Французькі бестселери Марка Леві.

Чи знали ви, що один із найвідоміших романістів світу став письменником абсолютно випадково і досить пізно? 

Марк Леві народився 16 жовтня 1961 року в мальовничій комуні Булонь-Біянкур, що поруч із Парижем. Його життєвий шлях — це яскравий приклад того, що знайти своє справжнє покликання ніколи не пізно!

Кілька фактів про автора, які вас здивують: 

• У віці 18 років Марк вступив до організації Червоного Хреста, де пропрацював 6 років. Спочатку він був рятувальником, а згодом керував регіональним відділенням швидкої допомоги в Парижі.
• До того як узятися за перо, він вивчав комп'ютерні технології в США, заснував кілька компаній, що займалися цифровою графікою, та навіть керував успішною архітектурною фірмою у Франції.
• Свою першу книгу Марк Леві написав у 37 років виключно для свого сина Луї, щоб розповісти йому казку. Рукопис випадково прочитала його сестра-архітектор і вмовила відправити його у видавництво. Так народився всесвітній бестселер.
• Письменник активно підтримує Україну. У 2024 році він випустив роман «Симфонія монстрів», присвячений трагедії викрадення та депортації українських дітей російськими окупантами.

Сьогодні книги Марка Леві перекладені понад 40 мовами, а загальний наклад перевищує 40 мільйонів примірників. І головне — три неймовірні історії автора вже чекають на вас у Бібліотеці для дорослих №11.
 

«Між небом і землею» — той самий дебютний роман, який підкорив світ і був екранізований Голлівудом студією DreamWorks. Це дивовижна та чуттєва історія про архітектора Артура, який оселяється в новій квартирі та знаходить у шафі... привид дівчини Лорен. Вона лежить у комі в лікарні, і лише Артур здатний її бачити. Це розповідь про те, що справжнє кохання долає будь-які межі.
 «Така, як ти» (Une fille comme elle, 2018) — тепла, іронічна та життєва історія, що розгортається в Нью-Йорку, у старовинному будинку на П'ятій авеню. Головна героїня Хлоя пересувається на інвалідному візку, але має неймовірну жагу до життя. Коли в будинку з'являється загадковий індійський актор Санджай, який прикидається звичайним ліфтером, життя обох кардинально змінюється. Роман вчить приймати інших та вірити у дива в мегаполісі.
 «Закоханий привид» — містична та дуже душевна комедія про сімейні зв'язки. У життя молодого піаніста Томи раптово повертається... привид його батька, який помер п'ять років тому. Батькові потрібна допомога сина, щоб здійснити божевільну романтичну подорож і виконати давню обіцянку. Ця книга сповнена фірмового французького гумору, світлого суму та любові.
Завітайте до нашої бібліотеки, щоб обрати свою історію від Марка Леві та провести вечір у компанії якісної сучасної прози! 

 Чекаємо на вас: Бібліотека для дорослих №11, м. Київ, вул. Андрія Мельника, 21.

Шлях крізь випробування до свободи

2 жовтня ми вшановуємо пам'ять видатного українського прозаїка, поета, драматурга, публіциста, журналіста та незламного політичного діяча — Івана Багряного.

 До 120-ї річниці від дня його народження у бібліотеці для дорослих 11 відбувся книжковий дайджест, присвячений життєвому та творчому подвигу титана українського духу.

Іван Багряний — людина, яка пройшла крізь пекло радянських концтаборів, репресії, заслання та еміграцію, але не зламалася, зберігши гідність і непохитну віру в незалежну Україну.

Іван Багряний (справжнє ім’я — Іван Лозов’ягін) увійшов в історію не лише як талановитий прозаїк, поет, драматург, публіцист і журналіст, а й як палкий політичний діяч, який до останнього подиху боровся за свободу та незалежність України.

Його життя стало суцільною лінією найбільшого опору — боротьби проти тоталітарної системи, насильства й поневолення. А його творчість перетворилася на потужну зброю проти тоталітаризму, правду про який він не боявся говорити відкрито.

Його життєве кредо:

«Ходи по лінії тільки найбільшого опору, і ти пізнаєш світ».

