Таємниці прибульців

Сьогодні в нашій бібліотеці пройшла бесіда присвячена Міжнародному дню НЛО. Свято, як день обізнаності, присвячене всім тим, хто вивчає та цікавиться явищами, що не мають логічного пояснення, та об'єктами, яким приписується позаземне походження,тобто, визнає безсумнівне існування непізнаних літаючих об'єктів. Хоча наукова спільнота, поки що, не визнає уфологію наукою. Дата 2 липня обрана тому, що наприкінці червня або на початку липня 1947 року в пустелі штату Нью-Мексико, США, впав дивний об'єкт - багато хто впевнений, що там розбилася "літаюча тарілка" з інопланетянами. З того часу люди розділилися на дві категорії - тих, хто вірить у існування братів за розумом, і тих, хто сумнівається в цьому.

Відвідувачі пригадали поняття "галактика", називали планети сонячної системи, порівняли космічні апарати людей та прибульців.

Для дітей був проведений майстерклас з виготовлення космічної літаючої тарілки. Діти вчилися ліпити людину з пластиліну, з'єднувати за допомогою цупкої нитки дві пластикові тарілки.

 Мета майстеркласу: розвиток мілкої моторики рук, вміння за допомогою пластиліна передавати форми людського тіла, розвиток окоміра.

НЛО або непізнаний літаючий об'єкт - це термін, який використовується для опису будь-якого об'єкта в небі, який не може бути ідентифікований за допомогою відомих аеронавігаційних засобів.
Зазвичай, термін "НЛО" викликає асоціацію з інопланетними об'єктами або космічними кораблями. Вважається, що НЛО можуть бути різної форми, розміру і характеристик, включаючи точки, що світяться.
Багато випадків, пов'язаних з НЛО, стали об'єктом досліджень. При цьому, багато з них були пояснені, як результат природних явищ. Наприклад, такі, як метеорити, планети, атмосферні оптичні ілюзії. Однак, на сьогоднішній день деякі спостереження залишаються невирішеними і викликають дебати про своє походження та свою природу.
Насправді, невирішена проблема НЛО – дуже важливе питання в космічну еру людства.

До Конституції - з повагою, до влади - з надією

Є документи, які живуть лише на папері. А є такі, що вростають у долю народу — як коріння в землю, як пам'ять у серці. Конституція України — саме з таких.

28 червня ми відзначаємо День Конституції — свято, яке в умовах війни набуває особливого звучання. Адже коли ворог намагається знищити нашу державність, саме Основний закон нагадує: Україна існує, Україна має право, Україна бореться за те, що є її.


Напередодні дня Конституції України, в бібліотеці для дорослих №11 відбувся захід «До Конституції — з повагою, до влади - з надією» — історичний огляд.


Ми вирушили у мандрівку ще задовго до 1996 року. Щоб осягнути суть Конституції, необхідно зануритися в історію і відчути той шлях, яким ми дійшли до її створення.

Обговорили та "пройшли"  крізь сторінки української правової думки: від козацьких вольностей і Конституції Пилипа Орлика 1710 року — одного з найдавніших конституційних документів Європи — до боротьби за державність у XX столітті та проголошення незалежності у 1991-му. Кожна епоха залишала відбиток у правовій свідомості народу, кожне покоління додавало свій голос до великого хору тих, хто хотів жити за власними законами.

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію — після тривалих дискусій, компромісів і пошуків балансу між свободою особистості та інтересами держави. Ми говорили про те, як народжувався цей текст, які принципи були закладені в його основу, що означає кожен розділ у повсякденному житті кожного з нас.

Конституція — це право на гідність, на вільне слово, на справедливий суд, на мову й культуру. Це обов'язки, які ми беремо на себе як громадяни. Це договір між людиною і державою, підписаний народом.

Учасники заходу ділилися думками, ставили запитання, сперечалися — і це теж було частиною духу дня. Бо громадянське суспільство живе саме в таких розмовах: щирих, небайдужих, зрілих.

Дякуємо всім, хто завітав.

Солом'янські історії

Сьогодні в нашій бібліотеці пройшла презентація - огляд до Дня Києва "Соломянські історії. Відвідувачі могли ознайомитись з історією Соломянського району, дізнатись про видатних людей , які проживали в Соломянському районі та їхнім літературним доробком.

