Солом'янські історії

Сьогодні в нашій бібліотеці пройшла презентація - огляд до Дня Києва "Соломянські історії. Відвідувачі могли ознайомитись з історією Соломянського району, дізнатись про видатних людей , які проживали в Соломянському районі та їхнім літературним доробком.

Особистості які жили в Солом'янському район.

Іван Світличний - вул. Уманська 35

Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».

Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.

Другий арешт стався 12 січня 1972 року. Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!…

Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання  точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.

«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.

Віктор Могильний - вул. Возіанова 10

Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
 Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.

На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).

Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.

Олесь Шевченко написав"Віктор Могильний пішов від нас тихо, не зобов'язавши своїх близьких повідомити друзів про свій відхід."

Осінь синьокоса

літо проводжає.

Журавлиними ключами

небо замикає.

Замикає небо

на всі спусти Божі.

Кру-кру – Кручені Паничі

змерзли в ноги босі.

Змерзли в ноги босі,

аж по самі губи.

І востаннє затрубили

в кучеряві труби.

Прощай, Друже...

Насамперед я українець

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж —
одне —
ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж — простішого дарма й шукати!
Борис Олійник

У бібліотеці для дорослих № 11 організовано книжкову виставку, присвячену 90-річчю від дня народження Бориса Олійника (1935–2017) — видатного українського поета, перекладача, громадського та політичного діяча.
Бібліотекарі підготували для відвідувачів розповідь про життя та творчий шлях митця.

Борис Олійник увійшов у літературу наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років, у період становлення руху «шістдесятників», що виріс із хрущовської «відлиги». Це був час пошуків нових форм і тем, прагнення до демократичності й щирості в мистецтві.


Народився Борис Ілліч 22 жовтня 1935 році у селі Зачепилівка (нині — Полтавська область). Вірші почав писати ще в школі. Його перший твір було надруковано в районній газеті «Ленінським шляхом», коли він навчався у п’ятому класі.


Після закінчення школи в 1953 р. вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, а вже у 1958 році розпочав роботу в газеті «Молодь України». Як журналіст часто їздив у відрядження, зокрема на будівництво Лисичанського хімкомбінату, про що написав серію нарисів і документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959).


У 1958 році очолив відділ у газеті «Молодь України», а з 1962 року працював у журналі «Ранок», де пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Також був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором однойменного видавництва.
У 1971–1974 роках— заступник голови Спілки письменників України. Активно займався громадською діяльністю, обіймав посади секретаря правління Спілки письменників України та СРСР, був депутатом Верховної Ради УРСР.
У 1974–1991 роках — член редколегії журналу «Вітчизна».


У 1987 році став одним із засновників Українського фонду культури, який очолював до 2017 року. За його ініціативи було відроджено Києво-Могилянську академію, встановлено хрест у пам'ять жертв Голодомору, створено Вищу школу кобзарського мистецтва, Спілку кобзарів України, Спілку краєзнавців, започатковано фестиваль «Червона рута» (1989).

Того ж року став дійсним членом Міжнародної слов’янської академії, а з 1990 р. — академіком НАН України. З 1992 р. — член Української екологічної академії наук, голова Українського фонду культури та співголова Форуму слов’янських народів.

Серед його заслуг — збереження могили Тараса Шевченка в Каневі та захист заповідного острова Хортиця від забудови.

        

Борис Олійник — автор понад 40 книжок віршів, есеїв і статей, які перекладено багатьма мовами світу.
Перший його друкований вірш з’явився 1948 році, а дебютна збірка «Б’ють у крицю ковалі» вийшла 1962 році.

У своїй поезії він торкався тем національної самосвідомості, моралі, правди, свободи й історичної пам’яті.
Помер 30 квітня 2017 року після тяжкої хвороби на 82-му році життя.

Запрошуємо до бібліотеки, на літературні зустрічі та події, для ознайомлення з авторами та культурою України.

"Лицар краси і добра"

До 130 річниці від дня народження Максима Тадейовича Рильського - письменника,перекладача, мовознавця - в нашій бібліотеці відбулося знайомство учнів середніх класів з біографією та творчістю письменника.

Прослухали вірш "Дощ", провели словесну гру "Я - поет", під час якої діти добирали епітети до запропонованих слів.

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві.

Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької.

Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів вирішили присвятити себе вивченню історії України й віддати своє життя народу, серед якого жили. В історії цей рух відомий як рух хлопоманів.
Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений.
Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем.
Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).

