Сонце мружить вії, нас віта добром. Це-мій рідний Київ, красень над Дніпром

27 травня в бібліотеці проходила краєзнавча година до Дня міста Київ.

Київ – місто контрастів. Тут вмістилося скільки всього, що й важко повірити! Зупинемося на п'яти цікавих фактах про наше місто:


1. Метро
Саме у Києві одна з найглибших станцій метро!  Станція "Арсенальну". Її глибина – понад 105 метрів! Запрацювала станція ще у 1960 році. З 1986 року станція має статус "пам'ятка архітектури місцевого значення".

До речі, станція метро "Арсенальна" в Києві – найглибша у світі.

2. Вулиці
Найстаріша вулиця – Володимирська (понад тисячу років);
найдовша – Броварський проспект (14 км);
найкоротша – Інженерний провулок (менше 50 м);
найширша – Хрещатик (75 метрів від будинку до будинку);
найвужча – Георгіївський провулок (ширина проїзної частини всього 5,4 метра).

3. Висота
Київ розлізся над Дніпром. Його найвищою точкою щодо ріки є площа Слави. Висота – понад 200 метрів. Площа, імовірно, почала формуватися ще за часів Київської Русі!
А от найвищою спорудою столиці є телевежа. Красуня висотою у 380 метрів побудована в 1973 році.

4. Музей

Києво-Печерську Лавру щороку відвідує близько мільйона туристів.
У Києві неймовірна кількість музеїв: від музею військової техніки до музею туалетів.

5. Транспорт
Найдовший київський транспортний маршрут – це маршрут трамвая №12. Він їде від станції метро "Контрактова площа" до Пущі-Водиці. Якщо їхати від кінцевої до кінцевої, ви подолаєте приблизно 20 кілометрів.

З фунікулера у Києві відкривається прекрасний вид на Дніпро

Ну а найкоротшим транспортним маршрутом у Києві є маршрут фунікулера. Протяжність – всього 222 метри. Але воно того варте, адже фунікулер працює у дуже мальовничому куточку столиці.

В вас мудрість вічна і любов жива... А хтось же вас народжував, слова

26 травня у бібліотеці відбулася інформаційна година до Дня слов’янської писемності і культури.

У п'ятницю, 24 травня, українці разом з усіма іншими слов’янськими народами відзначають День слов’янської писемності й культури.
Свято встановлено згідно з Указом Президента від 17 вересня 2004 року, в день вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія – просвітителів, що відіграли визначну роль у розвитку й становленні слов’янського письменства і культури, покровителів Європи.

Кирило (827–869) і його старший брат Мефодій (815–885) народилися в македонському місті Фессалоніки (тепер Салоніки, Греція) в сім’ї воєначальника. За походженням - болгари. Якщо Кирило був стовідсотковим гуманітарієм – здобув освіту в школі при імператорському дворі Константинополя, а згодом працював патріаршим бібліотекарем і викладав філософію, а потім перебував навіть на дипломатичній службі, то Мефодій був спочатку військовим, правителем однієї з слов’янських областей поблизу Солуня. Військова кар’єра його не вдовольняла, і він став ченцем, а невдовзі й ігуменом одного з монастирів у Малій Азії.

Згодом брати об’єдналися в просвітницькій діяльності – перекладали слов’янською мовою богослужебні книги, самі писали оригінальні твори, проповідували православ’я, виступаючи проти німецького католицького духовенства, відкривали при церквах школи, готували учнів. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє.

На початок ХІ ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця і глаголиця. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Автором глаголиці вважають Кирила; її літери переважно пов’язані з грецьким алфавітом. Згодом глаголиця лягла в основу кирилиці, на основі якої склалися алфавіти багатьох народів – українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, а також абетки деяких народів середньої Азії. Донедавна кирилецею послуговувалися румуни і молдавани, але потім вони перейшли на латиницю.

Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в ХІХ ст., у Закарпатті – на початку ХХ ст.) були відкинуті. Існує думка, що кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов’янськими богослужними книгами після офіційного прийняття християнства у 988 році. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056–1057 років.

Своєю діяльністю Кирило і Мефодій заклали підвалини оригінальної слов’янської писемності й літератури, зокрема болгарської. Щороку 24 травня в усіх слов’янських країнах вшановують пам’ять святих Кирила і Мефодія, а також День слов’янської писемності та культури. На сьогодні близько 252 мільйонів людей в Євразії послуговуються кирилицею як національним алфавітом. 1 січня 2007 року, після приєднання Болгарії до Європейського Союзу, кирилиця стала 3-м офіційним алфавітом ЄС, після латини і грецького письма.

