Київські легенди

Колись давно столицю заснували

Кий, Щек, Хорив та Либідь, їх сестра.

Мій, Києве, ти місто старовинне,

Краси утілення та вічного добра.

День Києва — ідеальне свято, щоб занурити дітей у казкову атмосферу нашого міста.

Київ — місто, де кожен камінь пам'ятає легенду, а кожна вулиця — персонаж чиєїсь книги. 

Київ та Київщина — це місця з тисячолітньою історією, оповиті неймовірними казками, міфами та легендами.

31 травня, на День Києва, у бібліотеці для дорослих №11 бібліотекарі організували та провели для дітей  пізнавальний квест «Київські легенди».

Метою заходу було ознайомлення дітей з історією та легендами рідного міста, розвиток інтересу до читання, книги та бібліотеки, формування командного духу, кмітливості й любові до Києва.

Під час квесту юні учасники перетворилися на справжніх шукачів пригод і вирушили у мандрівку сторінками київських легенд та історичних таємниць. Діти виконували цікаві завдання, розгадували загадки, шукали підказки серед книжкових полиць та збирали частини пазлу, який допоміг знайти головний скарб квесту — «Скриню київських таємниць».

На станціях квесту школярі дізналися:

— легенду про засновників Києва — Кия, Щека, Хорива та Либідь;

— історію богатиря Кирила Кожум’яки;

— хто створив першу бібліотеку Київської Русі та чому князя Ярослава називали Мудрим;

— про незвичайні пам’ятники Києва, зокрема «Їжачка у тумані»;

— чому каштан став одним із символів столиці.

Під час виконання завдань діти вчилися працювати в команді, уважно слухати, логічно мислити, орієнтуватися у бібліотечному просторі та знаходити потрібну інформацію в книгах.

Фіналом пригод стала знахідка «скарбу киян».

Захід подарував учасникам гарний настрій, нові знання та ще раз довів, що бібліотека — це не лише місце для читання, а й простір для цікавих відкриттів, творчості та дружнього спілкування.

Солом'янські історії

Сьогодні в нашій бібліотеці пройшла презентація - огляд до Дня Києва "Соломянські історії. Відвідувачі могли ознайомитись з історією Соломянського району, дізнатись про видатних людей , які проживали в Соломянському районі та їхнім літературним доробком.

Особистості які жили в Солом'янському район.

Іван Світличний - вул. Уманська 35

Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».

Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.

Другий арешт стався 12 січня 1972 року. Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!…

Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання  точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.

«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.

Віктор Могильний - вул. Возіанова 10

Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
 Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.

На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).

Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.

Олесь Шевченко написав"Віктор Могильний пішов від нас тихо, не зобов'язавши своїх близьких повідомити друзів про свій відхід."

Осінь синьокоса

літо проводжає.

Журавлиними ключами

небо замикає.

Замикає небо

на всі спусти Божі.

Кру-кру – Кручені Паничі

змерзли в ноги босі.

Змерзли в ноги босі,

аж по самі губи.

І востаннє затрубили

в кучеряві труби.

Прощай, Друже...

Герої усіх часів

День Героїв — особлива дата, присвячена всім поколінням борців за незалежність України: від воїнів Київської Русі та козаків до січових стрільців, вояків УНР, діячів ОУН і УПА, Героїв Небесної Сотні та захисників сучасної російсько-української війни. Це день вшанування тих, хто віддав життя за свободу Батьківщини, і вдячності нашим воїнам, які сьогодні обороняють державу. У нинішній час це свято набуває особливого змісту, адже мужність сучасних захисників продовжує славні традиції українського воїнства.

З цієї нагоди у Бібліотеці для дорослих №11 відбувся круглий стіл під назвою «Герої усіх часів».

Працівники бібліотеки підготували змістовну книжково-ілюстративну виставку, яка знайомить відвідувачів із різними етапами боротьби українського народу за свободу — від княжих часів до подій сьогодення.