1902 року помер батько Максима, і родина переїхала з Києва в Романівку.
Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві. Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова.
Після приватної гімназії Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 по 1929 рік вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Як свідчать його колишні вихованці, викладачем і вихователем він був прекрасним. Діти любили його.
Максим Рильський був визначним мовознавцем, майстром української поезії й інтелігентом. Друзі називали його Максим Добре Серце.
«Десь у класі четвертому вдалося мені надрукувати свої вірші, а 1910 року вийшла у світ перша моя книжечка «На білих островах»… Відтоді почав я вважати себе справжнім літератором…», – згадував поет.
Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

1931 року Рильського заарештовує НКВД, й він майже рік просидів у київській Лук’янівській тюрмі. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
З 1931 року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію на службу йому. Його творчість ділиться на офіційну та ліричну, в останній йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його.
У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять
книжок поезій, кращі серед яких:

«Знак терезів» (1932)
«Літо» (1936)
«Україна»
«Збір винограду» (1940)
«Слово про рідну матір»
«Троянди й виноград» (1957)
«Голосіївська осінь»
«Зимові записи» (1964).
У 1943 році його обрано академіком. У 1944-1964 роках був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.
Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора й чудово грав на роялі, навчившись цього у великого українського композитора Миколи Лисенка. Про себе Максим Рильський писав: «Мабуть я родився швидше музикантом, аніж поетом, тільки потім сталося так, що слово заступило музику».Коли Максимові було 13, він вступив до престижної у Києві гімназії Володимира Науменка і, навчаючись, кілька років жив у сім’ї Лисенка. Вважай, «родився музикантом»: часті відвідування камерних і симфонічних концертів, розмови про музику, спостерігання за процесом її творення (не пропускати ж можливість через стіну підслухати гру Лисенка, коли той працював над новим твором) не минули безслідно. Підлітком він почав вчитися грі на фортепіано і робив перші спроби у композиції. Особливо любив Рильський музику Шопена і Бетховена, обом улюбленим композиторам присвячував вірші.

Як педагога, Максима Тадейовича не могли не хвилювати негаразди з викладанням української мови та літератури. «Як слід викладати найблагородніший і найважливіший з усіх шкільних предметів?» – запитував він себе і відповідав: «Уміло, чесно й талановито. Два перших визначення – обов’язкові для викладання. Третє – бажане. А ще одне: з любов’ю, коли щось любиш, любов твоя не може не передатися іншим».
Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Похованій його у Києві, на Байковому кладовищі.

Поет, що пробудив Україну

9 березня в бібліотеці пройшли заходи присвячені дню народження Т. Г. Шевченка. Відвідувачі дізналися не лишепро те, що Шевченко був геніальним поетом та художником, а й про його повсякденне життя, уподобання, пристрасті.

9 березня 1814 року у родині простих селян-кріпаків народився Тарас Шевченко, якого небезпідставно вважають основоположником літературної української мови. На бібліотечному YouTube каналі є віде, як наші читачі читають свої улюблені вірші Т.Г. Шевченка

Про рід Тараса Григоровича
Предки Шевченка були козаками – несли службу у війську запорізькому та були учасниками визвольних війн та повстань.
За згадками родичів Тараса, прадід Андрій Безрідний - був вихідцем з низового козацтва, який із Запорізької Січі переїхав у Керелівку (зараз Шевченкове, інша назва села - Кирилівка). Згодом одружився на Єфросинії Іванівні Шевчисі.
Так у Керелівці з'явилася сім'я Шевченків. Згодом пара народила трьох синів Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був одружений тричі, мав восьмеро дітей. Один з його синів - Григорій - і був батьком Тараса Шевченка.
Сам же дід Іван був грамотним селянином — умів читати й писати, знав багато цікавих історій. Тож маленький Тарас полюбляв проводити з ним багато часу, зростаючи під впливом розповідей про Коліївщину, козаччину та народних героїв — Залізняка й Гонту.
По лінії ж матері Тараса предками були Яким і Параска Бойки, що проживали в сусідньому селі Моринці, але походили з бойків Прикарпаття.
Батьки майбутнього поета були кріпаками у поміщика Енгельгарда. Коли вони одружилися, то Григорію було 21 рік, а Катерині – 19.

У свою чергу варто зазначити, що Тарас Шевченко народився не в заможній сім’ї, але й не у бідній. Хоча батько поета і був кріпаком, він був також чумаком та стельмахом, а один із дідів матері мав пасіку з кузнею. Така діяльність допомагала заробляти достатньо грошей для нормального життя. Тим не менш, із п’яти дітей у сім’ї Тарас був єдиним, хто здобув шкільну освіту та був грамотним.Основна освіта Тараса Шевченка тривала лише два роки. Її він здобув у церковно-приходській школі. Він навіть трохи підпрацьовував - свої перші гроші майбутній поет заробив, відспівуючи небіжчиків у ролі помічника священика. 

