Українські обереги

                                 Прадавні добрі символи захисники

Ми українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Культура українців надзвичайно багата, розглядати і вивчати її можна з різного погляду.Ми вирішили познайомити всіх з хатніми оберегами.

Символи - обереги втілювались у побутових речах, їх шанували, про них складали легенди. Згідно з повір'ями, такі предмети були наділені природною світлою силою. Ми запускаємо цикл - знайомство з оберегами. Щомісяця, на нашому Блозі, ми публікуватимемо допис про оберіг. Читайте, пізнавайте культуру разом з бібліотекою.

Матінка віночок-оберіг звивала,

Калину та вербу у плетіння клала,

Бо від цього зілля – символа Вкраїни,

Рожевіє врода кожної дитини.

Злагодою й миром ластівка багата.

То ж нехай гніздиться на вежі й на хаті.

Дарував лелека щастя й охорону,

Для краю та роду. Для рідного дому.

А зозуля років насипала більше,

Тому й пташеняток …підкидала іншим.

Зв’язувало поле кохання віночок

З рум’янцю та вишні, калини квіточок.

Вплітало між ними любистку й волошок,

Щоб жили щасливо в подіях хороших.

Віночок надії з маку чарівного

Дарували люди козаку в дорогу ,

Аби був хоробрим, плекав свою силу,

Не був соромливим, кохаючи милу.

Від очей недобрих та від злих навроків –

Клечальная сила з полину над оком.

Чаклунськеє зілля у тому віночку:

Захищає сина, береже і дочку.

А в’ється барвінок – то душі безсмертя.

Деревій смакує нескорену впертість.

Ромашка в плетінні – чистота і цнота.

В яблуні та вишні – мамина турбота

.Береже безсмертник у вінку здоров’я,

А ружа та мальва – надію з любов’ю.

Відданість любистком зміцнюється в домі,

Відганяє злеє та долає втому.

Півонія – віра. Хміль – гнучкість та розум,

Почуття ховають від злив та морозів.

Доброго бажаючи – не вплітай гірчиці,

Дурману, осоту, ягоди-вовчиці.

Папороть нечисту відкидай, бо доля

Близенько чекає, не за дальнім полем.

…Матінка стрічками вінок веселила.

Приплітала синю, жовтесеньку, білу,

Бо кортілось неньці, щоб доньці жилося

Під блакитним небом, з водою, з колоссям.

Жовта стрічка – сонце, рожева – багацтво.

Радість в милих вічках – щасливе юнацтво.

Хто парубка має – червону вплітає.

…В барвистих віночках дівчата гуляють.

 Людмила Линдюк

ВОДА

   З найдавніших часів вода вважається джерелом усякого життя. Поклоняючись живій воді, давні українці з особливою пошаною ставилися до води. Тому здавна охороняли та прикрашали джерела й криниці, наділяючи їх цілющими й магічними властивостями. 

    Вважали, що велику чудодійну силу має непочата вода з криниці. ЇЇ дівчата використовували для чарів і різного роду святкових обрядів. У ній купали немовлят. Нею користувалися, щоб зняти зурочення або вилікувати хворобу. 

Особливо цілющою вважали йорданську воду (освячену на Водохреща). Нею виливали хворих, кропили усі кути в хаті й усе господарство, щоб ніяке зло не підступило.

    Важливість цієї чарівної рідини важко переоцінити, звідси й культ води. Вода вважається в народі святою, але не будь-яка: святою вважається тільки "непочата" вода, тобто не "забруднена" якимось дотиком, або освячена спеціальним обрядом. У наших обрядових піснях вимагається, щоб воду для ритуального вжитку брати неодмінно з трьох, або семи (святі числа) криниць.     Найчастіше вода виступає як символ парування, розмножування. Так, існує обряд спільного вмивання молодих на весіллі: ідуть до криниці, ставлять молодих перед нею та покривають їм голови рушником. Не скидаючи рушника, вони мусять умитися, втертися тим самим рушником і тоді вже верталися додому.