Всесвітній день вишиванки

16 травня в бібліотеці відзначали Всесвітній день вишѝванки - міжнародне свято, коли кожен охочий може одягнути вишиванку на роботу, до університету, школи чи бібліотеки. День вишиванки відбувається щороку в третій четвер травня.

Завершити хочеться зворушливим віршиком Тетяна Винник

Вишиванка

Квiти розцвiтають
Ось на рукавах,
З iрiю далекого
Повернувся птах –

Дивнi вiзерунки
Сяють, мов живi –
Мама вишивала
Оберiг менi!

З щастя та з горя скувалася доля

14 травня у бібліотеці до 170 річчя з дня народження Панаса Мирного (справжнє ім’я та прізвище – Панас Рудченко) (1849–1920) відбулася зустріч  на тему: "Літературний портрет Панаса Мирного".

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині.
Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.   
Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини. 
На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).        З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.     
Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році.
1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».     
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

Мама! Найдорожче слово в світі Де б не був ти, що б ти не робив

12 травня в бібліотеці з приводу Дня матері в Україні пройшов майстер-клас "Малюємо для мами".

Мелодія душі

Якби не чув мелодії такої,
То все б спокійно й лагідно текло.
А то почув цю пісню, і до болю,
Неначе жаром душу обпекло.

Вона пливе повільно над рікою,
Закутана в лунку вечірню млу,

І над простором тиші і спокою
Вирує, в’ється і бентежить слух.

Слова прості і лагідні про МАМУ,
Крилом торкають душу без кінця.
І випливає, ніби із туману,
Мелодія, що полонить серця.

Вона цілком забрала мою душу
Й ДО серця прикипіла назавжди.
Тож, де б не був, мелодію я мушу
Безтямно шанувати й берегти.


Автор: Віктор Геращенко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

П’ять книг про ромів, що допоможуть краще зрозуміти цей народ і його культуру

13 травня в бібліотеці проходила інформаційна година присвячена питанню вивчення традицій та культури, побуту та повсякденних звичок ромів. Для цього пропонувалося ознайомитися з певними літературними джерелами.  А саме було обрано п’ять книг про ромів, що допоможуть краще зрозуміти цей народ.

1.Лідія Осталовская «Акварелі»
____________________________________

Польська журналістка Лідія Осталовская написала вже дві книги про ромів, але на український переведена тільки одна - «Акварелі». Це розповідь про один з найменш досліджених геноцидів періоду Другої світової, жертвами якого були європейські цигани.
Головна героїня книги - єврейська художниця Діна Готлібова - на прохання доктора з Аушвіца малювала портрети циган, укладених в німецькому концтаборі. Ці портрети були останніми в їхньому житті - потім ромів вбивали.
Після війни портрети придбав Державний музей Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, але художниця дивом вижила і захотіла їх повернути. Суперечка про те, кому належать портрети, тривала кілька десятиліть.
Книга написана за реальними подіями, і тому особливо цінна.

2.Карл-Маркус Гаус «Собакоїді та інші люди»

________________________________________

Австрійський репортер Карл-Маркус Гаусс описує життя ромів в словацькому місті Кошице. В кінці 80-их в одному з районів цього міста створили своєрідне «гетто» - туди переселили всіх ромів з інших районів. Таким чином місцевою владою нібито було вирішено «ромське питання».
Журналіст яскраво описує, в яких умовах живуть мешканці цього району - побут, культуру і менталітет ромів, які там опинилися. Кого і чому називають «собакоїдами»? Чому в шкільних їдальнях дітям не дають ножів? Як влаштована кастова система цього народу?
Про це та багато іншого - в яскравому, місцями шокуючому репортажі, який нещодавно переклали українською.



3. Димитр Томів «Табор, який йде в небо»
________________________________________

Цей роман про болгарських ромів став бестселером світового рівня. Його перекладали на англійську, німецьку, французьку, італійську, шведську, фінську та російську мови, а також вивчали в декількох університетах.
Автор з гумором розповідає про особливості життя кочових ромів, про їхню культуру, спілкуванні між собою і світогляді.
У 2006 році ця книга завоювала премію в Болгарії як найкраща прозова книга року.


4. Стівен Кінг «Той, що худне»
________________________________________

Навіть Кінг писав про ромів. Його опис цього народу трохи стереотипен, але атмосфера  зачаровує.
Роми в цій книзі Кінга володіють стародавніми секретами магічного мистецтва. Головний герой книги випадково на своїй машині збиває жінку з табору, що переходила дорогу. Йому вдається уникнути покарання, але тоді за справу береться циганський барон. Він накладає на чоловіка страшне закляття - герой починає раптово втрачати вагу.
Що було далі - дізнаєтеся, якщо прочитаєте цей досить відомий містичний роман.