Шевченко міг би стати й відомим музикантом
Знаємо про Шевченка-поета - автора пророчих філософських творів, знаємо Шевченка-художника, тонкого і майстерного митця, але існує і третє втілення митця - Шевченко-музикант.
По перше, він був освіченою людиною в музичній справі та мав широке коло смаків: дуже любив Гайдна, Моцарта і Бетховена, постійно до них звертався. Обожнював Шопена, Мендельсона. Дуже добре знав тогочасних віртуозів: Паганіні, Серве, В’єтана, в його творах згадуються десятки прізвищ. Все це говорить про те, що Шевченко — інтелігент надзвичайно високого художньому смаку. Щоденники Тараса Шевченка дуже багаті на музичні судження. Він часто звертається до віденських класиків. І, звичайно, ідеалом гармонії завжди залишався Вольфганг Амадей Моцарт. Фрагмент із записів Шевченка за 1857 рік: «Я почув, як маленький оркестрик грає увертюру до опери Моцарта. Це така чудова музика, що мені здається, її не можна заграти недобре, вона завжди звучить божественно».
У петербурзькому середовищі він спілкувався з відомими музикантами. Велика дружба пов’язувала його з видатним українським співаком Семеном Гулаком-Артемовським. Останній навіть присвятив Шевченку власну пісню «Стоїть явір над водою». Василь Барвінський у своїй статті згадує й думку Пилипа Козицького, що «Шевченко своїм знайомством з кращими зразками загальноєвропейського мистецтва в різних його галузях і стилях досягає рівня фахівця музики».

По друге, Шевченко дуже гарно співав. Перший ректор Київського університету Михайло Максимович згадував, що Тарас був співаком із чудовим голосом. "Якби не широка обдарованість як літератора та живописця, Шевченко був би світовим співаком", - говорив він.
Стверджують, що Шевченко мав добрий музикальний слух і приємний голос – «баритон з високими теноровими нотами» оксамитового тембру, дуже любив співати і, за свідченням сучасників, «завжди вкладав всю силу у своє виконання народних пісень».

За переказами: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає».
Можливо саме через те твори Шевченка такі мелодійні, що прямо просяться стати піснями. Зокрема першим українським композитором, який свідомо підійшов до музичного втілення поезії Шевченка, став Микола Лисенко. Композитор написав цикл творів «Музика до «Кобзаря», який містить 87 творів різних жанрів і форм. На вірші Шевченка Лисенко створив також 56 романсів, 19 хорів, 9 вокальних ансамблів і 3 кантати.

Модник та чепурун, який через вбрання популяризував українську культуру.

Тарас Шевченко був відомим модником, любив дорогий одяг і дуже легко витрачав на нього гроші. Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.
У часи Шевченка для кожного прошарку населення існував свій чіткий зовнішній образ, якому в залежності від майнового та родового статусу відповідав певний костюм: вбрання простого народу та привілейованих верств, міський та сільський одяг.
То ж не дивно, що Шевченко, коли перебував у Петербурзі та був уже знаний у світських колах, почав одягатись згідно з модою ХІХ сторіччя. «Костюм з лацканами, прямі штани, обов’язково, краватка. Метелика він не носив. До речі, під час першого приїду до України з Петербурга він був ще без вусів. Тобто образ вусатого дядька похилого віку у вишиванці — це образ Шевченка вже після заслання. До заслання це була життєрадісна молода людина», – зазначають дослідники життя та творчості Кобзаря.
Товариш Тараса, художник Іван Сошенко у своїх спогадах навіть зазначав, що, «познайомившись зі світськими людьми і роз'їжджаючи по вечірках, він почав гарно одягатися, навіть з претензією на «comme il faut» (належним чином).

Досі немає конкретних відповідей щодо його улюбленого елементу гардеробу, втім відомо: з першого гонорару за картину Тарас Шевченко придбав собі дороге взуття.

Кобзар регулярно витрачав гроші, щоб підтримувати образ денді: мав хороші костюми, зокрема парусинові, носив циліндр. Одного разу купив собі з гонорару єнотову шубу, іншого – гумового плаща-макінтоша.
Дехто із сучасників вважав його навіть франтом. Поет носив і костюми, і фраки, одягав модні сорочки та краватки. Більше того, схоже, що поет носив і золоті запонки. Посмертний опис речей Тараса Шевченка, які знаходилися в приміщенні Академії мистецтв, це лише підтверджує. Цікавий факт - окрім всього іншого майна, там були навіть китайські туфлі.