    Вода також завжди була символом чистоти. Тому надзвичайно великим гріхом є плювати у воду. Вважається, що вона відмовляється приймати в себе щось нечисте. Звідси й звичай топити відьом або виявляти злочинця: обвинуваченого кидали у воду, і якщо він топився, то його вважали невинним, а коли залишався на поверхні, то був винен. На цьому ж віруванні збудовано й прокляття: "Вода б його не протанула!", тобто: щоб його, як великого злочинця, і вода до себе не прийняла. 

   Чиста вода є магічним засобом для очищення людей як фізичного, так і морального. Але це ще й засіб зцілення. Батько,благословляючи молоду, вживав звичайної формули: "Будь здорова, як вода, будь весела, як весна, будь багата, як осінь, будь родюча, як земля".  

   Вода - це символ руху: "Бодай він не мав пристановища, як та вода!". Вода - це уособлення міцності, всесильності: "Яка вода м'яка, а камінь зглодже", "Тиха вода береги ломить, а бистра тамує".

   Отже, вода й убереже тебе, але й не пошкодує, коли і ти до світу нещадний.

" Розцвітали під Крутами маки..."

До річниці бою під Крутами в бібліотеці представлена книжкова виставка -спогад. Бібліотекарі розповіли про події, що сталися у січні 1918 року, а також всі разом переглянути фільм "Крути". 

                                               

КРУТИ – проміжна станція Південно-Західної залізниці на лінії Бахмач–Ніжин. Знаходиться поблизу с. Пам'ятне Борзнянського району (Чернігівська область), та за 146 км від Києва.

У січні 1918-го більшовики зайняли більшість міст на Лівобережній Україні і встановили там свій контроль. 24–27 січня розгорнулись запеклі бої між українськими та окупаційними російськими військами за станцію Бахмач. А вже за декілька днів – біля станції Крути.

29 січня 1918 року, сили Муравйова намагались захопити станцію Крути, щоб вийти на Ніжин, а з Ніжина на Київ. Однак, тут їх зупинили українські війська. Всі, хто брав участь в бою під Крутами з української сторони були добровольцями.

Бій тривав кілька годин і завершився великими втратами для більшовиків. Українськім бійцям вдалося на кілька днів зупинити просування більшовицьких військ до Києва.
Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму, українцям вдалося завдати ворогам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців, заблукавши у темряві, повернулися до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили. Згодом майже всіх героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Бій під Крутами дали змогу укласти мир між урядом Української Народної Республіки з країнами Четвертного союзу (Німеччина, Австро -Угорщина, Туреччина та Болгарія). Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору.

У квітні 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ (відповідно до Брестського договору) українці звільнили від більшовиків майже всю Україну. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Багато віршів присвячено Героям Крут:

Антонич Богдан-Ігор - Крутянська пісня (1937)

Бурко Демид - Крути (1938)

Гординський Святослав - З поеми "Сім літ"

Клен Юрій - з поеми "Попіл імперій"

Антонич Богдан-Ігор - Крутянська пісня (1937)

Щербак Микола (Крути)

Дяченко Михайло - Крути

Бора Богдан - Крутянці

Олесь Олександр - Під Крутами (1931)

Стельмах Богдан - Крути (2004)

Храплива Леся - Крути (1972); Крутянцям (1962)

Тичина Павло - Пам’яті тридцяти (1918)

Тичина Павло - Зразу ж за селом (1918)

Яворський Ігор - Розіп’яті Крути (1992)

Петро Гулак-Артемовський - "Бажаючи плакати, я смішу інших".

 Петро Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 року сьомою дитиною в сім’ї священика церкви Покрови Пресвятої Богородиці, на хуторі Гулаківщина Черкаського повіту Київського воєводства (нині – у складі міста Городище Черкаської області), Петра Патрикійовича та матушки Уляни. 