5. Проспер Меріме «Кармен»
________________________________________

У новелі йдеться про палкого кохання розбійника Хосе до циганської дівчині Карменсіте. Знаменитий письменник описав життя, звичаї і культуру іспанських ромів 19-го століття. Хосе вимагав від Кармен повного підпорядкування, проте Кармен, волелюбна ромка, відмовилася підкоритися ціною власного життя.
Для того, щоб точно передати характер героїні, Меріме детально вивчив наукові роботи про ромів, їх мову.
Цей текст став основою однойменної опери Жоржа Бізе та був десятки разів екранізований.

І, двадцять міліонів поховавши, Не повалив до ніг своїх рейхстаг

8 травня у бібліотеці проходила година пам'яті до Дня пам’яті та примирення в Україні.

8–9 травня Україна традиційно вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ці дні важливо нагадати про непересічну роль українців у перемозі Об’єднаних Націй у Другій світовій війні, висловити повагу всім борцям проти нацизму, увічнити пам’ять про загиблих воїнів, жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у ці роки.

8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. Ця дата дає можливість оцінити внесок Українського народу в перебіг і завершення Другої світової війни, підсумувати її масштабні спустошливі наслідки для України, а також винести життєво важливі уроки для нашої держави сьогодні.

Від 1 вересня 1939 року, коли нападом нацистської Німеччини на Польщу і бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших міст війна розпочалася для України, 120 тисяч українців брали участь у двобої з вермахтом у складі Війська Польського. Сотні тисяч українців взяли участь у вторгненні на територію Другої Речі Посполитої у складі Червоної Армії, в запеклих битвах у Фінляндії та в захопленні Бессарабії і Північної Буковини.

З червня 1941 року після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. У складі військ Південно-Західного фронту українці становили до 50 % бійців. Загальна кількість осіб, мобілізованих за роки війни з України до радянських Збройних сил перевищує 6 мільйонів бійців. Кожний другий з них загинув, а кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Українці та вихідці з України перебували у військових з’єднаннях Польщі (120 тисяч), США (до 80 тисяч), Канади (до 45 тисяч). Крім того, до 5 тисяч українців захищали Францію у лавах Іноземного легіону. Після капітуляції прем’єр-міністра Анрі Петена у червні 1940 року в країні розгорнувся рух опору німецьким загарбникам. На боці французьких партизанів воювали українці звідусіль. Серед них – представники передвоєнної еміграції, наприклад, командир загону Осип Круковський. Були також радянські військовополонені і дезертири з військових частин на німецькій службі. Червоноармієць Василь Порик з Вінничини сформував власний партизанський підрозділ. Канадський пілот Пітер Дмитрук став партизаном після того, як в небі над окупованою країною підбили його літак. Обидва, Порик і Дмитрук, героїчно загинули. Задіяні німцями для боротьби з французькими партизанами українські поліцейські цілими підрозділами переходили на бік сил опору. У 1944 році з них було створено два партизанські батальйони: імені Тараса Шевченка та імені Івана Богуна.

8 травня для наших земляків воєнні дії не припинилися, а продовжувалися щонайменше до 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора “Міссурі” було підписано Акт капітуляції Японії представниками цієї країни, США, Китаєм, Великою Британією та СРСР. Від радянської сторони його підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Отже, історія кожного з українців та українок, які воювали в Червоній армії, УПА, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США – це історія мужності й самопосвяти в ім’я спільної перемоги над агресором.

Людина кожна, що живе на світі – Душа, окремий всесвіт, мікросвіт

5 травня в бібліотеці проходила година толерантності у зв'язку з Міжнародним днем боротьби за права інвалідів.

Свій початок історія «міжнародного дня боротьби за права інвалідів» бере 5 травня 1992 року. У цей день люди з обмеженими можливостями з сімнадцяти країн, одночасно провели перший загальноєвропейський день боротьби за рівні права і проти дискримінації інвалідів. З того часу подібні заходи проводяться кожне п’яте травня.

За офіційними даними, в Україні проживають близько 2,5 мільйонів людей зі статусом осіб з інвалідністю. Щороку їх кількість збільшується. Тому однією з цілей цього свята варто назвати забезпечення умов для нормальної соціальної реалізації осіб з інвалідністю, щоб вони могли отримувати освіту, працювати і користуватися соціальними благами нарівні з іншими членами суспільства.