А от у традиційне вбрання він одягався лише для світлин, аби відповідати тогочасним настроям, себто ідеям романтизму — мистецького напрямку, що популяризував повернення до витоків та збереження національної спадщини.
Коли Тарас Шевченко надягав одночасно модний міський костюм і селянську смушкову шапку з кожухом, це просто шокувало оточуючих, адже поєднувати одяг різних станів було неприйнято.
Фактично, Шевченко зробив спробу презентації народного одягу в урбаністичному середовищі. Він своїм зовнішнім виглядом не лише ламав соціальні правила та стереотипи, а й кидав виклик суспільній думці, відкрито демонструючи себе як українця за допомогою одягу. Чому він це робив? Бо власне самоусвідомлення вимагало від нього культурного єднання зі своїм народом, позначення себе з ним одними маркерами.
Саме Шевченко розпочав моду на національні риси в одязі серед українських письменників, він був також одним із перших, хто почав фотографуватися в народному одязі.

Кобзар полюбляв справжній український борщ, а у снах до нього з`являлись вареники.
«Улюбленою його їжею був справжній український борщ, «затертий пшонцем і затовчений старим салом», вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки» - вказує у своїх спогадах про Кобзаря письменниця Стефанія Крапівіна.
"У Києві, у родичів, частували Шевченка пісним борщем із сушеними карасями зі свіжою капустою та якимись особливими приправами і пшоняною кашею, яка була зварена на раковій юшці і посипана свіжим кропом.коли Тарас Григорович з'їв кілька ложок борщу, він не втерпів, щоб не признатися: якщо він і їв подібний борщ, то, певно, дуже давно, хоча навряд чи коли й доводилося куштувати.Потім подали пшоняну кашу, варену на раковій юшці з кропом, і Шевченко зовсім розтанув Після цього декілька разів за бажанням Шевченка, - за словами Афанасьєва-Чужбинського, - ми ходили обідати у пісні дні до старих, тільки бувало, я заздалегідь попереджу тітоньку, і пісний борщ виходив якнайкраще."
Тарас Шевченко добре знався і на рибних стравах. «Лящі дніпрові», карасі сушені або «засмажені зі сметаною», судак і щука, «міцно приправлена перцем», згадуються в його творах, листах і «Щоденнику».
Неможливо перерахувати всі страви, що згадує Тарас Григорович у своїх творах: устриці, «кав’яр» (ікра), крес-салат, спаржа, духм’яний «огурешник», смажена качка з яблуками, гуска, смажена з капустою, порося фаршироване «з бабою», пиріжки з цибулею та грибами («просто геніальні!»), котлети, баранина, «кебаб», кренделі, бублики, смажена індичка, курчата, вестфальська ковбаса (особливо з гірчицею), «бефстек», холодна телятина і, звичайно, ж сало та домашня ковбаса.
Любив Шевченко вареники і пельмені. В листі до Кухаренка від 31 січня 1843 року з Петербурга він писав: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник, так тобі і лізе в очі…»
З фруктів Тарас Григорович любив сливи та кавуни, а з овочі: часник, цибулю, огірки (свіжі й солоні), а особливо молоду редьку.

А взагалі, Кобзар дуже любив й сам пригощати, особисто дітей і звичайно ж солодощами. От як про це пише у своїй статті «Несколько слов о Тарасе Шевченко» Крапівіна: «Як його не відмовляли, але в наступну за тим неділю, він побажав улаштувати «знатний» бенкет для всієї навколишньої дітвори, а дітвори було в нього знайомої мало не півсотні. Сам вибрався до міста на ринок і повернувся звідтіль, таки пішки, й так навантажившися великими й малими вузлами та пакунками з різними ласощами та цяцьками, що ледве приплетався до ґаночка, увесь спотілий і запорошений..., проте, веселий і вдоволений з наступного свята... По обіді з'явилася договорена перекупка з ручним візком, в якому були яблука, груші, пряники, бублики та рум'яні «закордонні» булочки, - й бенкет бучно відбувся на вигоні...».

Чай з ромом чи ром з чаєм - що полюбляв пити Тарас Григорович
Поет Тарас Шевченко при житті дуже любив два напої - неміцну каву зі збитими вершками та чай.«Джерело натхнення» – так Шевченко називав чай із самовара. Однак у чай він любив додавати ром, до того ж у такій кількості, що його друзі жартували: мовляв, Тарас п'є не чай із ромом, а ром із чаєм. Історик Микола Костомаров згадував, що за довгими вечірніми розмовами Тарас міг випити з десяток склянок такого коктейлю, але дійсно п’яним він бачив поета лише одного разу. За словами сучасників, письменник не був ідеальний і дуже любив випити.
Цей напій Шевченко по-справжньому оцінив на засланні і після того пив його до кінця життя.