Окрему увагу в експозиції приділено виданням про діячів Української повстанської армії та Організації українських націоналістів, постать Симона Петлюри, героїв Крут, а також сучасним книгам про захисників України 2014–2024 років. Виставку доповнили фотоальбоми й історичні матеріали, присвячені оборонцям нашої держави, які нині стоять на захисті миру та незалежності.

Особливий інтерес у відвідувачів викликала серія патріотичних плакатів із портретами визначних військових діячів минулого — Всеволода Змієнка, Романа Дашкевича, Харитини Пекарчук, Леоніда Ступницького та інших постатей, що стали символами сили духу та незламності. Гості заходу уважно знайомилися з історичними матеріалами, переглядали книги та відкривали для себе нові сторінки української історії.

Під час обговорення учасники круглого столу поділилися маловідомими фактами про діяльність УПА, а також згадали приклади мужності сучасних українських військових — своїх рідних, друзів і земляків, які нині боронять Україну на передовій. Усі присутні відзначили нерозривний зв’язок між героїзмом минулих поколінь і подвигом сучасних захисників.

Дякуємо всім, хто долучився до заходу та взяв участь у змістовній дискусії. Пам’ятаймо нашу історію, шануймо героїв минулого та підтримуймо тих, хто виборює майбутнє України сьогодні.

На крилах науки до зірок

З нагоди Всесвітнього дня авіації та космонавтики, 1 квітня бібліотекарями було організовано та проведено тематичну екскурсію для користувачів бібліотеки для дорослих №11, до Державного політехнічного музею імені Бориса Патона при Національному технічному університеті України «КПІ імені Ігоря Сікорського».

Метою нашої поїздки було не просто побачити унікальні експонати, а глибше пізнати внесок українських геніїв у світову науку та надихнути читачів на вивчення науково-технічної літератури з фондів бібліотеки.
Програма розпочалася у відділі історії КПІ, де науковий співробітник музею Андрій провів ґрунтовну лекцію про становлення інституту. Учасники ознайомилися з територіальними масштабами закладу та вагомим внеском академіка Бориса Патона у фундаментальну науку. 

Особливий інтерес викликала експозиція, присвячена генезису обчислювальної техніки. Користувачі простежили технічну еволюцію: від механічних рахівниць до складних цифрових систем. 

Цікавий факт: Мало хто знає, що саме в Києві у 1951 році під керівництвом Сергія Лебедєва було створено МЕСМ — першу в континентальній Європі електронно-обчислювальну машину.

У відділі авіації та космонавтики блок було присвячено постатям світового значення Ігорю Сікорському та Сергію Корольову також екскурсанти ознайомилися з деталями проектування перших літальних апаратів та еволюцією гелікоптеробудування.
Учасники оглянули зразки авіаційних двигунів та макет першого штучного супутника Землі.

Особливу увагу привернув автентичний спускний апарат космічного корабля. Можливість оглянути капсулу зсередини дозволила відвідувачам усвідомити складність технічних умов, у яких перебували перші космонавти під час виконання місій.

Цікавий факт: Ігор Сікорський, випускник КПІ, встановив світовий рекорд, створивши у 1913 році перший у світі чотиримоторний літак «Ілля Муромець», що став прототипом важкої авіації. 

Завершальним етапом візиту стало відвідування мистецького корпусу КПІ, де розгорнуто постійну виставку картин видатного українського художника, лауреата Шевченківської премії Григорія Синиці. Ознайомлення з його самобутньою технікою «флоромозаїки» стало гармонійним завершенням насиченого дня. 

Попри втому, учасники висловили щире задоволення від глибини отриманої інформації. Проте, пам’ятаючи про виклики сьогодення, делегація бібліотеки та читачі не залишилися осторонь благодійності. Під час заходу було наголошено на важливості підтримки співробітників інституту, які нині захищають територіальну цілісність України у лавах Збройних Сил. Збір донатів на потреби захисників залишається нашим незмінним пріоритетом. 

Бібліотека висловлює вдячність адміністрації Державного політехнічного музею імені Бориса Патона за сприяння в організації екскурсії та професійний підхід до висвітлення історичної спадщини української науки.