Ці слова якнайкраще відображають складний і мужній шлях письменника, який, незважаючи на переслідування, ув’язнення та вимушену еміграцію, залишився вірним своїм переконанням і Україні.

Іван Багряний — приклад незламності людини, для якої свобода була не просто словом, а сенсом життя.

Радянський режим намагався знищити його фізично та стерти його ім'я з пам'яті поколінь. Проте Багряний вистояв, задокументувавши жахи тоталітаризму та велич людської гідності у своїх безсмертних творах. Його памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» став маніфестом для тисяч українських емігрантів і відкрив світові очі на радянську диктатуру.

Сьогодні, ми бібліотекарі пропонуємо вам перечитати або відкрити для себе заново ключові твори ювіляра.

Роман «Тигролови» — це справжній український пригодницький шедевр, який здобув світове визнання та був перекладений багатьма мовами. Історія Григорія Многогрішного, який тікає з ешелону смерті та знаходить прихисток у тайзі серед родини сірків, доводить: людина може перемогти будь-якого дракона, якщо зберігає внутрішню свободу та віру.

Роман «Сад Гетсиманський» — це один із перших у світовій літературі творів, що детально та правдиво змалював конвеєр радянського терору, катівні НКВД та незламність людського духу перед лицем нелюдських тортур. Ця книга є глибоко автобіографічною та вражає своєю психологічною точністю.

Повість «Огненне коло» переносить читача у вир Другої світової війни. Це трагічний та водночас героїчний твір про долю молодих українців із дивізії «Галичина», які опинилися в пекельному котлі під Бродами. Багряний майстерно показує драму цілого покоління, змушеного воювати між двома тоталітарними імперіями за власну свободу.

Роман «Людина біжить над прірвою» — це глибоке філософське полотно, опубліковане вже після смерті письменника. Твір розповідає про надзвичайно складну, драматичну долю людини на тлі воєнних і повоєнних подій у Європі. Головний герой балансує на межі життя і смерті, намагаючись зберегти своє людське обличчя та гідність у хаосі світової катастрофи.

Роман «Буйний вітер» розкриває тему формування світогляду української молоді в передвоєнні роки. Це історія про пошук правди, перше кохання, життєві ідеали та складні виклики радянської дійсності, які змушували юних героїв рано дорослішати й робити свій безкомпромісний вибір.
Повість «Люба» є ще одним пронизливим свідченням воєнного часу. Через історію головної героїні Багряний змальовує трагічну долю української жінки, яка опинилася в лещатах війни, окупації та репресій, але зберегла в собі здатність до великої любові, самопожертви та стійкості.

Політична брошура-декларація «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» стала справжнім міжнародним маніфестом. У цьому документі письменник пристрасно та аргументовано виступив на захист прав людини та поневоленої української нації, пояснивши світовій спільноті, чому тисячі українських біженців обирають важку еміграцію замість повернення до радянського «раю».

Запрошуємо вас завітати до бібліотеки для дорослих №11 ЦБС Солом'янського району, де оформлено тематичну книжкову виставку до 120-річчя Івана Багряного. Тут ви зможете ближче ознайомитися з його багатогранною спадщиною. Його слово залишається надзвичайно актуальним і сьогодні, надихаючи нас на боротьбу за власну свободу та державу.

Ось найцікавіші факти про його життя та творчість коротко:

• Мав художню освіту: Письменник починав свій шлях із малювання. Він навчався в Київському художньому інституті, але через «політичну неблагонадійність» його не допустили до захисту диплома.
• Походження псевдоніма: За легендою, ім'я «Багряний» йому навіяв Микола Хвильовий, який часто використовував це слово. Окрім цього, письменник публікувався під іменами Іван Полярний, Дон Кочерга, Сорок сорок та іншими. 
•  Коли радянська цензура забанила його поему «Ave Maria» (1929), Багряний видав її власним коштом в Охтирці, вказавши на обкладинці неіснуюче видавництво «САМ».
• «Тигролови» за 14 днів: Свій найвідоміший пригодницький роман він написав усього за два тижні у 1943 році, коли переховувався від гестапо в Моршині. Твір повністю заснований на його власному досвіді втечі з етапу ГУЛАГу та дворічного життя в тайзі Далекого Сходу. 
• У романі «Сад Гетсиманський» (1950) Багряний навмисно не змінював імена слідчих НКВС та в'язнів. Він хотів, щоб світ знав реальні імена як жертв, так і їхніх катів. 
• Хресний батько українського Орвелла: Саме за ініціативи та редагування Багряного у повоєнній Німеччині антиутопію «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла вперше в історії переклали іноземною (українською) мовою. Письменник також особисто проілюстрував це видання. 
• Писав лежачи через біль: Отриманий у таборах важкий туберкульоз легень мучив його все життя. В останні роки він майже не міг сидіти й писав тексти лежачи, тримаючи на грудях спеціальну дерев'яну дошку. 