У сім’ї Гулаків-Артемовських змалку жив Євдоким Шевченко – двоюрідний брат Тараса Григоровича.  

Майбутній поет, автор найгострішого твору української літератури XIX століття – байки «Пан та собака», першої української романтичної балади «Рибалка», першої еротичної поезії «До Любки».

 Петро отримав ґрунтовну домашню освіту від батька, в 11 років у 1801 році поїхав  до Києво-Могилянської академії для навчання в її бурсі у стінах Братського монастиря. 

Згадуючи цей період життя, Петро Петрович наголошував, як він бідував: на базарі їв недоїдки біля чумацьких возів, латки на одязі пришпиляв сосновими шпильками, на канікули додому, в рідне Городище, приходив пішки або припливав на плотах по Дніпру. Деякі критики називали ці спогади Гулака-Артемовського плодом його буйної уяви: «Та він же був попівським синком!..». Але факт залишається фактом: майбутній байкар у молодості дуже бідував, бо рано залишився круглим сиротою. 

    "Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших". Петро покинув Київ, поїхав учителювати до приватного пансіону в Бердичеві. Упродовж чотирьох років Гулак-Артемовський працював у родинах польських магнатів на Волині (наприклад, у графів Потоцьких), що удосконалило його знання польської та французької мов, вишукані манери, лоск. Багаті бібліотеки, перечитані Петром, допомогли завершити освіту.

 Активну літературну діяльність він розпочав після переїзду 1817 році до Харкова.

   

Популярність поет здобув після опублікування 1818 року у журналі відомої байки «Пан та Собака». Найпліднішими у творчості поета були 20-ті роки XIX століття. У цей період він публікує байки «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько» (обидві 1819), «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун» (обидві 1820), «Батько та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці» (всі 1827), в яких торкається життєвих проблем, часом соціального характеру. Петро Гулак-Артемовський ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Його кращі твори українською мовою написані в дусі естетики просвітницького реалізму.

Завдяки працьовитості, наполегливості кар’єра П.Гулака-Артемовського складається блискуче. У 1823 році його було призначено ад’юнктом, 1825-ого — екстраординарним, 1828 року «за відмінну працьовитість, старанність у виконанні обов’язків і знання» — ординарним  професором. Тричі (1829-1841 роках) Петра Петровича вибирали деканом факультету, а протягом 1841- 49 років він був ректором Харківського університету.

Приятелював з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. 

До смерті Петро Петрович відносився 

по-філософськи.  Коли це сталося, дружина напише на зворотному боці фотографії: «Помер тихо 13 жовтня 1865 року під час ранкового богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, особливо люблячи це свято».

Запрошуємо всіх ознайомитися з творами Петра Гулак - Артемовського, які є у нашій книгозбірні.

  

Павло Чубинський - співець національного відродження.

27 січня 1839 року народився відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, громадський діяч, автор слів Гімну України - Чубинський Павло Платонович. Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування.

Павло Платонович Чубинський народився на хуторі Чубинський (нині — у межах м. Бориспіль, на вулиці Горянській, 14, Київська область) у небагатій дворянській родині. 
У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. 
У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширюючи ідеї боротьби проти царського уряду. За свої щирі, патріотичні» наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію. Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю. 
1869 року йому дозволяють повернутися, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

Дослідницька праці експедиції, це незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край", які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках: "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" – Т.1-7. – СПб.
Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами "малороссийское наречие", було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. 

"Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів. 

 Один лише вірш "Ще не вмерла Україна" зробив його ім'я безсмертним навіки. 
Пісня Ще не вмерла Україна на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського стала основою національного гімну України. Існує декілька її версій. 

Перша публікація тексту вірша Павла Чубинського відбулась у львівському журналі «Мета» у номері 4 за 1863 рік. 
Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття й ми
У своїй сторонці.
Душу, тіло ми положимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарас Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своєго юнацтва.
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Украіну
Москалям поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати! 
У 1917—1920 роках. «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.
1939-го року «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України.
15 січня 1992 році музичну редакцію Державного гімну затвердила Верховна Рада України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Тільки 6 березня 2003-го ВР України ухвалила Закон «Про Державний гімн України»
 У 1879 році Чубинський тяжко захворів, пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. У 1880 році його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі. 