Рецепт чаю з ромом
Інгредієнти:
1 чайна ложка чорного чаю;
150 мілілітрів окропу;
30 мілілітрів рому;
мед до смаку;
паличка кориці.

Каву Тарас Григорович теж любив. Захопився нею в Академії мистецтв - кава піднімала тонус й підтримувала працездатність студентів-художників. Найбільше полюбляв каву по-віденськи: не міцну, зі збитими вершками.
Але й міцнішими напоями любив почастуватися Тарас Григорович. Зокрема він полюбляв лафіт (популярне на той час червоне вино), чихир, джаксон, лікер, різні наливки: вистоялка, слив’янка, вишнівка, лимонівка, англійський портер «Браунстут Берклей Перкенс і компанія», італійське лакріма-крісті, яке пили під макарони і стофатто, джин, вина херес й мадера, горілка, «стуканець», пиво, мед, квас, шампанське для особливо урочистих подій.
Однак, треба зауважити, що Шевченко завжди знав міру. Як вказував у своїх спогадах приятель Кобзаря, Федір Лазаревський: «Кожен келих «робив його більш розслабленим й надихав, надавав більше задушевності й неуявної чарівності, але душа його завжди знала міру».

"Товариство мочимордія"
Десь на початку 1840-х або наприкінці 1830-х років на Лівобережній Україні виникло неофіційне утворення українського дворянства та літературно-мистецької богеми, яке мало назву «Товариство мочимордія».
Традиційно мочиморд характеризували як компанію, ядро якої складали українські ліберальні поміщики, які мали маєтки на Пирятинщині, а також на Чернігівщині й Київщині. Це були поміщики і воднораз богемники: брати Віктор, Михайло і Платон Закревські, історик, етнограф, поет і музикант Микола Маркевич, художник і письменник граф Яків де Бальмен і його брат Сергій, поет Віктор Забіла та деякі інші, між ними й сам Тарас Шевченко.
Знайомство Шевченка із мочимордами як товариством (декого з них він знав раніше) сталося 29−30 червня 1843 році на балу в поміщиці пирятинського повіту Тетяни Густавівни Волховської в с. Мосівці. Туди Тарас прибув уже як популярний автор разом із знаним письменником Євгеном Гребінкою. Мочиморди одразу прийняли гостя до свого товариства: «Тарас Шевченко ще в будинку Волховської був посвячений у мочимордії. Він там у перший же день пройшов весь курс цієї премудрої науки» (Ґео Шкурупій).
Афанасьєв-Чужбинський називав товариство: «Тісний гурток розумних і шляхетних людей, переважно гуманних, які користувалися загальною прихильністю».
Мочиморди займались традиційною справою – пиятикою. Традиційні для тогочасного дворянства зустрічі, як от бали, вони доповнили своїми власними атрибутикою, обрядами, традиціями. Мочиморди, як правило, відокремлювалися від загальної забави і провадили свої потішні церемонії.
Товариство мало яскраву пародійну основу. Вже сама назва походила від словосполучення "мочити морду", тобто — пити алкоголь, натомість слова "пиячити" їхня спільнота уникала. В протилежність угрупуванню існувало й сухомордіє або сухориліє, що означало — не пити.
Були в мочиморд і свої обряди та ступені. В нагороду за ревність існували нагороди: сивалдай (тобто сивуха) в петлицю, бокал на шию і великий штоф через плече. Визначалися й спеціальні дні для святкування на честь Бахуса.
Відповідно до заслуг (тобто спроможності випити) члени товариства носили титули мочемордія, високомочемордія, п’янійшества і високоп’янійшества. Старійшиною (великим маґістром) мочиморд був тоді Віктор Закревський, що носив титул високоп’янійшества й заслужив великий штоф через плече. Шевченка ж називали «Гетьманом». Цей титул він отримав за уміння гарно писати лист до своїх братчиків, закликаючи їх зібратись на чергове «засідання» товариства, та за вміння довго тримати «бесіду».
У листопаді 1843 року Шевченко писав у листі до Віктора Закревського: «Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба. Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка. Прощай, голубчику, нехай тобі Бахус помага тричі по тричі морду намочить. Амінь. Нудьгою і недугою битий Т. Шевченко».

Слово «Бог» у творах Т.Шевченка зустрічається майже 630 разів; у творах Тараса Шевченка згадується понад 80 різних рослин, а верба – аж 40 разів; найбільше пам’ятників Шевченку у Галичині (500 ), де він ніколи не був.