Детальніше про життєвий шлях автора можна дізнатися у статті на Вікіпедії.

У вимірі слова і часу

26 липня в бібліотеці для дорослих № 11 ЦБС Солом'янського району відбувся літературний захід «У вимірі слова і часу» — літературний калейдоскоп, присвячений 80-річчю від дня народження видатного українського письменника, критика, літературознавця та громадського діяча Михайла Федотовича Слабошпицького.


Мета заходу: ознайомити присутніх із життєвим і творчим шляхом Михайла Слабошпицького, розкрити його внесок у розвиток української літератури, журналістики, біографістики та популяризації української культури.

Михайло Слабошпицький народився 28 липня  1946 року в селі Мар'янівка (Шполянський район, нині Звенигородський район Черкаської області). Його батько працював завідувачем сільського клубу, а мати — в колгоспі. Сам будинок, де народився письменник, не зберігся як музейний об'єкт.

Учасники заходу дізналися цікаві факти з його дитинства: майбутній письменник зростав хворобливою дитиною, тож багато часу проводив удома за книгою. Доля розпорядилася по-своєму символічно — коли в сільському клубі, де завідував його батько, згоріла бібліотека, уцілілі книжки перенесли просто до їхньої хати. Кілька років родина фактично жила серед книжок, і саме тоді, за спогадами самого письменника, і зародилася його пристрасть до слова — маленький Михайло любив брати найтовщу книжку і поринати в читання.

Ця дитяча пригода багато в чому визначила все подальше життя: у 1971 році Слабошпицький закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, працював кореспондентом, редактором відділу критики газети «Літературна Україна», головним редактором газети «Вісті з України» та журналу «Вавилон-XX». Захопленням усього його життя стало колекціонування рідкісних українських книжок.

МИРОСЛАВУ МИХАЙЛОВИЧУ — 3,5 МІСЯЦЯ, А МИХАЙЛОВІ ФЕДОТОВИЧУ — 28 РОКІВ (1975 Р.) / ФОТО ІЗ СІМЕЙНОГО АЛЬБОМУ СЛАБОШПИЦЬКИХ
https://day.kyiv.ua/article/kultura/slaboshpytski-mizh-kameroyu-i-knyzhkoyu

Його книги — це більше, ніж біографії. Це живі історії людей, які творили українську культуру. Він умів побачити за відомими іменами людину, її сумніви, перемоги, пошуки та силу духу.

 

У своїх численних спогадах сучасники відзначають його відданість українській книзі та неймовірну працездатність. Він був справжнім максималістом, а його зусиллями було втілено багато потужних культурних проєктів. Багато цікавих деталей про його життя та епоху можна знайти у виданій книзі ⁠П'ятий "дзеркальний" том, де зібрані недруковані твори автора та спогади про нього.

Учасникам заходу бібліотекарі розповіли, що Михайло Слабошпицький був не лише письменником, а й активним будівничим української культурної інфраструктури:

• від 2006 року — секретар ради Національної спілки письменників України;
• виконавчий директор Ліги українських меценатів та директор видавництва «Ярославів Вал», яке видавало книжки українських авторів;
• співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика — конкурсу, що популяризує грамотність і любов до рідної мови серед мільйонів школярів;
• лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005) за роман-біографію «Поет із пекла», а також лауреат ще майже десятка літературних премій — імені Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких.

Відвідувачі  заходу читали уривки з книг письменника та мудрі вислови   Михайла Слабошпицького.