Твори Чубинського, його вірш "Ще не вмерла Україна", "Праці" етнографічної експедиції були тривалий час заборонені. З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" стали національним гімном держави. 

«Голокост- шрам на серці людства»

 Голокост, відомий також як Шоа — геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни, внаслідок якого загинуло приблизно 6 мільйонів євреїв. 

Голокост був задуманий та спланований нацистсько-німецьким режимом на чолі з Адольфом Гітлером. Вони стверджували, що німецькі євреї зрадили Німеччину під час Першої світової війни та несуть відповідальність за її поразку.

В бібліотеці відбувся перегляд і обговорення фільму та книги "Список Шиндлера", та розповіли про події тих страшних років. 

Головною мішенню були саме євреї, серед них було найбільше число жертв. Нацисти також вбивали інші групи людей, зокрема ромів та людей з інвалідністю. Ще вони заарештовували та позбавляли прав геїв та своїх політичних опонентів. 

Нацистська влада створювала на окупованих територіях концтабори, де ув’язнювала євреїв та інші народи. 

Ув'язнені в концентраційних таборах перебували в нелюдських умовах і піддавалися тортурам, голоду і, в деяких таборах, медичним експериментам. 

На території міста Донецька у 1942 році існувало єврейське гетто через яке пройшли тисячі євреїв, проте точне їх число залишається й досі невідомим. Крім того, наймасовішими місцями знищення євреїв є:

• Бахмут – в алебастровому забої Артемівського заводу шампанських вин більше 3 000 жителів міста, більшість з яких були представниками єврейської спільноти, були заживо замуровані в камері № 46.
• Костянтинівка – знищено близько 5 000 осіб. Найчастіше місцем розстрілів була Сергіївська балка.
• Краматорськ – знищено близько 7 000 мешканців міста. Їх розстрілювали у кам'яному кар'єрі (сел. Іванівка), глиняному кар'єрі, біля Червоної Скелі та в сел. Ясногірка.
• Маріуполь – знищено близько 16 000 осіб. Наймасовіші розстріли відбувалися поблизу сел. Агробаза.

Загалом гітлерівський окупаційний режим винний в загибелі 1,5 млн євреїв на території України.

Проєкт, який запровадили в 2020 році, «Українці-рятівники. Марафон історій» розпочав Національний музей історії України у Другій світовій війні та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума». 

Його мета – зібрати на одному електронному ресурсі інформацію, фото, документи, відео про людей, які під час Другої світової війни рятували євреїв, ромів та інших жертв нацизму. Проєкт реалізовується у партнерстві з Українським інститутом національної пам’яті.

 27 січня 1995 року, через п'ятдесят років після визволення концтабору Аушвіц і закінчення Другої світової війни, а також у наступних річницях відбулися великі міжнародні вшанування за участю керівників держав та урядів з усього світу, але в першу чергу з Європи, тим самим ще раз документуючи глобальне значення пам'яті про Голокост.

 

Влітку 2022 року, російські  пропагандисти,

 та навіть офіційні джерела РФ, масово стали публікувати фото з польського музею Аушвіц-Біркенау, де нібито з’явилися наліпки із написом «Єдиний газ, на який ви заслуговуєте – «Циклон Б». Ці наліпки, за твердженням росіян, були розклеєні 22 червня, тобто саме у річницю вторгнення нацистської Німеччини до Радянського Союзу 1941 року. До їхньої появи, за версію РФ, нібито причетні… українці. 

«Циклон Б» – пестицид на основі ціаніду, який використовували для масового знищення людей у газових камерах нацистських таборів смерті.

