Світ кінематографії

Кіно — один із жанрів екранного мистецтва, що використовує фотозображення рухомих об'єктів. Кіно є синтезом таких мистецтв, як література, музика та образотворче мистецтво. 

Наприкінці XIX століття з'явилися такі примітивні проектори, як кінескоп, біоскоп і вітаскоп. 1894 рік-винахід німого кіно. 

Томас Едісон демонстрував їх у США, а Р. Пол - у Великій Британії.

Винайшов кінострічку. 

Французький винахідник Луї Еме Оґюстен Ле Пренс  — який створив для запису рухомого зображення одну з перших хронофотографічних камер з одним об'єктивом і гнучким рулонним носієм.

Пристрої, створені Ле Пренсом, вважаються першими в історії прототипами кінознімального апарату, найбільш близькими до нього за принципом дії. 

Саме брати Люм’єри в 1895 році запатентували кінематограф, котрий, на відміну від кінетоскопа Томаса Едісона, дозволяв одночасний перегляд стрічок великою аудиторією.

28 грудня 1895 року, на бульварі Капуцинок у Парижі пройшов перший у світі комерційний кінопоказ, організований братами Люм'єр, до якого увійшли коротенькі документальні замальовки (всього 50 сек.): «Вихід робітників з фабрики», «Прибуття поїзда» та ін.

Молодший брат Луї винайшов запатентований у лютому 1895 року апарат «Сінематограф», що був призначений як для зйомки, так і для демонстрації відзнятого матеріалу. Старший брат Огюст — організатор бізнесу їхнього підприємства.

Цей винахід поєднав в собі три процеси — знімальний, копіювальний та проєкційний.

Ж. Мельєс почав досліджувати кіно разом з братами Люм'єр, і з його ім'ям пов'язують появу феномену ігрового кіно ("Синя борода", "Подорож на Місяць" та ін.). Особливо популярними стали мелодрами, комедії та пригодницькі фільми.

У першій половині 1896 року демонстрації нової технології пройшли в Лондоні, Римі, Кельні, Женеві, Мадриді, Санкт-Петербурзі і Нью-Йорку, у вересні - в Мельбурні, а в січні 1897 року - в Японії.

Починаючи з 1910 року, відомі театральні актори та режисери звернули увагу на кінематограф, і в Німеччині, яка раніше ставилася до нього зверхньо, як до жодної іншої країни, почалося відродження кіномистецтва.

Першими кіноакторами були театральні актори, які спочатку неохоче знімалися в кіно, тому більшість ролей виконували циркові артисти.

У 1911 в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка),  кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко, зняв повнометражний німий фільм "Запорізька Січ", що вважається в Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Першим в історії повнометражним фільмом із використанням озвучування синхронних реплік став музичний кінофільм «Співак джазу» (1927, режисер Алан Кросленд).

«Чорна Марія», яку 1893 року спорудили на замовлення Томаса Едісона, була найпершою кіновиробничою студією. Однак і в ній тривалість робочого часу залежала від світлового дня. Аби максимально продовжити його, будівлю поставили на обертову платформу.

Символом епохи німого кіно став видатний кіноактор і режисер Чарльз Спенсер Чаплін (1889–1977), визнаний одним із
найкращих коміків світу. Він грав ролі, писав сценарії, продюсував власні фільми. Був одним із класиків ери німого кіно. За свою кар'єру, яка тривала понад 65 років, пройшов шлях від вікторіанських сцен британських мюзик-холів до Голлівуду — центру світового кіномистецтва.

Кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні - зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася "Тапер".

5 серпня 1988 року Верховна Рада УРСР ліквідувала Державний комітет по кінематографії, Україна фактично залишилася без державного органу, відповідального за розвиток кіно. Після здобуття незалежності подібну структуру намагався відновити Юрій Іллєнко, створивши у серпні 1991 Державний фонд української кінематографії, який проіснував до травня 1993 року. Свою діяльність Держкіно відновило лише в 2005 році після постанови Кабінету Міністрів України від 22 листопада 2005 року.