Особливу нішу в українській літературі Михайло Слабошпицький посів як майстер художньо-біографічної прози — жанру, що поєднує документальну точність із живою художньою мовою. На заході детальніше говорили про кілька його знакових творів:
«Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» — роман-біографія про трагічну долю українського поета Тодося Осьмачки, за який автор отримав Шевченківську премію.

«Марія Башкирцева» — роман-есе про життя знаменитої художниці й щоденникарки українського походження Марії Башкирцевої, який згодом видавався у перекладах французькою та російською мовами.

«Никифор Дровняк із Криниці» — роман-колаж, присвячений відомому наївному художнику Никифору.

«Українець, який відмовився бути бідним» — біографічна повість про мецената Петра Яцика, історія людини, яка попри бідне дитинство стала успішним підприємцем і присвятила статки підтримці української мови та культури.
«Не загублена українська людина» — збірка з 55 біографічних нарисів про постатей української діаспори, чиї імена десятиліттями лишалися невідомими на батьківщині.

«З голосу нашої Кліо» — книжка художніх оповідей з національної історії, що набула особливої популярності завдяки доступному й захопливому викладу історичних подій.

«Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» — масштабний роман, над яким письменник працював п'ять років, а матеріали до нього збирав майже десять. У творі устами Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка та інших постатей відтворено драматичні події початку ХХ століття.
Крім того, Михайло Слабошпицький писав і для наймолодших читачів — казки, оповідання й повісті для дітей, а також створив літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука.



Захід «У вимірі слова і часу» дав змогу відвідувачам бібліотеки глибше познайомитися з постаттю письменника, який усе життя вважав своїм обов'язком «колекціонувати людей» — визначних українців, чиї імена мали лишитися в пам'яті нації.

Неперевершений майстер гумору - Остап Вишня.

Цього року українська літературна спільнота святкує 135-річчя з дня народження видатного гумориста та сатирика Остапа Вишні, чиє справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко. З нагоди цієї важливої події бібліотека №11 організувала тематичну книжкову виставку під назвою «Неперевершений майстер гумору», метою якої є не лише вшанування пам’яті автора, а й ознайомлення нових поколінь читачів з його творчістю.

Виставка запрошує відвідувачів зануритися в багатий світ гумористичних творів Остапа Вишні, який вміє знаходити комічні моменти навіть у найзвичайніших життєвих ситуаціях. Гості зможуть ознайомитися з рідкісними виданнями його книг,  цитатами з відомих творів, а також з біографічними нотатками про життя та творчість письменника.

 Народився Павло Михайлович, на хуторі Чечва в Полтавщині, він спочатку став фельдшером і працював у хірургічному відділенні лікарні. Але покликання журналіста і літератора виявилося сильнішим!  Його стиль був кумедним і лаконічним.

У 1919 році його арештували через перебування в Кам’янці-Подільському, де знаходився уряд УНР. Саме тут він опублікував свої перші фейлетони в газеті українських соціалістів-революціонерів. Лише завдяки заступництву редактора йому вдалося вийти з в’язниці у 1921 році. 

Окремий розділ виставки присвячений його найвідомішому циклу, таким як:

• «Мисливські усмішки» – захоплюючі та веселі оповідання, сповнені колориту українського села;
• «Зенітка» – твори, що майстерно висміюють тогочасні суспільні явища та політичний абсурди;
• «Про що шепочуть кукурудзи» – тонка сатира на суспільні й економічні питання свого часу.

Творчість Остапа Вишні є яскравим втіленням українського народного гумору. Письменник, як правило, оспівував простих людей — селян і робітників, які знаходили сили сміятися навіть у найскладніші часи. Його гумор дозволяє читачам відволіктися від повсякденних труднощів і водночас критично оцінити деякі соціальні явища.

В цілому, автор створив близько двох тисяч гумористичних і сатиричних творів, які були перекладені на багато мов. Завдяки своєму дотепному стилю та народному колориту Остап Вишня став одним із найулюбленіших письменників багатьох поколінь українців.

Чому варто відвідати виставку?