Концентраційний табір Аушвіц-Біркенау (це німецька назва, польська –Освенцим), розташований у однойменному польському місті. Протягом 1940-45 років у ньому вбили близько мільйона євреїв. Серед інших жертв – від 70 до 74 тис. поляків, близько 21 тис. ромів та 15 тис. радянських військовополонених.

Після війни табір було перетворено на музей.

У музеї Аушвіц-Біркенау повідомили, що у місцях, зображених на знімках, таких наклейок не виявлено, а камери спостереження не зафіксували 22 червня нічого підозрілого. За словами представників музею, проведене внутрішнє розслідування показало, що фотографії були піддані комп'ютерній обробці.

Таким чином, проявивши байдужість до Освенцима, коли там відбувалися масові вбивства, Росія спочатку почала «присвоювати жертв» концтабору, а потім використала трагедію Голокосту, щоби виставити нацистами українців. При тому, що сама Росія зараз створює фільтраційні табори, де силоміць утримуються українці і прагне винищити всю українську націю, вбиваючи без розбору чоловіків, жінок і дітей.

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту по всьому світу триває флешмоб #WeRemember. Люди фотографуються з цими словами та викладають світлини у соцмережі, щоб нагадати, що ані Голокост як один із найбільших злочинів проти людяності, ані його жертви не забуті. (Український інституту національної пам'яті) 

Богдан Ханенко, український меценат.

Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків став одним з перших мистецтвознавчих структурних підрозділів Ураїнської Акадамії Наук. Сучасники небезпідставно називають його українським Ермітажем. 

 Засновником Київського художньо-промислового й наукового музею (офіційно відкритий в 1904 р.) став Богдан Іванович Ханенко. Основу експозиції музею склала археологічна колекція родини Ханенків (3145 предметів).

Богдан Іванович Ханенко (23 січня 1849 — 8 червня 1917) — український колекціонер старовини і творів мистецтва, меценат, промисловець. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Народився в родовому маєтку Ханенків на Чернігівщині. Походив із знатного козацького роду Ханенків. Батько його, колезький секретар Іван Іванович Ханенко, був нащадком гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка. Мати - Катерина Богданівна Нілус, була дочкою генерал-майора. Сам Богдан був старшим з чотирьох дітей подружжя Ханенків. Освіту Богдан Ханенко отримав на юридичному факультеті університету. Потому переїхав до Санкт-Петербурга, де зайнявся адвокатською практикою. У місті він потрапляє в художнє середовище, відвідує зібрання художньої інтелігенції, зустрічається з відомими художниками — Айвазовським, Шишкіним, Крамським, Куїнджі та зарубіжними антикварами. Він починає скуповувати предмети мистецтва, що в ті часи було модною практикою.

 Захоплення Ханенка підтримала і його дружина Варвара з роду Терещенків, з якою він познайомився у Москві й одружився в 1874 році. У весільну подорож вони вирушили у Європу, відвідуючи найбільші художні галереї Італії, Німеччини, Франції. На найбільших мистецьких аукціонах, зав’язують стосунки з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. Ця подорож поклала початок унікальній колекції творів мистецтва, яка згодом лягла в основу п’яти київських музеїв. Тоді ж виникла думка про музей.

З кінця 1880-х років оселився в м. Києві. Ханенко провадив на власні кошти археологічні розкопки переважно на території Київщини. Видав збірник «Старожитності Подніпров'я». 

Після його смерті, за дарчою дружини, колекція була передана УАН з умовою права для Варвари проживати на території музею, бути довічним членом комітету і узгоджувати з нею нові придбання. Варвара Ханенко сподівалась, що авторитет УАН забезпечить збірку від розкрадання та вивезення за кордон. Але... 1915 року частина зібрання була евакуйована до історичного музею в Москві. У травні 1921 року, тодішній директор музею, М. Макаренко підняв питання повернення картин, майоліки, ікон, скла, ювелірних виробів до Києва. Відбувши у відрядження до москви, він з"ясував, що після жовтневого перевороту 1917 року, частину ящиків розпакували і за наказом московського Головмузею розпорошили пам"ятки по кількох інституціях - частину залишили в Історичному музеї, частину передали до Рум"янцевського музею, Третьяковської галереї, музею Морозова та Держфонду. Пошуки Ханенківської колекції та оформлення відповідних документів розтяглися на декілька місяців. Повернути вдалося переважну більшість колекції.

