Дорошенко Дмитро Іванович - український аристократ.

   

Дорошенко Дмитро Іванович псевдонім Д. Д. (* 27 березня (8 квітня) 1882, Вільно,  — † 19 березня 1951, Мюнхен, Баварія, ФРН) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. 

    Дорошенко походив із славетного козацького роду, що дав Україні у XVII ст. двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків. Прадідів хутір під Новгородом-Сіверським постійно нагадував Дмитрові про славне минуле роду. 

З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині.

   У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час».

    Події 1906 року застають його в Києві. В умовах послаблення тиску цензури Дорошенко поринає в національно-політичне життя і стає співробітником таких часописів, як «Громадська думка», «Нова громада», «Рада», «Рідний край», «Хлібороб», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава.

  В 1910–1914 — редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.

  З квітня 1917 — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член УПСФ, Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар(губернатор) за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР з вересня 1917 до січня 1918.

  У травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української Держави.

   Не бракувало йому й рішучості, як ­от у серпні 1918 року із приєднанням до України Криму.   "Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова, – пише Дорошенко у другому томі своїх "Споминів". – Я настояв у Раді міністрів на проголошенні "митної війни"; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. 

  Результат: за місяць, у середині вересня, до Києва прибула кримська делегація для переговорів про об'єднання з Українською Державою. Блокаду зняли – українські зерно й цукор знову попливли на півострів. "До нас переходила фактична влада над Кримом, – пише Дорошенко. – Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі"

   З 1919 — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

   

  У 1945 році Дорошенко перебрався до Західної Німеччини, де став першим президентом Української вільної академії наук. 1947 року він переїхав до Канади, де викладав історію та літературу в колегії Святого Андрія у Вінніпезі та разом з істориком літератури Леонідом Білецьким та філологом Ярославом Рудницьким створили філію Української вільної академії наук. Однак він захворів у Вінніпезі і в 1950 році повернувся до Європи.

  Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф.

Наукова робота

В 1921—1951 — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені.

Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:

• Двотомник «Нарис історії України», перше видання вийшло в УНІ у Варшаві 1932 (Том I[4]) і 1933 (Том II[5]) року.
• «Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932),
• «Огляд української історіографії» (1923),
• «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940),
• монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка та інших.
• «Слов'янський світ у його минулому й сучасному» Б; 1922 «Українське слово» (у трьох томах)

Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (1923–1924).