Мова належить до чинників, які творять нас як особистостей, формують своєрідну візитівку кожної людини. З раннього дитинства ми чуємо та всотуємо мову від батьків, від найближчого оточення. Як правило, це не літературна мова, а діалектна, регіональна. У цьому сенсі вона не лише засіб спілкування, а й певний ідентифікатор особистості, родини, роду, зрештою — малого чи великого етносу.
На сьогоднішній зустрічі мовного простору "Мовограй" ми поринули в історію, пригадали що таке наріччя, говір та говірка. Познайомились з діалектами різних регіонів, поділились цікавими словами з власних населених пунктів, пограли в дидактичні ігри.
Філологічне вухо здатне визначити регіон, з якого походить людина, за інтонаціями, наголосом, окремими звуками, закінченнями слів і навіть сполучниками.
Чим діалект відрізняється від говірки?
У широкому розумінні діалект — це різновид загальнонародної мови, її відгалуження, яким послуговується обмежена кількість людей, об’єднаних територіальною, професійною або соціальною спільністю. Відповідно, розрізняють соціальні діалекти (жаргони, сленги, арго) й територіальні. І сьогодні ми ведемо мову саме про територіальні діалекти.
Усі говори української мови об’єднують у три наріччя — поліське (північне), південно-східне та південно-західне. У потоці мовлення наріччя впізнати дуже легко, адже вони мають спільні для всіх говорів ознаки, істотно відмінні від інших наріч. Відмінності формувалися впродовж століть, важливими чинниками цього формування були не лише закони розвитку власної мови, а й взаємодія з сусідніми мовами — і просто сусідство, контакти між людьми, і перебування окремих українських земель у складі різних держав. Говори української мови сусідять зі східнослов'янськими мовами — білоруською і російською; західнослов'янськими — польською, словацькою; неслов'янською мовою індоєвропейської сім‘ї — румунською; та навіть мовою іншої сім'ї — угорською.
.jpg)
В українській мові виокремлюють 15 говорів. Але це не означає, що в межах кожного діалекту всі люди розмовляють однаково. Навпаки, у сусідніх селах ми можемо почути відмінні риси — інші слова, інші фонетичні чи граматичні ознаки говірки.
Тому виокремлюють іще термін говірка — мовлення окремого села, кількох сусідніх сіл чи міста. Іноді навіть в одному населеному пункті можуть сусідити різні говірки, наприклад, якщо частину людей було переселено з іншої місцевости. Є ще групи говірок: маромороські, боржавські, ужанські та верховинські говірки у закарпатському говорі.
Найменшою одиницею діалектної мови вважають ідіолект — мовлення окремої людини.
Чому говори південних і східних областей наймолодші?
Наші говори самобутні і різноманітні, але споріднені між собою. Як і в кожній родині, серед них є старші й молодші. Не всі говори чи наріччя виникли одночасно. Якщо поглянути на карту розселення слов’янських племен, ми побачимо значну частину сучасної степової та Слобожанської України, де взагалі не було слов’ян. Таку ж ситуацію простежуємо і станом на кінець XIV — початок XV століття.Через те, що українські землі заселялися неодночасно, то й говори формувалися в різні періоди. Адже територію Слобожанщини було заселено у XVII столітті, а степу — після російсько-турецької війни 1770-х років.
Звісно ж, ми розуміємо, що ті території з українською мовою, які радянська влада передавала від УРСР до РРФСР, ми навряд чи зможемо повернути. Але згадаймо Кубань, яку заселяли нащадки наших козаків. Першими слов’янами на Кубані були українські козаки-запорожці в 1792 році. Росіянам же дозволили селитися на Кубані тільки з 1868 року. У 1897 році провели перший перепис населення за мовою. Тоді в Кубанській області українською мовою розмовляло 908 818 осіб, а російською — 816 734.
Чому діалекти значно багатші за літературну мову?
За уявленнями більшості людей, усі ми маємо розмовляти літературною мовою — чистою, вишуканою, «солов’їною». Чи так це? Треба розуміти, що ж таке літературна мова і які її функції.
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці .
В українській мові є дуже багато того, що не увійшло до її ядра — адже вироблення норми рідко допускає варіанти — і в лексиці, і у фонетиці, і в граматиці. Але все це теж наше, українське.
Існують слова, котрі не увійшли до словника сучасної української літературної мови, але є нашими, засвоєними з праслов’янської чи старослов’янської мови. Їх законсервували в собі старожитні говори. Наприклад, у закарпатському говорі ми рідко почуємо слово багато, а от много — регулярно. Про те, що це слово наше, свідчить ряд похідних утворень: многогранник, многокутник, многочлен, множина, помножити, множинний тощо, звичне нам «многії літа», це слово звучить в імені гетьмана Дем’яна Многогрішного.
Або слово год — ми його не вживаємо в літературній мові, хоча в документах Гетьманщини XVIII століття це норма, як і назви місяців, засвоєні нами з латинської мови — апріль, март, май.
У науковому, освітньому, офіційно-діловому середовищі, безперечно, є норми, котрих ми маємо дотримуватися. Не лише те, що ми говоримо, але і як, які слова добираємо, які конструкції, як розставляємо наголоси у фразі, свідчить про рівень володіння мовою, про освіченість.
Літературна мова об’єднує націю, є загальнозрозумілою і загальнодоступною на всій території України та за її межами. Але це лише одна з форм існування загальнонародної мови — є ще територіальні та соціальні діалекти, просторіччя.
Літературну мову можна порівняти з діловим стилем або формою, яку колись обов’язково всі носили у школі, а зараз — на розсуд адміністрації.
Ми повертаємося додому і перевдягаємося у зручний одяг. Одягаємо аксесуари, робимо зачіску, макіяж тощо, щоб почуватися комфортно, щоб мати змогу виявити свою індивідуальність. Так і з мовою. Опинившись у домашньому середовищі, у родині, у компанії друзів, ми можемо виразити себе, самоідентифікуватися через мову, особливо якщо ця мова регіональна, звична від колиски, мова, яку ми чуємо щодень від близьких людей.
Експансія літературної мови дуже сильна: у школі учнів регулярно виправляють. У соцмережах і ЗМІ ледь не кожен намагається виправляти інших мовців: ось так треба, а не так…
Тенденція до абсолютного унормування, вирівнювання, уоднаковення фактично нищить регіональну ідентичність. Наприклад, автор видання «Українська мова у 2222 році. Вступ до лінгвістичної футурології» Пилип Селігей прогнозує, що за 200 років діалекти розмиються, їх не буде.
Діалект — це те соковите, яскраве, потужне, яке десятиліттями радянщини применшували, принижували, упосліджували, називали сільським, смішним, недолугим... А воно живе, виборсується, випростується, набирає сили і злітає вгору. Діалект — це дерево з міцним корінням. Діалектизми – це слова, фрази, граматичні форми або інші мовні ознаки, які характеризуються використанням на певній місцевості. Вони відображають особливості мовлення окремих регіонів, субкультур або етнічних груп. Діалектизми відрізняються специфічною вимовою звуків, вживанням спеціальних слів на позначення стандартних предметів побуту та використанням нових засобів словотворення.
Діалектизми поділяють на 3 види:
- лексичні – назви понять, що мають інші відповідники в літературній мові (мешти – черевики, кульчики – сережки, бульба – картопля тощо);
- семантичні – загальнонародні слова, які мають інше значення для певного говору (душа – м’якуш кавуна, байка – щось, що не варте уваги);
- етнографічні – назви одягу, страв, помешкань, музичних інструментів та міфічних істот, які не використовуються за межами певного мовного регіону (каптур – очіпок, капусняк – суп із капусти, колиба – хатинка лісоруба, трембіта, мавка – лісова русалка тощо).
Північні діалектні слова
Північне або Поліське наріччя поширене на частині Чернігівської, Волинської, Рівненської та Житомирської областей. Воно має 3 діалекти: східнополіський, середньополіський та західнополіський. Усі вони мають кілька спільних ознак:
- Додавання літери «г» до слів, що починаються на голосну: Гандрій – Андрій, гоко – око, годин – один, гонуки – онуки.
- Вживання «о, у, и» замість «і»: кунь – кінь, вечур – вечір, пид – під, вокно – вікно.
- Вживання «ве» замість «і»: квет – кіт, поквет – покіт, макветра – макітра.
- Вживання «а» замість «о»: вазить – возить, рабить – робить.
- Вживання «у» замість «о»: курувай – коровай, кулишня – колишня, гулува – голова.
Ось 10 незвичайних діалектних слів Північного наріччя:
Південно-західні наріччя
Південно-західні наріччя вживаються на всій території Західної України. Діалектизми поширені у Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Серед основних особливостей південно-західного діалекту:
- Вимова літери «и», наближеною до «е»: техо – тихо, сило – село.
- Перехід «т» у «к»: кісто – тісто.
- Відсутність подвоєння деяких приголосних: житя – життя, бутя – буття.
- Оглушення дзвінких приголосних: сат – сад, каска – казка.
- Закінчення іменників на «и»: на земли – на землі, на кони – на коні.
- Використання енклітичних займенників: дай ми – дай мені.
- Часте вживання частки «ся»: я ся маю, я ся роблю.
Приклади діалектизмів:
- набуксувати – мазати взуття кремом;
Південно-східне наріччя: приклади діалектизмів
Більшість наших громадян розмовляють саме Південно-східним наріччям, адже воно дуже схоже на літературну українську мову. Проте, є кілька ознак, що відрізняють його від стандартної мови:
- Використання «д, з» замість «дж, жз»: ходю – ходжу, сидю – сижу.
- Скорочення дієслів: зна – знаю, гука – гукаю, пита – питає.
- «Де» вживається замість «куди», «звідки», «який», «що».
- Використання «х, хв» замість «ф»: тухлі – туфлі, хвабрика – фабрика, бухвет – буфет.
- Фонеми «е» та «и» не розрізняються: нису – несу, виду – веду, жеве – живе.
- Запозичення із російської, болгарської, турецької та румунської мов.
Найвідоміші приклади південно-східних діалектизмів:
- тормозок – їжа, яку беруть на роботу;
- кіндейка – службове приміщення;
- ампулка – стрижень ручки.
Як фіксувати й зберігати діалекти у словниках?
Суспільний і науковий інтерес до цієї теми лише зростає. Діалектне мовлення фіксують у словниках. Ось кілька з них:- Наддністрянський регіональний словник Гаврила Шила. Гаврило Федорович Шило (1910–1998) 25 років особисто збирав матеріали. Обстежив близько 500 населених пунктів, уклав близько 100 тисяч карток. Словник налічує близько 10 тисяч слів;
- Словник західнополіських говірок (2016) Григорія Аркушина. Словник містить слова, відсутні в СУЛМ. У ньому представлено лексику з 540 населених пунктів (у деяких було зафіксовано до 10 лексем, а в деяких — понад 100). Лексику автор збирав особисто у 1980–1999 рр.;
- Сьогодні колектив відділу діалектології Інституту української мови під керівництвом Павла Юхимовича Гриценка працює над укладанням діалектного словника Закарпатської області Миколи Грицака. Уже видано перший том, він охоплює аж дві літери, і це вже майже 400 сторінок. Ще в 1938–1939 рр. М. Грицак підготував машинопис (2575 с.) регіонального діалектного словника (від А до Я), у якому подав близько 60–65 тисяч реєстрових слів, і зараз настав час для роботи з ним;
- Чудовим підтвердженням їй є словник Ганни Дидик-Меуш, який авторка недаремно назвала «Говірка маминого села». Словник унікальний, бо укладено його на підставі мовлення носіїв говірки чотирьох поколінь однієї родини с. Мокрини;
- З’являються діалектні словники навіть енциклопедичного типу. Таким є «Лексикон Львівський: поважно і на жарт». Автори — Наталя Хобзей, Ксеня Сімович, Тетяна Ястремська, Ганна Дидик-Меуш. Джерелами стали власні спостереження авторок за мовленням мешканців рідного міста, а також художня й мемуарна література авторів-львів'ян. Особливість словника в тому, що тут подано не тільки тлумачення багатьох, часто призабутих слів, словосполучень, фразеологізмів, прислів'їв і приказок (понад 12 тис. одиниць), а й розлогі цитати про львівські традиції та звичаї, історичні події, особливості побуту; героями цих мініоповідок є не тільки вигадані персонажі, а часто й відомі львів'яни;
- Цей же колектив упорядників видав величезний словник «Гуцульські світи. Лексикон»;
- Ще є тематичні словники діалектної лексики. Наприклад, «Словник назв одягу та взуття середньополіських і суміжних говірок» (2002) Галини Гримашевич презентує близько 2000 діалектизмів на позначення одягу і взуття, зібраних авторкою в 174 населених пунктах;
- Або «Словник назв одягу та взуття у східноподільських говірках» (2010) Ганни Березовської, що містить 2500 говіркових слів (не враховуючи фонетичних варіантів), записаних у 207 населених пунктах Східного Поділля. Лише різновидам хустки у словнику присвячено 11 сторінок!