Особистості які жили в Солом'янському район.

Іван Світличний - вул. Уманська 35

Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».

Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.

Другий арешт стався 12 січня 1972 року. Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!…

Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання  точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.

«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.

Віктор Могильний - вул. Возіанова 10

Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
 Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.

На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).

Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.

Олесь Шевченко написав"Віктор Могильний пішов від нас тихо, не зобов'язавши своїх близьких повідомити друзів про свій відхід."

Осінь синьокоса

літо проводжає.

Журавлиними ключами

небо замикає.

Замикає небо

на всі спусти Божі.

Кру-кру – Кручені Паничі

змерзли в ноги босі.

Змерзли в ноги босі,

аж по самі губи.

І востаннє затрубили

в кучеряві труби.

Прощай, Друже...

Любов у кожному серці

У бібліотеці для дорослих №11 відбувся творчий майстер-клас із виготовлення букетів із кукурудзяного листя (талашу), приурочений одному з найзворушливіших весняних свят — Дню матері. Ця особлива подія, яка щороку припадає на другу неділю травня, вшановує любов, вдячність та ніжність до найріднішої людини у житті — мами. Мама — це цілий всесвіт, сповнений турботи, підтримки та безмежної любові. Саме тому напередодні свята бібліотека №11 наповнилася теплою атмосферою, творчим натхненням і щирими емоціями.

Учасники майстер-класу власноруч створювали оригінальні букети з кукурудзяного листя — екологічного природного матеріалу, який здавна використовувався в українському народному мистецтві.

 Під час заняття присутні ознайомилися з технікою підготовки талашу до роботи, навчилися формувати пелюстки, листя та декоративні елементи, а також опановували способи поєднання деталей у єдину композицію. 

Метою заходу стало поєднання творчого розвитку, екологічного виховання та популяризації українських народних традицій. Майстер-клас сприяв розвитку фантазії, естетичного смаку, дрібної моторики рук та вміння бачити красу у простих природних матеріалах. 

Учасники не лише здобули нові навички, а й створили власноруч букети квітів для своїх матусь — символи любові, вдячності та душевного тепла. 

У наш непростий час українські матері щодня демонструють силу, витримку та незламність. Вони є берегинями родинного затишку, підтримкою для своїх дітей та справжнім уособленням доброти й турботи. Саме тому такі творчі зустрічі допомагають зберігати тепло людських сердець, єднати покоління та дарувати позитивні емоції. 

Бібліотека для дорослих №11 щиро дякує всім учасникам заходу за активність, натхнення та щиру атмосферу. Нехай у серцях українських мам завжди живуть любов, добро і ніжність, які вони щедро дарують цьому світу.

Хранителі минулого

Українська земля багата на славетні місця. У кожній області нашої країни є свої пам’ятки, що дають можливість пізнати культурні, історичні та соціальні особливості краю.

В нашій бібліотеці пройшла інтерактивна гра до Дня пам’яток історії та культури. Відвідувачі мали змогу познайомитись з цікавими місцями України, дізнатись їх істоію та цікаві факти про них.

Культурна спадщина України, яка налічує понад 70 000 об’єктів культурної спадщини у більш ніж 1399 населених пунктах, є великою та різноманітною, що вимагає постійних та узгоджених зусиль для її збереження. 

День пам’яток історії та культури України – це не просто визнання фізичних споруд, які прикрашають ландшафт, але й розуміння історій, боротьби та перемог, які вони уособлюють. Ці пам’ятники слугують хранителями історії, пропонуючи розуміння еволюції України в часи процвітання та випробувань. Вони є відчутним зв’язком з минулим, зміцнюючи почуття ідентичності та спадкоємності серед українського народу. Потенціал культурної спадщини може бути використано як важливу складову загальнонаціонального спротиву безпековим загрозам, в контексті сталого розвитку Української держави і повоєнного відновлення. Адже культурна спадщина є джерелом для відновлення моральних сил, слугує згуртованості жителів громад, які об’єднуються для піклування за об’єктами культури. Крім того, пам’ятки мають значний терапевтичний ефект у подоланні зумовлених війною травм. Доступ до спадщини та догляд за нею допомагають людям підживити почуття спадкоємності, гідності та розширити можливості повоєнної реінтеграції.