Тарас Шевченко ніколи не був одруженим і не мав дітей, але це не означає, що поет не мав нащадків. У нього було 23 племінника і близько 90 внучатих племінників. Дослідники налічують понад 1300 нащадків братів та сестер Тараса, у багатьох із яких була цікава доля.

Так, його небіж Йосип Шевченко став активним учасником російсько-турецької війни та героєм Болгарії. Внучатий племінник Олег Лундстрем був керівником джазового оркестру в Китаї. Онук сестри Шевченка Катерини Фотій Красицький також став художником. Він видав перший художньо-методичний підручник українською мовою "Рисування та малювання".

https://youtu.be/rrM8r5MI_0I?si=hu3WTIvDCKmgO18Y

Бажаємо, щоб цінні спогади та враження від літературного портрету поета-генія трималися в серцях кожного учасника цього заходу надовго. Нехай творчість Шевченка завжди надихає та пробуджує у нас почуття патріотизму та любові до рідної культури.

“Я українець з прадіда і діда”

До 90- річчя із дня народження Миколи Сома - поета, публіциста, журналіста, в бібліотеці №11, відбулися поетичні читання. Бібліотекарі познайомили відвідувачів з життєвим і творчим шляхом поета, читали вірші, співали пісні. 

Микола Данилович Сом — український поет-шістдесятник, публіцист. Член Спілки письменників України з 1958 року. Лауреат премій імені Володимира Сосюри та Остапа Вишні за літературні твори, премій фонду Тараса Шевченка, імені Дмитра Нитченка за журналістську й громадську діяльність та премії Олекси Гірника. Єдиний із київських поетів за вчительську працю удостоєний звання "Відмінник освіти України", відзначений державною нагородою "Заслужений діяч мистецтв України".

Микола Сом народився 5 січня 1935 року в селі Требухів Броварського району Київської області в родині сільського коваля. Навчався в Требухівській школі та на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка.

Микола Данилович — автор поетичних книг: "Йду на побачення", "Хроніка воєнного дитинства", "Присвяти і послання", "Сто епітафій", книжок прози "З матір'ю на самоті" та "Як я Сталіна хоронив", а також відомих ліричних пісень: "Мрія" ("Без вітру не родить жито"), "Вишиванка", "Пливе Дніпро до моря синього", "В парі линуть голуби", "Квіти говорять", "Польова царівна", "Подаруй мені зорю". Широко популярна патетична "Дума про землю", сповнена ніжності "Вірна дружина моя", схвильовано-піднесена "Ода матерям" (написана разом з О. Білашем).

Відома всім з дитинства колискова "Рученьки-ніженьки" на слова Миколи Сома протягом 24 років лунала в ефірі телепрограми "На добраніч, діти" та увійшла до Книги рекордів Гіннеса.

 Із розповіді самого Миколи Сома: "В 1960 році у телепередачі "На добраніч, діти!" пішла в ефір моя пісня "Рученьки, ніженьки". Кажуть, писати на замовлення — гріх, а це зроблено якраз на замовлення, і дуже швидко. Так само швидко композитор Сандлер написав і мелодію. Василь Симоненко зателефонував із Черкас, каже: "Миколо, що ти наробив! Ти приспав усю Україну!". Пісня з березня 1960-го лунала щовечора 24 з половиною роки. Ніяка пісня в світі не звучала так довго. Але що характерно — жодного разу автора не називали. Мало хто й знав, що то я. Чому? Бо я був у немилості у керівництва Спілки письменників. І вони мстилися: мовляв, нема такого поета Сома. Я був ніби фольклорний поет."

Пісні, написані на вірші поета, звучали в кінофільмах "Коли починається юність", "Хлопчики", "Артист із Коханівки", "Чорноморочка", "Місяць травень", "Їхали ми, їхали" та інших.

На нашому заході в бібліотеці, ми також слухали пісні покладені на його вірші та співали. 

Миколи Даниловича Сома не стало 27 березня 2013 року. У вересні 2016 р. в Требухові було відкрито пам’ятник Миколі Сому. Виготовлено і встановлено його за підтримки Фонду Миколи Томенка "Рідна країна". Автори – відомі скульптори О.Сидорук та Б.Крилов.

Микола Сом залишається у вдячній пам’яті дуже багатьох людей, адже він любив і вмів спілкуватися, охоче дарував свої книжки. Часто підписував листи і книги так: "Б’ю чолом! Микола Сом". Він залишається у своїх поезіях і піснях – неймовірно красивий і неповторно ліричний.