На початку 1990-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма.

Ми підготували для вас цікаву вікторину "Світ кінематографії"

“Таємниці життя Марко Вовчок”

 

  Марія Олександрівна Вілінська (Марко Вовчок) народилася 22 грудня 1833 році у маєтку Єкатерининське Орловської губернії в збіднілій дворянській сім'ї. Змалку дівчинка виявляла хист до мов і вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.

В нашій бібліотеці проходить виставка книг присвячена  190 - річчю з дня народження письменниці.

На жаль, свого батька, полковника у відставці Олександра Олексійовича Вілінського (1801-1840), дочка любила, але майже не пам’ятала: у червні 1840 р. той помер.

За півтора року мати Парасковія Петрівна удруге пішла заміж. Вітчимом виявився картяр та п’яничка, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, який зґвалтував пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а віддала тітці Мордовцевій. Заможна родичка благодійність щодо сироти не виявляла, а зуживала Марію як ґувернантку власних дітей.
   У губернському салоні Мардовіних Марія познайомилась з українським фольклористом і етнографом Опанасом Васильовичем Марковичем, який став її чоловіком.

Разом подружжя ходило по базарах і селах, слухало кобзарів та лірників, вивчало селянський побут, обряди й повір’я, записувало цікаві казки, прислів’я й загадки. Вісім років визрівала росіянка Марія Вілінська, наполегливо опановуючи українську мову, фольклор та історію: нізвідки українки не беруться. Перші два оповідання під псевдонімом Марко Вовчок надрукував сам Пантелеймон Куліш.

Основою людської вдачі Марії Маркович було щось дивне і незрозуміле: чоловік і жінка, росіянка й українка, українка й європейка, жіночість і фемінізм, демократичні погляди і комерційне чуття, аристократизм і захоплення етнографією, патріархальна архаїчність і буржуазна скнарість.
- І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”... А всі чоловіки божеволіють від неї.

 Справді, змалку Марія Вілінська подобалася чоловікам, не лише збоченцям. Часто вона, “мовчазна статуя” (Пантелеймон Куліш) їх закохувала з першого погляду, приваблювала з першого слова, надихала з першого поруху, а при цьому сама залишалася незворушною.
-Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі.

Саме Марія Вілінська переклала 15 романів Жуля Верна.

 Під час особистого знайомства класик пригодницької літератури розповів Марко Вовчок про його новітньому принципу – використання доброго десятка письменників - негрів у літературі – самого Жуля Верна, у свою чергу, навчив його успішний патрон Александр Дюма-батько. Із майже готових частин твору та індивідуалізованих характерів обидва метри ліпили захопливі романи.
Упродовж 1866 - 1868 років років Марія Олександрівна Маркович поховала трьох коханих чоловіків:

 Опанаса Марковича,

Олександра Пассека,

 Дмитра Писарєва.

На тривалий час горе просто фізично відібрало у літераторки мову
Уклавши у травні 1870 році контракт із купцем - книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою. Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен. За знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена виконаний М В Трубніковою і Н В Стасовою, й – майже дослівно… переписала всю збірку. Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову…Третейський суд із 19 літераторів визнав Вовчок винною. Зізнатися, що переклад украла не вона, письменниця не могла, адже ніхто не знав про найманих перекладачок. 

Як наслідок, Марія Олександрівна Маркович ганебно втратила і літературний журнал, і письменницьку репутацію. Від осуду на початку 1872 року Марко Вовчок сховалась у глухій провінції, туди у 1972 році навідався син – Богдан Маркович з друзями - студентами і Марія знову закохалася в дипломованого гардемарина на 17 років молодшого за неї Михайла Лобача - Жученка

Неприємні сюрпризи не покидали Марко Вовчок, але як сильна жінка вона їх долала швидко і раціонально.

