Марія Олександрівна Вілінська (Марко Вовчок) народилася 22 грудня 1833 році у маєтку Єкатерининське Орловської губернії в збіднілій дворянській сім'ї. Змалку дівчинка виявляла хист до мов і вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.
В нашій бібліотеці проходить виставка книг присвячена 190 - річчю з дня народження письменниці.
На жаль, свого батька, полковника у відставці Олександра Олексійовича Вілінського (1801-1840), дочка любила, але майже не пам’ятала: у червні 1840 р. той помер.
За півтора року мати Парасковія Петрівна удруге пішла заміж. Вітчимом виявився картяр та п’яничка, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, який зґвалтував пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а віддала тітці Мордовцевій. Заможна родичка благодійність щодо сироти не виявляла, а зуживала Марію як ґувернантку власних дітей.
У губернському салоні Мардовіних Марія познайомилась з українським фольклористом і етнографом Опанасом Васильовичем Марковичем, який став її чоловіком.
Основою людської вдачі Марії Маркович було щось дивне і незрозуміле: чоловік і жінка, росіянка й українка, українка й європейка, жіночість і фемінізм, демократичні погляди і комерційне чуття, аристократизм і захоплення етнографією, патріархальна архаїчність і буржуазна скнарість.
- І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”... А всі чоловіки божеволіють від неї.
Богдан Маркович.
Марія Олександрівна не побивалась, а вирішила ситуацію по-дорослому. З-під Полтави вона викликала годувальницю Явдоху, залишила у себе породілля (поодаль від ока рідних і батьків), а хлопчика записала… власним сином Борисом. Так у майбутньому онука і виховувала Марко Вовчок. Офіційно побралися Ліза та Богдан лише наступного року, а в 1877 році у них народилася друга дитина – для стороннього ока, начебто, первісток, якого назвали, як і батька, Богданом. Аби щастя всіх батьків і дітей залишалося повним, Марія Олександрівна змусила невістку присягнутися – і та більше ніколи в житті свого рідного сина Бориса не бачила. Щоправда, офіційно М.О. Вілінська та М.Д. Лобач-Жученко усиновили Бориса тільки 28 липня 1891 р.
(вчений в галузі механіки, моряк, письменник, автор книг
За півтора року мати Парасковія Петрівна удруге пішла заміж. Вітчимом виявився картяр та п’яничка, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, який зґвалтував пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а віддала тітці Мордовцевій. Заможна родичка благодійність щодо сироти не виявляла, а зуживала Марію як ґувернантку власних дітей.
У губернському салоні Мардовіних Марія познайомилась з українським фольклористом і етнографом Опанасом Васильовичем Марковичем, який став її чоловіком.
Разом подружжя ходило по базарах і селах, слухало кобзарів та лірників, вивчало селянський побут, обряди й повір’я, записувало цікаві казки, прислів’я й загадки. Вісім років визрівала росіянка Марія Вілінська, наполегливо опановуючи українську мову, фольклор та історію: нізвідки українки не беруться. Перші два оповідання під псевдонімом Марко Вовчок надрукував сам Пантелеймон Куліш.
Основою людської вдачі Марії Маркович було щось дивне і незрозуміле: чоловік і жінка, росіянка й українка, українка й європейка, жіночість і фемінізм, демократичні погляди і комерційне чуття, аристократизм і захоплення етнографією, патріархальна архаїчність і буржуазна скнарість.
- І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”... А всі чоловіки божеволіють від неї.
Справді, змалку Марія Вілінська подобалася чоловікам, не лише збоченцям. Часто вона, “мовчазна статуя” (Пантелеймон Куліш) їх закохувала з першого погляду, приваблювала з першого слова, надихала з першого поруху, а при цьому сама залишалася незворушною.
-Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі.
-Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі.
Саме Марія Вілінська переклала 15 романів Жуля Верна.
Під час особистого знайомства класик пригодницької літератури розповів Марко Вовчок про його новітньому принципу – використання доброго десятка письменників - негрів у літературі – самого Жуля Верна, у свою чергу, навчив його успішний патрон Александр Дюма-батько. Із майже готових частин твору та індивідуалізованих характерів обидва метри ліпили захопливі романи.