Гідні своїх предків

14 березня Україна вшановує тих, хто за покликанням душі, не чекаючи повісток чи наказів, першим став на захист рідної землі. Це день людей, для яких поняття «честь» та «свобода» стали дорожчими за власний комфорт.

Саме до цієї пам’ятної дати у Бібліотеці для дорослих №11 відбувся захід, присвячений подвигу сучасних героїв — перегляд та бесіда-обговорення документальних стрічок про українських захисників.

Переглянули та обговорили фільми: «Добровольці Божої чоти» (режисери Леонід Кантер та Іван  Ясній) — надзвичайно сильна історія про оборону Донецького аеропорту та формування нового українського війська. Фільм, що показує обличчя війни без прикрас, через очі тих, хто тримав небо над ДАП.  У фільмі знімалися воїни ДУК (Ярош Дмитро, «Гатило», «Богема» та інші) та використані пісні гурту Кому Вниз та Олекси Бика.

«Невидимий Батальйон» — документальний проєкт про жінок на війні. Ми говорили про те, що у мужності немає статі, а жіночий внесок у перемогу є неоціненним і часто залишається поза медійними заголовками.

Разом із читачами ми дискутували про феномен українського добровольства. Чому у 2014-му та 2022-му тисячі людей залишили свої домівки, бізнес та родини? Обговорювали не лише героїзм на екрані, а й реальні історії наших знайомих та сусідів, які сьогодні боронять Україну.

Такі зустрічі нагадують нам: історія пишеться не лише в підручниках, вона пишеться сьогодні — руками звичайних людей із незвичайним серцем.

 Запрошуємо до читання!

Окрім фільмів, у нашій бібліотеці ви завжди можете знайти добірку сучасної літератури, написаної самими ветеранами та волонтерами.

Дякуємо кожному добровольцю за можливість жити, працювати та читати у вільній країні!

Слава Україні! Героям Слава!

 

Тризуб — символ сили нації

До Дня Державного Герба України в бібліотеці для дорослих №11 відбувся пізнавально-інтерактивний захід «Тризуб — символ сили нації», що пройшов у форматі історичного калейдоскопа. 

Учасники заходу здійснили подорож сторінками української історії — від трипілля, княжих часів Київської Русі до сьогодення. Присутні дізналися про походження тризуба як родового знака князя Володимира Великого, різні трактування його символіки, а також про непростий шлях державного герба України крізь століття заборон і відродження.


Особливий інтерес викликала інтерактивна частина заходу. Гості бібліотеки із задоволенням долучилися до історичних ігор, виконували пізнавальні завдання, розгадували факти й міфи про тризуб, брали участь у вікторині на знання державних символів. Такий формат не лише активізував увагу учасників, а й сприяв живому обговоренню та обміну думками.

Захід став нагодою ще раз усвідомити, що тризуб — це не просто державний знак. Це символ сили, єдності та незламності української нації, знак, який об’єднує покоління й нагадує про нашу історичну спадщину та відповідальність за майбутнє.

Такі зустрічі не лише поглиблюють знання з історії, а й сприяють формуванню національної свідомості, гордості за свою державу та поваги до її символів.

Дякуємо всім учасникам за активність, цікаві думки та щиру зацікавленість!
Запрошуємо до бібліотеки для дорослих №11 на нові пізнавальні та культурні події.

Небесна Сотня — тобі схиляємо уклін

У межах вшанування подій Революції Гідності та Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні у бібліотеці для дорослих № 11, 19 лютого відбувся день інформування. Для відвідувачів було підготовлено тематичну добірку книжок, що розкривають події Євромайдану, боротьбу українців за свободу, гідність і незалежність, а також увічнюють пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Небесна сотня – це посланці Бога

За нас віддали всі своє життя.

І в них біла лише одна дорога –

Пішли навіки в майбуття!

 

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна опинилася між двома протилежними цивілізаційними векторами: європейським курсом, спрямованим на демократичний розвиток і зменшення залежності від росії, та спробами повернення у сферу впливу рф. Росія системно намагалася зберегти контроль над Україною, використовуючи мовне питання, регіональні відмінності, політику історичної пам’яті, а також фінансуючи й контролюючи проросійських політиків.