“Написане залишається назавжди”

  

13 грудня 1893 року – у Тростянці на Сумщині в родині вчителів народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов), український прозаїк, поет, публіцист. Мав брата Олександра і трьох сестер. Ніхто не знає, чому батьківське прізвище Фітільов він змінив на Хвильовий. Скоріше за все, це була спроба втекти від батьківської дивакуватості. Той учителював у Тростянці. Хвалився своїм аристократичним походженням. Але обожнював народників і напивався до нестями. Коли майбутньому письменнику виповнилося 11, сім'я розпалася, і всі п'ятеро дітей залишилися на руках матері Єлизавети Іванівни. 10 років Фітільови жили в Зубківці – невеликому маєтку Миколиної тітки в лісі під Охтиркою.

    З 1921 року активно заявив про себе, як один із організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій. Почав друкуватися в газетах, журналах і альманахах. Тут у його голові осідають протилежні політичні ідеї: більшовицька й українська національна. Помирити їх не зможе до кінця свого життя.

             В нашій бібліотеці проходить виставка книжок.

Червоного кольору Хвильовий не любив, бо червоний навіював неспокій. Любив синій, блакитний - колір спокою, рівноваги, гармонії.

Світ у якому жив Микола Хвильовий не прагнув гармонії, тільки тоталітаризм з неминучою втратою особистої та творчої свободи. Втрата творчої свободи для Хвильового означала смерть.
"Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – пише в той час.
– У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.
Європа – це досвід багатьох віків, грандіозної цивілізації. Європа – це Гете, Дарвін, Байрон, Ньютон...".
Свій памфлет назвав "Геть від Москви!"
Його примушують зректися цих слів. Цькування припиняється, але ненадовго. У листі до Михайла Ялового Хвильовий пише: "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?"
   Навесні 1933-го письменник об'їжджає десятки сіл навколо Харкова. Хоче побачити, що там діється. Бо з вулиць міста щодня прибирають тисячі знесилених від голоду людей та сотні трупів. Італійський консул у Києві Сержіо Граденіго писав послу Італії : "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни її етно­графічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням".
  У другій половині квітня 1933 року Михайла Ялового, близького друга та соратника Хвильового було заарештовано. Його було звинувачено в шпигунській діяльності та підготовці замаху на Павла Постишева й засуджено до 10 років виправно-трудових таборів.

Голод та початок арештів друзів остаточно зруйнували емоційний стан Хвильового. Він знов узяв до рук пістолет...

  13 травня в гості до ­нього прийшли письменники Микола Куліш і Олесь ­Досвітній. Говорили про те, як допомогти Яловому. ­Вирішили йти до прокурора Верховного суду Ахматова. Зібралися по домівках. У цей час Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати.
"Ми не звернули уваги, – свідчила його дружина Юлія Уманцева. – Почули постріл, прибігли – лежить".
У передсмертній записці Хвильовий написав:
"Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? ­Нічого не розумію. За ­гене­рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий.
Сьогодні прекрасний сонячний день.
Як я люблю життя – ви й не уявляєте.
Сьогодні 13-те. ­
Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число?
­Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе ­комуністична партія".

Окрему записку написав до пасербиці Любові Уманцевої, яку називав Любистком:

"Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман, між іншим, учора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю".

Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Про цей лист Уманцева дізналася лише 13 грудня 1985 року, коли в Києві проходив вечір пам'яті, присвячений 95 - річчю з дня народження Миколи Хвильового.

У ніч на 14 травня він лежав у власній квартирі на столі у труні. На правій скроні отвір прикривала просочена кров'ю вата. На лівій – велика ґуля від кулі, що не вийшла наскрізь, застряла в черепі. Письменника поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк. Могилу Хвильового зрівняли із землею.

 Микола Хвильовий вірив у життя, у безсмертя творчого слова, яке володіє магією особливого впливу на людину і суспільство: "Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!"

Я молитись мушу. За Україну, за народну душу.

До дня народження Пантелеймона Куліша в нашій бібліотеці проходить виставка.

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня 1819 року. Письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач, мовознавець, критик.

   Поетичний доробок Куліша налічує п'ять поетичних збірок "Досвітки", "Хуторна поезія", "Дзвін", "Позичена кобза", "Хуторні недогарки".
   П.Куліш є автором твору "Чорна рада",оповідань "Орися", "Дівоче серце", "Гордовита пара"; драматичних творів "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай". Перекладів та переспівів, наукових та публіцистичних праць.