Наприкінці липня 1875 року наречена сина Богдана, 22-річна Ліза Корнильєва привела позашлюбну дитину.

                                   Богдан Маркович.
Марія Олександрівна не побивалась, а вирішила ситуацію по-дорослому. З-під Полтави вона викликала годувальницю Явдоху, залишила у себе породілля (поодаль від ока рідних і батьків), а хлопчика записала… власним сином Борисом. Так у майбутньому онука і виховувала Марко Вовчок. Офіційно побралися Ліза та Богдан лише наступного року, а в 1877 році у них народилася друга дитина – для стороннього ока, начебто, первісток, якого назвали, як і батька, Богданом. Аби щастя всіх батьків і дітей залишалося повним, Марія Олександрівна змусила невістку присягнутися – і та більше ніколи в житті свого рідного сина Бориса не бачила. Щоправда, офіційно М.О. Вілінська та М.Д. Лобач-Жученко усиновили Бориса тільки 28 липня 1891 р.

    (вчений в галузі механіки, моряк, письменник, автор книг 

            з історії механіки, морського флоту та авіації)
Закінчивши уладнувати справи інших, Марія Олександрівна вирішила подбати про особисте щастя. Отож, після семи років цивільного шлюбу, 19 січня 1878 року, Марко Вовчок та Лобач - Жученко врешті-решт побралися.

Вони прожили довге життя, єдине про що найбільше вона благала долю - аби та геть видалила її із Минулого:

- Нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане. І нехай залишається під водою до самої смерті – це найкращий спосіб зустріти її спокійно і багато працювати.
Під кінець життя Марії Олександрівні діагностували рак мозку. Померла вона сидячі в кріслі під грушею де і заповідала її поховати.

Наприкінці життєвого шляху Марко Вовчок довірила щоденнику найважливішу думку, на рівні спокути:
- Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом.

“Розумовий центр” імені Тараса Шевченка”

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) - перша українська національна академія наук. Товариство створене в 1873 р. у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, розділеної на той час двома чужинецькими імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Ініціативу його створення на підавстрійських теренах в Галичині пов'язують насамперед з іменами історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського. Шевченкова духовна спадщина надихнула українське національне відродження до створення Товариства попри заборону українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863 року) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Це була перша в українській історії суспільна установа, яка сповідувала Шевченкові ідеї служіння Україні та взяла собі його ім'я (початкова назва інституції - Товариство ім. Шевченка). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892 році, перетворюється в справжню багатопрофільну академію наук (з незмінним пріорітетом до проблем українознавства).
Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська, Філологічна та Математично-природописно-лікарська.
Від 1892 р. з появою першого тому "Записок НТШ", а далі й інших серійних наукових збірників, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897-1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.

Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених - дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. Інтелектуально-організаційний осередок НТШ, в період тогочасного дуже плідного етапу діяльности Товариства, створювала "золота трійця" в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення - фольклор і етнографія).

Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В час нетривалої російської окупації Львова (1914-1915 роки) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили "Записки НТШ" та інші збірники. Набула особливого світового значення бібліотека україніки НТШ.
В 1940 році, після приходу у Львів більшовиків, Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені. Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміґрацію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією багатьох діячів у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ: в США (з 1947 р.), Канаді (1949) та Австралії (1950); західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем.21 жовтня 1989 р.вчені /Львова відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки. Упродовж років нової Української незалежности НТШ перетворилося в загальноукраїнську суспільну академію з центром у Львові.

Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ. За станом на 1939 р. вона налічувала 1200 томів - 350 тис. одиниць (збірників, монографій, книг, часописів, стародруків, рукописів - в тому числі унікальних збірок української періодики ХІХ ст.)
Про науковий рівень праць НТШ, як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу.
На цей час в складі НТШ сформовано п'ять паритетних музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, також окремо музей воєнно-історичних пам'яток).
Унаслідок титанічної праці в НТШ великої когорти етнографів, фольклористів та географів була показана етнічна соборність українських земель, яка витримала випробування століть, незважаючи на нашу хронічну бездержавність та вікове розчленування українських земель під різними окупаціями; були встановлені і демографічно описані етнічні обшири українських земель.