Це протистояння стало передумовою двох масштабних народних виступів — Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років. Помаранчева революція, викликана масовими фальсифікаціями президентських виборів, засвідчила готовність українців відстоювати демократичні цінності та сприяла розвитку громадянського суспільства. Водночас внутрішні політичні конфлікти згодом призвели до розчарування в демократії та повернення до влади проросійських сил.

У 2010 році президентом став Віктор Янукович, який зосередив у своїх руках владу та запровадив авторитарні методи управління. За його правління посилився тиск на громадян і державні інституції, а Україна знову була визнана «частково вільною» країною за оцінками міжнародних організацій.

Європейська інтеграція стала для активної частини суспільства шансом на системні реформи й остаточний вибір європейського шляху. Проте у листопаді 2013 року уряд раптово зупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Це рішення спричинило масові протести, відомі як Євромайдан. Жорстокий розгін мирних демонстрантів 30 листопада лише посилив спротив, який переріс у Революцію Гідності — боротьбу не лише за європейський вибір, а й за свободу, людську гідність та право українців самостійно визначати майбутнє своєї держави.

Художня література та публіцистика

• «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності» — збірка спогадів безпосередніх учасників протесту, що показує події з різних точок зору, від студентів до волонтерів.
• «Вогонь Майдану. Щоденник революції. 21 листопада 2013 – 22 лютого 2014» — хроніка подій революції через щоденникові записи й свідчення.
• «Небесна Сотня. Герої не вмирають» — документальне видання про учасників Майдану, що віддали життя за свободу.
• «Майдан. Революція Духу» (Антін Мухарський) - публіцистична розповідь про дух протесту, самопожертву та громадську солідарність, події зими 2013–2014 роках
• «Я з Небесної Сотні» Рудневич М. - повість про три вирішальні доби на Майдані. Ви згадаєте все, ви ще раз переживете ті тривожні лютневі дні і, мабуть, будете плакати, і ще довго пам’ятатимете простого хлопця зі щирою душею — Макса зі Сміли...

• «Вогняна зима» Кокотюха А. А.— у центрі твору — доля звичайних людей, чиє життя докорінно змінилося під час протестів 2013–2014 років. Герої опиняються по різні боки барикад: бізнесмен стає активістом Автомайдану, продавчиня — волонтеркою, а колишній військовий — командиром спецпідрозділу.
• «Намальовані люди» Іванцова М. - книга являє собою детальну художню хроніку подій, які відбувалися взимку 2013–2014 років в Україні, зосереджуючись на Революції Гідності. У ній зображено життя звичайних людей, що стали учасниками драматичних і доленосних історичних подій.

Нехай у наших серцях завжди палають свічки пам’яті за героїв Небесної Сотні. Зупинимося на мить, віддамо шану тим, хто пожертвував своїм життям за нашу спільну долю, свободу, незалежність та волю України. Герої залишаються вічними, поки ми пам'ятаємо про них!

Крик тиші: історія Голокосту

27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Щороку в цей день світ згадує одну з найбільших трагедій в історії людства — Голокост. Шість мільйонів євреїв, а також мільйони ромів, людей з інвалідністю, представників інших етнічних та соціальних груп стали жертвами нацистського режиму, який прагнув їхнього знищення.


Для України ця сторінка минулого є особливо болісною. Бабин Яр, масові розстріли у Львові, Кам’янці-Подільському, Одесі, Харкові та багатьох інших місцях залишають глибокий слід у нашій історії. Зберігаючи пам’ять та називаючи злочини своїми справжніми іменами, ми протистоїмо ненависті, антисемітизму й знеціненню людського життя.

 

 Праця Снайдера «Криваві землі» — це глибока рефлексія над трагедією регіону, який опинився між молотом і ковадлом двох тоталітарних систем. Дослідник фокусується на періоді, коли з 1933 по 1945 роки Східна Європа перетворилася на епіцентр нелюдських політичних експериментів Гітлера та Сталіна. Книга руйнує стереотипи про «окремі» національні історії, показуючи спільний біль та відповідальність. Це непросте, але критично важливе читання для тих, хто прагне зрозуміти природу тиранії та навчитися розрізняти причини й наслідки масового терору.