Об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні

• Софійський собор
• Києво-Печерська лавра
• Церква Спаса на Берестові
• Високий замок і Підзамче, Середмістя (Львів)
• Ансамбль собору святого Юра (Львів)
• Пункт геодезичної дуги Струве «Катеринівка» (Хмельницька область, село Катеринівка)
• Пункт геодезичної дуги Струве «Фельштин» (Хмельницька область, село Гвардійське)
• Пункт геодезичної дуги Струве «Баранівка» (Хмельницька область, село Баранівка)
• Пункт геодезичної дуги Струве «Старо-Некрасівка» (Одеська область, село Стара Некрасівка)
• Резиденція митрополитів Буковини та Далмації (Чернівці)
• Церква Собору Пресвятої Богородиці (Львівська область, село Матків)
• Церква святого Юра (Львівська область, місто Дрогобич)
• Церква Святої Трійці (Львівська область, місто Жовква)
• Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Івано-Франківська область, село Нижній Вербіж)
• Вознесенська церква (Закарпатська область, селище Ясіня)
• Церква святого Михайла (Закарпатська область, село Ужок)
• Церква Святого Духа (Львівська область, село Потелич)
• Церква Святого Духа (Івано-Франківський район, місто Рогатин)
• Стародавнє місто Херсонес Таврійський і його хора
• Історичний центр Одеси
• Первісні букові ліси Карпат та інших регіонів Європи 

День пам’яток історії та культури в Україні є свідченням відданості країни визнанню та збереженню своєї багатої культурної спадщини. Він дає можливість оцінити красу та історичне значення цих об’єктів, сприяючи глибшому зв’язку з історією та культурною ідентичністю України.

Сьогодні пам’ятки історії та культури України перебувають перед загрозою знищення ворогом, багато вже є знищеними або пошкодженими під час війни, росія прагне знищення фундаменту нашої національної свідомості. Допомагайте ЗСУ щодня!

Пам"ятки історії та культури:
1.Кам'яний ідол, знайдений біля села Личківці поблизу Гусятина в річці Збруч (притока Дністра) у 1848 році. Історики припускають, що це слов'янський ідол IX-X cтоліття, який стояв у Медоборах на горі Богит. Сьогодні пам'ятка зберігається у Краківському археологічному музеї.
Він має вигляд кам’яного стовпа висотою 257 см. У горизонтальному перетині це – майже квадрат зі сторонами 29–30 см. Вага – понад 500 кг. Стовп поділений на три частини. Всі сторони ідола вкриті вирізаними фігурами. Вони створюють три групи зображень. Нижній ярус зображень до висоти 60 см у вигляді облич трьох чоловіків, двоє з яких стоять на колінах із піднятими догори руками. У середньому ярусі висотою 38 см зображено чотири людських постаті на повен зріст, які тримають один одного за долоні. При чому, дві з цих чотирьох – чоловічі, а ще дві – жіночі фігури. У верхній частині ідола зображено чотири людські постаті висотою понад півтора метри. Вони мають спільну шапку з нижнім випуклим валиком. Одне зображення – жінка, яка у правій долоні стискає ріг, направлений вгору ширшою частиною. Друге – також жінка, яка тримає у правій долоні кільце. Третє, вже чоловіче, – без ніг, але з шаблею або палашем і конем. Четверта фігура, на відміну від інших, без додаткових символів, але з кільцем із шістьма променями. І ще. Ідол витесаний із місцевого каменю - вапняку.. Перша жіноча постать із рогом, за Рибаковим, – богиня Макош – «Мати врожаю», друга жіноча постать із кільцем – Лада, богиня весни, кохання, покровителька шлюбу. Чоловіча постать із конем і шаблею або палашем – Перун, бог грому і війни, друга чоловіча постать із колом на шість променів – Хорос, божество самого світила або Дажбог – бог сонячного «білого світу». Чоловічі зображення нижнього ярусу пов’язані з Велесом або Волосом, який виступав у двох іпостасях: божество підземного світу померлих, а друга – представляла його як «скотьим богом», покровителем багатства, тому що худоба й була мірилом багатства. Окремі дослідники вважають, що Збруцький ідол це – своєрідний прадавній календар. Адже його «обличчя» чітко дивляться на чотири сторони світу, а сам ідол поділений на три горизонтальні частини, а отже, у ньому, можливо, закодовані дванадцять місяців року…

Збруцький ідол Світовид (Святовид, Свантевіт) Тернопільська обл.