Упродовж 1866 - 1868 років років Марія Олександрівна Маркович поховала трьох коханих чоловіків:
Упродовж 1866 - 1868 років років Марія Олександрівна Маркович поховала трьох коханих чоловіків:
Опанаса Марковича,
Олександра Пассека,
Дмитра Писарєва. 
На тривалий час горе просто фізично відібрало у літераторки мову
Уклавши у травні 1870 році контракт із купцем - книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою. Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен. За знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена виконаний М В Трубніковою і Н В Стасовою, й – майже дослівно… переписала всю збірку. Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову…Третейський суд із 19 літераторів визнав Вовчок винною. Зізнатися, що переклад украла не вона, письменниця не могла, адже ніхто не знав про найманих перекладачок.
На тривалий час горе просто фізично відібрало у літераторки мову
Уклавши у травні 1870 році контракт із купцем - книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою. Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен. За знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена виконаний М В Трубніковою і Н В Стасовою, й – майже дослівно… переписала всю збірку. Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову…Третейський суд із 19 літераторів визнав Вовчок винною. Зізнатися, що переклад украла не вона, письменниця не могла, адже ніхто не знав про найманих перекладачок.
Як наслідок, Марія Олександрівна Маркович ганебно втратила і літературний журнал, і письменницьку репутацію. Від осуду на початку 1872 року Марко Вовчок сховалась у глухій провінції, туди у 1972 році навідався син – Богдан Маркович з друзями - студентами і Марія знову закохалася в дипломованого гардемарина на 17 років молодшого за неї Михайла Лобача - Жученка
Неприємні сюрпризи не покидали Марко Вовчок, але як сильна жінка вона їх долала швидко і раціонально.
Наприкінці липня 1875 року наречена сина Богдана, 22-річна Ліза Корнильєва привела позашлюбну дитину.
Неприємні сюрпризи не покидали Марко Вовчок, але як сильна жінка вона їх долала швидко і раціонально.
Марія Олександрівна не побивалась, а вирішила ситуацію по-дорослому. З-під Полтави вона викликала годувальницю Явдоху, залишила у себе породілля (поодаль від ока рідних і батьків), а хлопчика записала… власним сином Борисом. Так у майбутньому онука і виховувала Марко Вовчок. Офіційно побралися Ліза та Богдан лише наступного року, а в 1877 році у них народилася друга дитина – для стороннього ока, начебто, первісток, якого назвали, як і батька, Богданом. Аби щастя всіх батьків і дітей залишалося повним, Марія Олександрівна змусила невістку присягнутися – і та більше ніколи в житті свого рідного сина Бориса не бачила. Щоправда, офіційно М.О. Вілінська та М.Д. Лобач-Жученко усиновили Бориса тільки 28 липня 1891 р.
з історії механіки, морського флоту та авіації)
Закінчивши уладнувати справи інших, Марія Олександрівна вирішила подбати про особисте щастя. Отож, після семи років цивільного шлюбу, 19 січня 1878 року, Марко Вовчок та Лобач - Жученко врешті-решт побралися.
Закінчивши уладнувати справи інших, Марія Олександрівна вирішила подбати про особисте щастя. Отож, після семи років цивільного шлюбу, 19 січня 1878 року, Марко Вовчок та Лобач - Жученко врешті-решт побралися.
Вони прожили довге життя, єдине про що найбільше вона благала долю - аби та геть видалила її із Минулого:
- Нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане. І нехай залишається під водою до самої смерті – це найкращий спосіб зустріти її спокійно і багато працювати.
Під кінець життя Марії Олександрівні діагностували рак мозку. Померла вона сидячі в кріслі під грушею де і заповідала її поховати.
Під кінець життя Марії Олександрівні діагностували рак мозку. Померла вона сидячі в кріслі під грушею де і заповідала її поховати.
Наприкінці життєвого шляху Марко Вовчок довірила щоденнику найважливішу думку, на рівні спокути:
- Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом.
- Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом.
Немає коментарів:
Дописати коментар