 

Чи може документальна література вражати сильніше за трилер? Так, якщо це «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова. Це не просто «роман», а детальна реконструкція київської трагедії. Автор відмовився від літературних прикрас на користь реальних фактів. Саме тому книга стала світовим бестселером — вона дає можливість побачити історію без цензури. Пронизлива історія про те, як політична жорстокість стикається з людським життям.

Світовий бестселер «Чорна земля» — це радикально новий погляд на трагедію ХХ століття, який змушує затамувати подих від усвідомлення: ці події значно ближчі до нашої реальності, ніж ми звикли думати. Спираючись на маловідомі свідчення та архіви Східної Європи, Снайдер доводить: Голокост не був лише виявом ненависті. В уяві Гітлера це була стратегічна боротьба за ресурси та «виживання нації» через знищення інших держав. Саме там, де державні інститути було зруйновано, а правовий простір перетворився на пустку, масові вбивства стали можливими.


Сьогодні, у ХХІ столітті, ми знову бачимо знайомі привиди: продовольчі кризи, боротьбу за ресурси та розмивання міжнародного порядку. «Чорна земля» — це не просто історичне дослідження, а тривожний сигнал. Якщо ми не засвоїмо ці уроки, історія ризикує перетворитися з минулого на наше завтра.

Едіт Еґер ділиться історією виживання під час Голокосту та шляхом до зцілення від психологічних травм того періоду, переносячи свій досвід на розв'язання інших проблем. Крім жахливих спогадів і болю, їй довелося десятки років жити із провиною вцілілого. Авторка переплітає свою важку особисту подорож з історіями тих, кому Едіт допомогла вилікуватися. Вона досліджує, як людина може бути ув’язненою у власному розумі, і показує, як знайти ключ до свободи. Едіт прагне донести до читачів, що уникнути страждань не вийде, адже вони — частина життя. Тому треба дотримуватися ідей стоїцизму: прийняти все, що неможливо змінити, й коригувати своє ставлення до труднощів. Книга дає практичні поради, як зцілити свою душу, позбутися страхів і насолоджуватися повноцінним життям.

В основі цього твору — реальні спогади в’язня краківського гетто, якому вдалося вирватися з лап смерті завдяки одній людині. Оскар Шиндлер приїхав до Кракова як прагматичний бізнесмен. Його цікавили лише прибутки, а євреї з табору Плашув здавалися йому лише зручним інструментом — дешевою робочою силою для його фабрики посуду.


Проте війна змінює не лише кордони, а й душі. Те, що починалося як холодний розрахунок, переросло в глибоке співчуття. Коли над його робітниками нависла загроза відправки до Аушвіцу, Шиндлер разом зі своїм помічником Іцхаком Штерном пішов на відчайдушний крок. Він створив список — перелік із понад тисячі імен, які він «викупив» у смерті, віддаючи за це всі свої статки, вплив і час.

«Сказати життю "Так"»: Як Віктор Франкл віднайшов свободу в пеклі концтабору

Книга Віктора Франкла — це не просто мемуари, це найсуворіша перевірка психологічної теорії на практиці. Будучи австрійським психіатром, Франкл мав шанс врятуватися через візу в США, але обрав залишитися з батьками у Відні. Цей вибір привів його до нацистських таборів, де він втратив усе: родину, дім і навіть рукопис своєї праці.

Саме там народилася логотерапія — вчення про те, що головним рушієм людини є пошук сенсу. Франкл помітив: фізично виживали не найміцніші, а ті, хто мав «навіщо» жити. Для самого автора таким сенсом стало відновлення втраченого рукопису. Його головний висновок став маніфестом людської гідності: у людини можна відібрати все, крім останньої свободи — права обирати власне ставлення до обставин. Навіть у нелюдських умовах він довів, що наявність мети прямо впливає на фізичне виживання та здоров’я.