  Пантелеймон Куліш був творцем фонетичного правопису, який ліг в основу сучасного українського.
    Згідно з цим правописом:
1. послідовно вживали літеру і на позначення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь),
2. на місці давніх о, е у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічъ) та йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).
3. вилучено з абетки літеру ы, а замість неї та на позначення звука [и] писали и (синь, лисиця);
4. на місці апострофа в середині і в кінці слів після приголосних використовували ъ (пъятъ, розвъязав, вітеръ, сміхъ).
5. звук [е] передавали через е (друже, сестра).
6. літеру є вживали лише після м’яких приголосних в імен­никах середнього роду (весіллє, третє, щастє), а після голосних – літеру е без відзначення на пись­мі йотації звука [е] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах була.
7. відновили ё для сполучень йо, ьо (ёму, слё­зою, тёхнув, народнёго).
8. вибуховий ґ передавали через g (дзиgа, gyля),
9. дієслівне сполучення -ться – через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -шся – через -шся і -сся (оді­бъешся, вітаесся).
10. паралельно вживали префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

Саме Пантелеймон Куліш створив український правопис, який дав оптимальне співвідношення між вимовою та її письмовою фіксацією. Тобто в основі її була жива українська мова, яка збереглася в народних піснях, у фольклорі, у побутовому вживанні. В перспективі цей правопис мав сприяти об'єднанню української нації.

>

Лікар людських душ

Володимир Винниченко народився 28 липня 1880 році

в місті Єлисаветграді. Серед своїх ровесників вирізнявся надзвичайною пам'яттю та любов'ю до книжки, змалку любив ризиковані ігри, був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий, дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Він наполегливо вчився, досконало оволодів декількома мовами — російською, латинською, грецькою, німецькою та французькою. Уже в старших класах він доєднується до революційних організацій та починає писати перші твори.1902 року було надруковано перше оповідання «Сила і краса».З 1906 року виходять друком п'ять книжок його оповідань. Ім'я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика. Романи В. Винниченка користуються небаченим попитом, драматичні твори з успіхом ідуть у театрах Києва, Харкова та ін.містах, їх перекладають і ставлять у Європі. Винниченко,як один із лідерів УСДРП і знаний письменник, став постаттю, якій довірили владу.

Український державний діяч і письменник очолив перший український уряд, створений у 1917-му Центральною Радою. Він був головним автором усіх декларацій, універсалів та законодавчих актів Української Народної Республіки. Усе життя він самовіддано обстоював два ідеали: національний та соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого простолюду, соціальну справедливість). Такими близькими і взаємопов'язаними вони здаються. Але й В. Винниченкові, і всьому нашому народові доля судила жертвувати одним заради іншого, а в результаті втратити й те, і те. Через зовнішню інтервенцію та помилки власного уряду Україна втратила незалежність. І більшовики,і потім нацисти, пропонують Винниченку високі урядові посади, але він відмовляється і їде жити у Францію, проте залишається найпопулярнішим автором. Його книжки видавалися багатьма видавництвами й величезними накладами. Лише протягом 1926-1928 роках побачило світ «Зібрання творів» В. Винниченка в 28 томах.

В 1933 році В. Винниченко написав відкритого листа до московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти української нації. За це сталінська влада назвала письменника «старим вовком української контрреволюції», його гонорари було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть згадувати його ім'я заборонялося. Так тривало понад півстоліття. Письменник залишається без засобів до існування, самотнім (більшість українців-емігрантів ставиться до нього як до зрадника). Проте він знаходить сили жити. Допомагають вірна дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки за останні гроші купують занедбану садибу в м. Мужені на півдні Франції. Самотужки ремонтують будинок, розводять сад і город (своє обійстя лагідно іменують «хутір Закуток».

Письменник помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі.

В нашій бібліотеці проходить виставка присвячена Володимиру Винниченку.

Спадщина майстра вражає — і якісно, і кількісно. Протягом свого життя В. Винниченко написав понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей та памфлетів, тритомний історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну філософську працю «Конкордизм», 14 романів (11 із них — за кордоном), 40 записних книжок «Щоденника» (від 1911 до 1951 р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.
Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» були перекладені європейськими мовами, їх ставили в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали його романи. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм «Чорна Пантера». П'єси В. Винниченка постійно ставили в театрах (до початку 1930-х років), зокрема такі геніальні режисери, як М. Садовський та Г. Юра, Л. Курбас; співпрацювали з драматургом К. Станіславський та В. Немирович-Данченко.

Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством.

 Він створив понад сто картин. Це — акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції, окремі символістські малюнки («Паща», «Зусилля», «Янгол сучасності»).Його роботи не раз експонувалися у Франції й за її межами, зокрема у Львові.

Їхню мистецьку досконалість визнавали видатні художники, зокрема П. Сіньяк, П. Пікассо, С. Гординський, а також мистецтвознавці.

«Дивись, яке прекрасне видиво природи!». Це були останні слова в житті Володимира Винниченка.