Алессандро Маньяско "Похорони ченця"

 Дві картини й досі знаходяться в Єрмітажі.

Жак де Лажу "Сцена в парку"

Франсуа Буше "Пейзаж в околицях Бове"

"Єдина духом Україна".

 22 січня у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна щороку відзначає День Соборності.

Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення.

В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній творчості Україна уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.

Від Сяну до Дону дорога лежить,

Розсідланий кінь по дорозі біжить.

Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в Карпатській Україні. Тоді закарпатці нагадали про волю українців, висловлену 21.01.1919 на з’їзді Всенародних зборів у м. Хуст — про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Тоді ж відбулася 30-тисячна демонстрація українців, які спеціально прибули до столиці Карпатської України.

Передумови: 

Після ліквідації Гетьманщини (21 листопада 1764 року указом імператриці Катерини II граф Кирило Розумовський був позбавлений посади гетьмана і була відновлена робота Малоросійської колегії на чолі з генералом Петром Румянцевим, перед яким була поставлена задача підготовки земель Гетьманщини до повної інтеграції до складу Російської імперії. Гетьманщина як організація козацького устрою на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля виникла під час антипольського повстання Богдана Хмельницького) український народ був поділений між двома імперіями – Австрійською та Російською.

У революційний 1917-й внаслідок розпаду самодержавства в Росії і українці, поряд з іншими народами, отримали історичний шанс відновити власну державність. На теренах Наддніпрянщини постала Українська Народна Республіка, яка вже наступного (1918-го) року IV Універсалом Центральної Ради і на мирних переговорах в Бересті твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Українська Держава, що наприкінці квітня 1918 р. змінила УНР у формі Гетьманату, оголосила соборність історично-етнографічних земель офіційним курсом державотворчого поступу. Соборницька концепція гетьмана П. Скоропадського ставила за мету і була спрямована на об’єднання в єдиній Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини. 

В бібліотеці представлена книжкова виставка, яка "розповість" про події більш детально. 

У День соборності головною традицією є створення “живого ланцюга”.

Перший “ланцюг” українці створили 21 січня 1990 року.Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Це була одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій. 

Сьогодні Україна переживає важкі часи, тому надзвичайно важливо бути згуртованими й разом формувати національну свідомість і патріотизм нації. 

"Україна Соборна. Разом до Перемоги!"

“Маланка йде, радість несе"

Щедрий Вечір та свято Маланки

Християнська церква 13 січня відзначає день преподобної Меланії. У сучасній народній традиції ці два свята об’єдналися. Тепер вони називаються Щедрий вечір і свято Маланки. Його також називають Маланьї, Васильєв вечір, Овсінь, Щедрець, Товста кутя.

Попри війну, ми не забуваємо своїх традицій. У читальній залі бібліотеки лунати новорічні віншування, пісні, щедрівки, посівалки. Звичаї, що дісталися нам у спадщину від дідів-прадідів, не втратили свого значення й сьогодні.  Всі обговорили і ділилися спогадами з дитинства, як весело ходили щедрували, водили "Маланку".   

Бібліотекарі також підготували театралізоване дійство, проводили обряд "Водіння кози". 

Це  дійство, покликане виконувати магічно - заклинальну функцію – відганяти злих духів і забезпечити відродження землі, рослин і всього живого, людям врожаю  та здоров’я.                                                   

Коротко про традиційні дійства на Щедрий вечір та свято Святого Василя  читайте далі і приходьте за книжками до бібліотеки. 

У релігії цього дня вшановують пам'ять преподобної Меланії.