Зібрані під егідою НТШ фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини становлять золотий фонд україніки, мають особливий пріоритетний характер, оскільки є в переважній більшості хронологічно першими національними збірками, їх унікальність та загальнонаціональне значення зумовлене ще й тим, що подібні збірки були відсутні на Сході України, або були знищені войовничим російським більшовизмом і внаслідок воєнного лихоліття упродовж 40-х років XX ст.

Під сучасну пору НТШ в Україні об'єднує понад 1400 вчених, які зосереджені в 6 секціях та 35 різнопрофільних комісіях, що надає Товариству універсальний академічний статус. Загальнодержавний характер Товариства забезпечує 15 територіальних Осередків НТШ. Відповідно до засад свого статуту, сформованих більш як сто років тому, НТШ спрямовує науковий потенціал вчених на відродження та модерне становлення Української нації та її Державності та вирішення глобальної проблеми знеросійщення України. В ділянці українознавства, як пріоритетного наукового напрямку, діяльність Товариства спрямована на збереження історичної пам'яті та етнокультурних вартостей українства, проведення досліджень української мови, літератури інших культурних надбань українського народу, розбудову широкого спектра суспільних наук не вступаючи в конкуренцію з іншими інституціями науки в Україні.

Різдвяний віночок

Сьогодні в бібліотеці відбувся майстер-клас для дітей молодших класів, який провели пані Наталія та Єлизавета.

 

Серед новорічної мішури, блиску ялинкових прикрас, блискучих гірлянд і інших атрибутів свята особливе місце займає різдвяний вінок. Різдвяний вінок – це не просто прикраса, водночас він і родинний оберіг, і символ надії на щастя, благополуччя, і достаток, а також запрошення для гостей. У древніх слов’ян вінок імовірно символізував закінченість роду і захист від темних сил.

Традиція прикрашати їм вхідні двері або святковий стіл прийшла до нас із західних країн не так давно.
Але вже стала досить популярною: адже це не просто прикраса - а древній і дуже глибокий символ одного з найбільш шанованих в християнстві свят, в якому знайшли відображення основні принципи релігії.
Ще в давнину вінок, зазвичай із лаврового листя, був символом перемоги. Пані Наталія розповіла легенду про Різдвяний вінок, та значення кожного елементу на віночку.

 

Різдвяний вінок з чотирма свічками асоціюється з земною кулею і чотирма сторонами світу. Коло символізує вічне життя, яке дарує Воскресіння, зелень — колір життя, а свічки — світло, яке освітить світ в Різдво.

Першу свічку запалюють в неділю за чотири тижні до Різдва, як символ світла, яке прийде в світ з народженням Христа. Кожної наступної неділі запалюють ще одну свічку. В останню неділю перед Різдвом запалюють всі чотири свічки, щоб освітити місце, де знаходиться вінок (це може бути вівтар церкви або обідній стіл).

Вважається, що кожна з деталей віночку має особливий сакральний сенс.
Шишки – зародження нового життя, процвітання та довголіття.
Лаванда – здоров'я.
Ягоди глоду – радість.
Ялівець – надія.
Горіхи - міць
Кедр - означає здоров'я та зцілення
Верба - символ безперервності й постійності життя
Калина - символ вогню, сонця
Апельсин - символ родючості
Червоні стрічки - символізують кров розп’ятого Христа.
Шишки, фрукти та горіхи нагадують про народження та відродження.

Під керівництвом досвіченого майстра, в атмосфері бібліотечної казки кожен мав можливість проявити власний креатив й уяву. Віночки вийшли дуже красивими, святковими, і разом з тим затишними і домашніми.