Пам’ять стосується не тільки минулого. Вона закликає до відповідальності у сьогоденні й робить нас здатними обирати майбутнє.

Видатні постаті української Соборності

Історичний портрет до Дня Соборності України

До Дня Соборності України, державне свято, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки, в бібліотеці для дорослих №11 було проведено захід "історичний портрет". Метою заходу було поглиблення знань відвідувачів про історію української Соборності, нагадати про непростий шлях нашого народу до єдності, пробудити гордість за Україну та повагу до тих, хто боровся за її незалежність.

Ідея Соборності — це прагнення українців жити в єдиній, незалежній державі, об’єднаній спільною мовою, культурою та історією. Цей шлях був довгим і складним, але кожне покоління мало своїх героїв.

Київська Русь (ІХ–ХІІІ ст.)
Початок державності заклали князі Аскольд, Олег, Володимир Великий, Ярослав Мудрий. Саме за Ярослава Київська Русь стала потужною європейською державою, об’єднаною навколо Києва — духовного та політичного центру.

Козацька доба (XVI–XVIII ст.)
Гетьман Богдан Хмельницький очолив національно-визвольну боротьбу, утвердив ідею української держави.
Іван Мазепа прагнув зберегти автономію та єдність українських земель, борючись за право України на самостійний шлях розвитку.

Договір, укладений 18 серпня 1649 року, легалізував козацьку державу, обмежену 40-тисячним реєстром, забороняв розміщення польських військ на цих землях, встановлював православ’я на урядові посади та амністував повстанців, але не задовольняв селян і шляхта не збиралася його виконувати.

ХІХ століття — час національного пробудження
Попри поділ українських земель між імперіями, ідея єдності жила в слові та думці.
Діяльність Кирило-Мефодіївського братства, поширення ідей національного відродження, створення українських громад у Наддніпрянщині та Галичині.
Тарас Шевченко став духовним символом боротьби за волю й єдність українського народу.
Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка формували національну свідомість і віру в спільне майбутнє України

1917–1921 роки — шлях до об’єднання
І–IV Універсали Центральної Ради
Чотири Універсали Української Центральної Ради (УЦР) — це ключові законодавчі акти 1917-1918 років, що окреслили шлях до української державності:

• І Універсал (1917) проголосив автономію України в складі демократичної федерації з росією;
• ІІ розширив автономію та визнав УЦР (Українську Центральну Раду) найвищим органом;
• ІІІ Універсал проголосив створення Української Народної Республіки (УНР);
• IV Універсал (22 січня 1918 року) проголосив УНР самостійною і суверенною державою, закликавши до боротьби з більшовиками та підписання миру.

Передвступний договір - укладений 1 грудня 1918 року на станції Фастів між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про наступну злуку обох українських держав в одну.
Акт Злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.)
Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, заклав основи української державності.

• 22 січня 1919 року — проголошення Акта Злуки між УНР та ЗУНР.

Симон Петлюра – Головний отаман УНР, військовий і політичний лідер, який візував Акт Злуки від імені УНР.
Володимир Винниченко – Перший голова Директорії УНР, який підписав Акт Злуки.
Лонгин Цегельський – Представник ЗУНР, один із головних перемовників, що підписав попередній договір про об'єднання.
Євген Петрушевич – Президент ЗУНР, який відіграв ключову роль в об'єднанні. Провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР.
Федір Швець та Панас Андрієвський - Члени Директорії, які підписали Акт Злуки.

Ідея Соборності жила в серцях дисидентів:
Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл боролися за свободу слова, права людини та незалежність України.

1991 рік — відновлення Незалежності
Проголошення незалежності України стало втіленням мрії багатьох поколінь.
Акт проголошення незалежності підтвердив право українців на єдину державу.

Історичні постаті та внесок:
Левко Лук’яненко — автор Акта проголошення незалежності України.
Василь Стус — моральний символ єдності та спротиву.
В’ячеслав Чорновіл — об’єднав демократичні сили України.

Захід став нагодою відчути спільність, усвідомити цінність Соборності та ще раз переконатися, що сила України — в єдності її народу.