Після прийняття християнства на Русі віруючі почали вшановувати 13 січня пам'ять преподобної Меланії Молодшої. З історії відомо, що жінка жила в ІV-V століттях.
Народилась Меланія в сім’ї римського сенатора. Коли батьки померли, вона успадкувала величезне багатство.


Вони розпродують своє майно і на ці кошти опікуються бідними, вдовами, дітьми-сиротами. Меланія заснувала декілька жіночих та чоловічих монастирів.
Свято Маланки — покровительки молодих дівчат — увійшло в календар українців десь у середині ХІІІ століття. Більш того, самі святкування та обряди асимілювали із язичницькими різдвяними обрядами, пов’язаними із богинями домашнього вогнища і опікунками жінок.

 

Традиції та обряди українців:
На святковий стіл обов’язково збирається вся сім’я в чистому і новому одязі.
Родиною молилися, сідали за стіл, приготувавши дев’ять основних страв, відмінних за своїм складом у різних місцевостях, але обов’язково була присутня щедра кутя, пироги та узвар. Пироги на Щедрий вечір пекли у печі (з м’ясом, яйцями та цибулею, з капустою та картоплею) або смажили на олії. У великі миски їх накладали гіркою як символ достатку родини. У цей вечір господині готували на стіл ситні і багаті частування: ковбаси, свинину, вареники, холодець, млинці. В цей день не бажано готувати рибні страви, оскільки щастя та достаток може поплисти геть з дому. А от м’ясні страви, а особливо зі свинини символізують добробут.

Далі родина вечеряла, приймала щедрівників великих і малих, вітала з іменинами Меланок, в ХІХ — на початку ХХ століття в Україні це ім’я дуже популярне, і опівночі зустрічала Старий Новий рік, бажаючи одне одному щастя, здоров’я на многії літа.


Після заходу сонця напередодні новорічного свята вечірні «обходи» Маланки проходили під акомпанемент щедрівок, величальних пісень, основним змістом яких було прославляння господаря, господині і побажання всіх благ. Відбувалось і перевдягання — маскування, або рядження, коли хлопець переодягався в молодицю — Маланку. Їй зазвичай густо малювали брови, буряком натирали щоки, одягали спідницю, але так, щоб ще виглядали й голі ноги… Створювали такий собі комічний образ неумілої господині, яка все робить не до ладу.

Під кінець Щедрого вечора Маланці пропонували відпочити і відшукували Козу, яка десь «забарилася». Коза з’являлася на першому плані, а їй співали: «Го-го-го, Коза, го-го білая, го-го сірая, ой розходися, розвеселися по всьому двору, по веселому. Де Коза ходить, там жито родить, де не буває, — там вилягає, де Коза ногою, — там жито копою, де Коза рогом, там жито стогом. А в нашій Михайлівці всі хлопці стрільці: стрелили Козу в праве вушко, в самоє сердушко, тут Коза впала, нежива стала. Ой, встань, встань, Козонько…» Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи.

Молодь всю ніч щедрує, а дівчата займаються ворожінням.

Сни, що сняться у ніч з 13 на 14 січня, вважаються віщими. Тому необхідно прислухатися до своїх снів.

Щедруємо-віншуємо, щоб ваша хата була багата, щоб панували в ній мир, злагода, щоб були усі здорові…

Морозець за щічки нас ой щипає.

Та дзвінка щедрівочка зігріває.

Ми вам щиро на щебечемо любо-щиро

І дощів, і радощів, щастя й миру!

Звечора хлопці готують суміш із добірного зерна і насипають у рукавиці, аби на завтра рано-вранці іти засівати. Перше полазники засівають у себе вдома. Розкидаючи по хаті зерно, віншують:

Сію жито і пшеницю,
Най зародить лан пашницю.
З Новим роком йду до хати,
Що вам маю побажати?
Зичу вам усіх гараздів
І у хаті, і у ґражді.
Зичу урожаю в полі,
Статків в хаті і в стодолі.

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями.