Особистості які жили в Солом'янському район.
Іван Світличний - вул. Уманська 35
Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».
Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.
Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.
На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).
Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.
Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».
Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.
Другий арешт стався 12 січня 1972 року. Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:
Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!…
Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.
«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.
Віктор Могильний - вул. Возіанова 10
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.
Віктор Могильний - вул. Возіанова 10
Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.
На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).
Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.
Олесь Шевченко написав"Віктор Могильний пішов від нас тихо, не зобов'язавши своїх близьких повідомити друзів про свій відхід."
Осінь синьокоса
літо проводжає.
Журавлиними ключами
небо замикає.
Замикає небо
на всі спусти Божі.
Кру-кру – Кручені Паничі
змерзли в ноги босі.
Змерзли в ноги босі,
аж по самі губи.
І востаннє затрубили
в кучеряві труби.
Прощай, Друже...
Немає коментарів:
Дописати коментар