Ця виставка стане чудовою можливістю для тих, хто бажає глибше ознайомитися з українською літературною спадщиною та відчути магію гумору Остапа Вишні. Вона зацікавить не лише шанувальників літератури, а й усіх, хто цінує українську культуру та історію. Завітайте до бібліотеки №11 і відкрийте для себе ще одну грань українського гумору, яка залишається актуальною й сьогодні. 

Запрошуємо всіх бажаючих!

Павло Чубинський - співець національного відродження.

27 січня 1839 року народився відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, громадський діяч, автор слів Гімну України - Чубинський Павло Платонович. Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування.

Павло Платонович Чубинський народився на хуторі Чубинський (нині — у межах м. Бориспіль, на вулиці Горянській, 14, Київська область) у небагатій дворянській родині. 
У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. 
У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширюючи ідеї боротьби проти царського уряду. За свої щирі, патріотичні» наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію. Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю. 
1869 року йому дозволяють повернутися, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

Дослідницька праці експедиції, це незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край", які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках: "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" – Т.1-7. – СПб.
Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами "малороссийское наречие", було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. 

"Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів. 

 Один лише вірш "Ще не вмерла Україна" зробив його ім'я безсмертним навіки. 
Пісня Ще не вмерла Україна на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського стала основою національного гімну України. Існує декілька її версій. 

Перша публікація тексту вірша Павла Чубинського відбулась у львівському журналі «Мета» у номері 4 за 1863 рік. 
Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнеться доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття й ми
У своїй сторонці.
Душу, тіло ми положимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарас Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своєго юнацтва.
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Ой Богдане, Богдане
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Украіну
Москалям поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
Душу, тіло ми пложимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати! 
У 1917—1920 роках. «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.
1939-го року «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України.
15 січня 1992 році музичну редакцію Державного гімну затвердила Верховна Рада України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Тільки 6 березня 2003-го ВР України ухвалила Закон «Про Державний гімн України»
 У 1879 році Чубинський тяжко захворів, пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. У 1880 році його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі. 

Твори Чубинського, його вірш "Ще не вмерла Україна", "Праці" етнографічної експедиції були тривалий час заборонені. З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" стали національним гімном держави. 

З щастя та з горя скувалася доля

14 травня у бібліотеці до 170 річчя з дня народження Панаса Мирного (справжнє ім’я та прізвище – Панас Рудченко) (1849–1920) відбулася зустріч  на тему: "Літературний портрет Панаса Мирного".

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині.
Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.   
Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини. 
На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).        З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.     
Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році.
1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».     
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

України слава стане поміж народами

27 січня у бібліотеці відбулася зустріч - літературний портрет до 180-річчя з дня народження Павла Чубинського (1839–1884),  фольклориста, етнографа, поета, автора слів Державного Гімну України

Павло́ Плато́нович Чуби́нський (15 (27) січня 1839, хутір Чубинський, (нині в межах м. Бориспіль, Київська область — 17 (29) січня 1884, Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.

Початкову освіту одержав від матері та домашніх учителів. Змалку починає захоплюватися географією, мріє про далекі подорожі. Після закінчення Другої київської гімназії вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Там знайомиться з географом Семеновим-Тянь-Шанським Петром Петровичем, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» і здобуває науковий ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для «Основи».

У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі.

Восени 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює судовим слідчим, потім секретарем губернського статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. Сім років у засланні в Архангельську українець Чубинський працював на російську науку, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю (невипадково, що українські полярники, які відправляються на зимівлю в Антарктиду, покладають квіти до пам'ятної дошки Чубинського на будинок гімназії, де він навчався).

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України. Узимку 1869 року перебирається в Петербург, стає дійсним членом Географічного товариства та у травні 1870 року очолює етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західному краї. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії України, частини Мінської, Гроднянської (Білорусь), Люблінської і Седловецької губерній (Польща) та Бессарабію, де компактно проживали українці.

1873–1875 — секретар (1875—1876 — заступник голови) Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка.

Помер 17 січня 1884 р. Прощалися з Чубинським у Церква Різдва Христового. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

Дослідник народної творчості

19 листопада в Бібліотеці 11 відзначали 180 років від дня народження українського письменника  І.С. Нечуя-Левицького(1838-1918).