Як уся історія української мови консервується в діалектах?
Українська мова постала на ґрунті праслов’янської і поступово набула тих рис, якими сьогодні відрізняється від інших слов’янських мов. Найбільше на процес витворення специфічних рис, наприклад, у фонетиці, вплинув занепад зредукованих, який відбувався з другої половини XI століття. Про цей процес можна говорити годинами.
Практично все, що відбувалося в мові, зберігається в діалектах — десь більше, десь менше, але майже кожне явище у фонетиці чи граматиці можемо спостерігати в живому мовленні. Звісно, більше давніх рис помітимо у старожитніх говорах. І навпаки — усе, що можна спостерігати в говорах, можна пояснити з погляду історії мови.
Наприклад, двоїна.
Сьогодні категорія числа має бінарну класифікацію — є однина і множина. Історично була ще двоїна — на позначення парних предметів: частин тіла (очі, руки, ноги, вуха) або будь-яких двох істот чи неістот.
Наприклад, мої рУці, мої нОзі, мої Усі.
а) руці; нозі
Часто, коли ми спілкуємося з маленькими дітками, кажемо: «йди на руці» або «нозі болять». І це не будуть пестливі форми — спрацьовує генетична пам’ять. У нашій свідомості генетично відклалася двоїна.
У літературній мові двоїна начебто й не збереглася, але погляньте:
б) очима; плечима; дверима
У сучасних говорах, особливо в південно-західних, рідше поліських, а ще рідше у південно-східних двоїна сьогодні активно вживана:
в) дві відрі; три сестрі; чотири корові
г) сима; тима; якима
До речі, у наукових колах часто почуємо чи прочитаємо «дві слові», «три слові».
Інфінітиви на -чи
Нормативне: ходи-ти, зна-ти, бу-ти
Нормативне: пек-ти, біг-ти, стерег-ти
*pektь — піч
*pekti — печи
Діалектне: пе-чи, бі-чи, стере-чи
пек-чи, біг-чи, стерег-чи
Таких рис можна назвати десятки.
Як упізнати земляка за його мовою?
Є певні маркери, за якими можемо впізнати, звідки людина родом. Ми вже маємо в Києві львівські пляцки, та й філіжанкою нікого сьогодні не здивуєш. Але є звуки, інтонації, сполучники, вигуки та частки, якими генетична пам’ять озивається в нашому мовленні й розказує, хто ми і звідки.
За інтонаціями, наголосом, окремими звуками, закінченнями слів і навіть сполучниками філологічне вухо здатне як мінімум приблизно, а почасти й досить точно визначити регіон, з якого походить мовець. Легко впізнати наріччя, адже вони мають спільні для всіх говорів ознаки, якими виразно відрізняються від інших.
Іноді регіон можна визначити навіть за інтонацією та звуками: за одним словом, одним звуком л, за інтонацією розумієш, що це Полтавщина, а за звуком ч - Лвівщину.
У східних і південних, та й центральних областях ситуація з діалектами іноді навіть критична. Пам’ятаємо з історії, як після голодоморів на Донеччину, Луганщину тощо завозили цілі ешелони росіян і вони приживалися й насаджували своє. Тому цілі великі регіони на сході й півдні України почасти вважають російськомовними, хоча це далеко не так, бо є Старобільщина, інші величезні діалектні зони, у яких жива українська діалектна мова. Є Херсонщина, Одещина, Миколаївщина, де мова настільки барвиста і красива, що нею можна заслухатися.
Як працює мовна самоідентифікація?
З початком повномасштабного вторгнення питання самоідентифікації активізувалося, адже люди змушені залишати малу батьківщину. Їх виривають з корінням, як колись це було під час примусової депортації із земель Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння. Історія повторюється.
Якщо ми маємо бажання вберегти своє, вберегти себе як етнос, як мовну спільність із власними регіональними особливостями, то маємо берегти діалекти. Вони живі, яскраві, вони озиваються в серці. Записуйте своїх рідних, записуйте слова, фрази, передавайте своїм дітям — і тоді наша нація виживе.
.jpg)