2.Справжнє місце сили та краси – "...", озеро, що розташоване на півдні Хмельницької області. Можна подумати, що це мальовнича природна пам’ятка, але насправді це локація з багатою і трагічною історією.У середні віки тут знаходилося процвітаюче місто, яке було частиною Галицько-Волинського князівства. Пік його розвитку припав на першу половину XIII століття, доки сюди не прийшли монголо-татари, які стали господарями міста ціле століття. З того моменту "..." часто переходила з рук до рук, що розривається між Польщею та Литвою; нескінченна боротьба не пішла місту на користь, і в XV столітті, після невдалого повстання проти польських феодалів, воно занепало. У 1970-і роки "..." було затоплена під час будівництва Новодністровської ГЕС.Тепер усе, що нагадує про те, що тут колись жили люди – залишки скельного монастиря, який існував тут у середньовічний період, коли "..." ще була важливим містом у регіоні. Видовбані в камені печери незмінно привертають увагу туристів, як і неймовірні види залитої водою "...".

                            Бакота, Хмельницька обл.

3.Ця красива будівля з незвичайною архітектурою епохи Габсбургів з ексклюзивною кольоровою черепицею на даху. Поєднання різних архітектурних стилів в результаті призвело до створення справжнього архітектурного шедевра: візантійські елементи плавно об’єднуються зі строгими романськими мотивами, а готичні вертикалі прагнуть до мавританського ажуру. Резиденцію будували впродовж 18 років — із 1864 до 1882 року. Спеціально для цього у місті відкрили два цегляні та один черепичний заводи і запросили найкращих майстрів з різних регіонів Австро-Угорщини. Процес будівництва відбувався неабияк ретельно: практично кожну цеглину вимірювали і перевіряли на звук, а до будівельного розчину додавали курячі яйця.На території де ця споруда знаходиться мальовничий парк з алеями магнолій, древніми столітніми деревами і різними рідкісними рослинами.Своєю красою вас вразить не тільки паркова зона та зовнішнє облицювання будівлі — всередині також є на що подивитися. Кожен зал у по своєму унікальний: мармурові стіни, паркети з червоного дерева, красивий розпис на стелях та інша розкіш.В центрі на шпилі є великий сніжинкоподібний хрест, що символізує єдність християнських віросповідань — православним християнам він вказує на схід, а католикам на захід.Під університетом є ціла галерея катакомб, які тягнуться аж до залізничного вокзалу. Побудовані вони по принципу тунелю метро, стіни і стеля укріплені бетонними ребрами.В дендропарку на території ростуть декілька тисяч рослин і дерев, привезених з усього світу. Тут є тюльпанове дерево, яблуня з трьома стовбурами і бук, вік якого не менше 130 років. Бути садівником в парку вважається дуже престижно, на цю посаду беруть тільки людину з вищою освітою.В 1944 році в приміщенні сталася велика пожежа, згоріла Синодальна зала і бібліотека стародруків. Після закінчення війни залу відреставрували, аде вже не справжнім мармуром і кришталем, а імітацією.В Червоній залі є величезні венеціанські дзеркала, для виготовлення яких на дуже цінне муранське скло нанесли 5 шарів срібла. По легенді, якщо жінка гляне в таке люстро, то помолодішає, тому там постійно крутяться дівчата. В університеті існують два табу. На його території категорично заборонено палити. А на центральну гравійну доріжку не можна ступати, бо під нею є дренажна система, яка відводить воду від фундаменту. Це правило порушується тільки один раз на рік — 1 вересня пройти по доріжці дозволяється першокурсникам.

 

Приголомшливий Чернівецький Національний університет імені Юрія Федьковича.

4.Одна з найстаріших пам’яток в Україні, має статус музею. Сьогодні тут налічується понад 3000 кам’яних надгробків, більшість з яких являє собою історико-архітектурні пам’ятки.Тут покояться знамениті люди, які зіграли важливу роль у розвитку української історії. На кладовищі багато унікальних, дивовижних і незвичайних пам’ятників і скульптур.На заснованому в 1786 році кладовищі свій спокій знайшли близько 400 тисяч людей різних національностей і релігій. Традиційно тут ховали членів знатних родів, представників культурної, наукової, духовної та адміністративної еліти міста.кладовище просто потопає в зелені. Доглянуті доріжки та алеї з віковими деревами формують атмосферу не цвинтаря, а ландшафтного парку. Величезна кількість всіляких скульптур, встановлених на надгробках, – справа рук відомих майстрів, чиї твори не залишать байдужим тих, хто їх побачить. Скульптурні композиції, встановлені на могилах вірменського архієпископа Самуеля Стефановича, добродійника і доктора медицини Юзефа Торосевича або артистки Регіни Марковської (“Спляча красуня”), – запам’ятовуються назавжди.На жаль, за досить тривалу історію некрополя, в різні часи велика кількість поховань, скульптур і архітектурних споруд втрачена. Як послання і повчання для сучасника і подальших поколінь, на цегляній стіні кладовища (з підписами колишніх президентів України і Польщі) вибиті слова “Пам’ятаймо про минуле, але думаймо про майбутнє”.

                        Личаківський цвинтар у Львові

5. Знаменита локація, яка на слуху у кожного українця, – мальовничий острів , історико-культурний заповідник на річці Дніпро. Порізаний балками та ярами, обрамлений гострими скелями та буйними лісами, острів справляє неймовірне враження на кожного, хто його бачить.На півдні острова є плавні, де дерева ростуть прямо з озер із лататтям. ,З півдня на північ острова представлені різні ландшафти України: різнотравний степ, луки, ліси. Тут росте кількадесят дубів віком 100–300 років. У балках і на узбережжі збереглася ковила. На острові налічують 165 видів тварин і 960 видів рослин, серед яких трапляються і рідкісні, наприклад, жовтоголовий корольок.Любителям історії тут особливе роздолля: на острові, неподалік Арочного мосту, розташовано історико-культурний комплекс "Запорозька Січ", театр козацького бою, Музей історії запорозького козацтва, Музей судноплавства, а також меморіально-туристичні комплекси "Скіфський стан" і "Протовче". Кам’яні кромлехи мідного віку та слов’янські святилища поблизу музею викличуть справжнє захоплення у поціновувачів старожитностей.Острів населений з давніх часів, тут жили скіфи, хозари, печеніги, давні слов’яни. Острів входить до списку семи чудес України.

                             о.Хортиця, Запорізька обл.

 

6.Один із найбільших монастирів світу. Його стабільно включають у різноманітні рейтинги і топи найгарніших монастирських світових комплексів. Це ефектна фортеця та місто в місті. На 22 гектарах, подарованих монастирю Великим Київським князем Ізяславом Ярославичем, розташувався найбільший музейний комплекс України, де зосереджено 144 споруди, 122 з яких – пам’ятки історії і культури. Православний монастир, заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм поблизу Києва. В ХІ ст. монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства у Київській Русі. У ХІІ ст. монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря.більше сотні різноманітних споруд, з яких 14 храмів, 3 дзвіниці, чотири фортечні башти, лікарня, друкарня, десятки келійних корпусів. В глибинах пагорбів розмістилася розгалужена мережа печер, в яких зберігаються мощі більше сотні святих отців Русі-України, серед яких засновники монастиря Антоній та Феодосій, легендарний воїн Ілля Муровець, великий руський літописець Нестор та інші.
Також на території заповідника розміщені музеї: Музей книги і друкарства України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей історичних коштовностей України. У музеях і фондах можна побачити рукописи старовинних книг, ікони, колекції тканин і вишивок, роботи з дорогоцінних металів, стародавні гравюри та витвори сучасних митців.
Більша частина храмів вважаються архітектурними шедеврами, які, часто, не мають аналогів, не лише в Україні, а й у світі, і не в останню чергу завдяки домінантному в монастирі українському бароккко.

Києво - Печерська Лавра

Кольорові символи Великодня

9 квітня бібліотекарі Бібліотеки для дорослих №11 завітали до учнів 4 класу спеціалізованої школи № 324, щоб познайомити дітей з українськими великодніми традиціями та провести творчу майстерку «Кольорові символи Великодня».

Під час зустрічі школярі дізналися про давні традиції українського писанкарства. Бібліотекарі розповіли, що у давнину люди уявляли світ як велике яйце: його шкаралупа символізувала небо, білок — воду, а жовток — сонце та вогонь. Дітям також пояснили, що кожен елемент на писанці має особливе значення, адже орнаменти та лінії є своєрідними символічними побажаннями добра, здоров’я та щастя.

Окрему увагу приділили великоднім символам та традиціям підготовки до свята. Учні дізналися про значення паски — святкового хліба, який у народі вважається символом достатку і родинного благополуччя. Бібліотекарі також пояснили різницю між писанкою та крашанкою: крашанки зазвичай фарбують в один колір і використовують для великодніх ігор, тоді як писанки розписують складними орнаментами та зберігають як обереги. Стародавні українці "записували" на писанках свої побажання: здоров’я, гарного врожаю чи захисту від грози. Коли ви тримаєте писанку, ви тримаєте в руках зашифрований лист із минулого.

Справжню зацікавленість викликала розповідь про Музей писанкового розпису у місті Коломия — унікальний музей у формі великої писанки, де зберігається понад 12 тисяч писанок з різних куточків України та світу.

Українська писанка така гарна, що їй ставлять пам’ятники по всьому світу:

Вегревіль (Канада): Там стоїть величезна писанка-флюгер (має висоту понад 9 метрів та довжину 5,5 метра). Вона зроблена з алюмінію, важить 2,5 тонни і повертається за вітром! Її збудували нащадки українських емігрантів. 

Сучава (Румунія): Тут знаходиться одна з найбільших писанок у Європі, заввишки понад 7 метрів.

Хортиця (Україна): На славетному острові козаків також є пам’ятник писанці, розписаний традиційними орнаментами, які приносять удачу.

Вижниця (Чернівецької області): Писанка виготовлена з бетону, морозостійкої плитки та природних матеріалів. Розписували яйце в гуцульському стилі студенти Вижницького коледжу прикладного мистецтва.

Діти також дізналися цікаві факти про великодні традиції різних країн Європи, зокрема про легенду про великоднього зайця, який приносить дітям святкові подарунки та крашанки.

На завершення заходу було проведено творчий майстер-клас, під час якого учні власноруч створювали яскраві великодні паперові прикраси, поєднуючи елементи української крашанки та європейських святкових традицій.

Захід відбувся в щирій та доброзичливій атмосфері, сприяв поглибленню знань дітей щодо українських традицій і надав можливість реалізувати творчі здібності учнів.

Барвиста писанка

8 квітня в бібліотеці для дорослих №11 відбувся майстер клас для учнів 1-д класу Спеціалізованої школи 324.

Мета майстер-класу «Барвиста писанка» — відродження та збереження українських народних традицій. Ознайомити з технікою розпису, різновидами орнаментів, символічним значенням кольорів та знаків; розвивати дрібну моторику, творчу уяву, естетичне ставлення до світу; пояснити різницю між писанкою та крашанкою.

На майстер-класі діти дізналися про Великодні звичаї: від символізму паски та прикмет на добробут до відмінностей між крашанками й писанками та правил збирання святкового кошика.

Свято Великодня – найбільше християнське свято після Різдва Христового. Святкують цей день в Україні ще з 

Х століття і припадає він щороку завжди на неділю. Великдень в Україні завжди асоціюється з писанкою.

Писанка – символ Христового Воскресіння. Її освячують в церкві разом із Паскою і завжди вдома ставлять на святковий стіл. Їдять та вбитки грають лише крашинками, писанки використовують як оберіг. Яйце займало важливе місце в українських традиціях як уособлення відродження природи та витоків життя. Воно виконувало роль захисного амулета, який оберігав оселю від злих сил і сприяв сімейному щастю.

Як найдорожчу пам’ятку українці брали її з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Ось чому наша писанка стала відома в усьому світі.

    Згадайте, що таке писанка?
Писанка – це декоративне яєчко, розмальоване різними візерунками. А оздоблювати писанку можна різними матеріалами. 

До світлого свята першокласники власноруч створили паперові об’ємні писанки, прикрасивши їх яскравими візерунками, квітами та символічними малюнками. Ці барвисті вироби не лише створюють святковий затишок у домі, а й дарують чудовий настрій. 

 

Щиро дякуємо талановитим учням та їхній викладачці Олені Василівні за творчість! Бібліотекарі бібліотеки для дорослих №11 завжди рада бачити вас на наших майбутніх заходах.