Зараз передноворічні свята, далі будуть новорічні та різдвяні, наші захисники не всі зможуть відсвяткувати вдома. Щоб хочь трохи зігріти їхні серця, бібліотекарі та наші відвідувачі виготовили новорічні сувеніри для наших захистників. Учні 1-го класу 324 школи передали свої малюнки та поробки.

 Нехай кожен з них у ці складні важкі часи відчує частинку тепла і затишку, турботи і піклування. Разом ми сила! Крокуємо до Перемоги Разом!

"Новорічно-різдвяна майстерня"

Іграшки так хвилювались:

«Ми на ялинку зачекались,

Її так хочем прикрашати

І з Новим роком всіх вітати»

Грудень місяць у самому розпалі, саме час подумати про головний символ свята-новорічну ялинку. Коли вона з'являється в будинку, вся його атмосфера наповнюється трепетним очікуванням чудес і передчуттям зимової казки. Чому саме ялина стала символом Нового року? 

Багато років тому, коли людство перебувало в зародковому стані свого розвитку при самому примітивному способі життя, одним з об'єктів поклоніння для людей було дерево. Його одухотворяли і наділяли «високодуховними» властивостями.  Згідно з деякими легендами, в різних варіаціях вважалося, що дерево - це істота, в якому мешкають душі наших померлих близьких. Або ж на гілках дерев ховаються духи і знаходять тут зручний притулок. Ось чому в давнину люди почали прикрашати дерева, щоб "задобрити" цих духів. Адже вони можуть бути як доброзичливими до живих, так і агресивні.
І з точки зору таких вірувань, звичайно, вічнозеленим деревам відводилася особлива роль. Це свого роду диво-все в'яне, ялини, сосни, гвоздика і так далі. Життя сяє взимку і влітку.  Так, стародавні люди вірили, що це тому, що вони були обрані Сонцем.
В бібліотеці провели майстер клас "Новорічно-різдвяна майстерня" з виготовлення прикрас із паперу на ялинку. 

Присутні дізналися, якими іграшками прикрашають лісову красуню у різних країнах світу.    
Німці першими ввели моду на прикраси. У Німеччині різдвяну ялинку спочатку прикрашали справжніми яблуками, а коли через один рік їх урожай не вдався, то виникла ідея, прикрашати кулями, які почали видувати склодуви спеціально напередодні свята.
Символ Нового року і Різдва в сучасному католицизмі – омела: за переказами, ця рослина здатна відігнати злих духів і принести удачу. 
Скандинави теж почали прикрашати свої будинки і різдвяні ялинки слідом за німцями. У Скандінавських країнах головним героєм новорічного свята є омела - трав'яниста рослина, створююча своєрідні «мітли» на верхівках дерев. Її гілочки звичайно покривають червоною і «срібною» фарбою, підвішують до них стилізовані зображення двох сердець і прикрашають стрічками.
У Швеції, наприклад, було модно прикрашати фігурками з соломи. А ще поруч з нею ставили солом'яну козу.
Сучасні німці люблять прикрашати різдвяну ялинку фігурками казкових героїв, де одним з головних персонажів завжди є Лускунчик. 
Перша ялинка була встановлена у Франції в саду Тюільрі. Дотепер у Франції, в Провансі на ялинку за традицією вішають яскраво розфарбовані яєчні шкаралупи.
Китайці використовують символ наступного року і прикрашають новорічне дерево фігурками тварин, а також підвісками, де пишуть побажання на наступний рік. 
Англійці прикрашають ялинку гілочками та вінками омели, а ось в Іспанії досі популярні їстівні прикраси.
Японці прикрашають маленькими лялечками та ліхтариками, і звичайно ж, фігурками орігамі – у цьому мистецтві їм немає рівних.
В Україні спостерігається своєрідна еклектика: хтось прикрашає на західний лад, хтось любить східні традиції, а хтось прикрашає ляльками-мотанками як наші предки.