четвер, 24 листопада 2022 р.

«…В руках, що виростили хліб, Не залишили ні зернини»до Дня пам’яті жертв голодоморів

В бібліотеці проведено годину-реквієм, приурочену роковинам Голодомору в Україні. 

На якому бібліотекарі зачитали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років. 

 Згадали ті страшні роки, коли за 5 колосків розстрілювали на місці, геноцид українського народу - "скорботні жнива" назавжди буде в пам'яті людській. 

Читачі розповіли історії своїх родин, як пережили ті жахливі роки, що їли, як рятувалися..

   "Пам'ятаю, як курай варили, як жаб, горобців, гав ловили і їли. Є така висока рослина, рожею ми її називаємо, на стеблі багато червоних квіточок, так ото варили її коріння, збирали на луках щавель, дикий часник, цибулю. Оце візьміть наш провулок. В кожній сім'ї хтось помер від голоду, а у Миколаєнків, Сокуренків – сім'ями повмирали. Бувало, викопують для когось яму, принесуть померлого, а там уже декілька трупів лежить. Ще пам'ятаю, як приходили до нас зерно забирати. Була в нас остання торбинка з житом, мама викинула її в цеберко на печі, а мене зверху посадила. Так залізли ж і на піч, зіштовхнули мене, аж боляче стало, і забрали останні зернини. Мама плакала і проклинала дівчат, які з реготом несли оту маленьку торбинку. Не хочеться згадувати ці часи."

   Голодомор 1932-1933 років - безпрецедентний злочин сталінської тоталітарної системи проти українського народу, який спричинив національну катастрофу.

   Конфіскацію продовольства комуністичний режим застосував як зброю масового знищення населення.

   На виставці представлені книги, в яких зафіксовано історію нашої трагедії, спогади очевидців, книги пам'яті, літературні твори про жахи тих подій. 


     В кінці заходу всі вшанували пам'ять жертв голодомору хвилиною мовчання. 

   Десь в душі ота свічка житиме вічно, як нагадування про мільйони жертв геноциду.

  Щорічно четверту суботу листопада у країні проголошено Днем пам’яті про жертви цієї трагедії.



понеділок, 21 листопада 2022 р.

“Революція Гідності – Проти кривди і зла…” до Дня Гідності та Свободи

   До дня Революції Гідності, в бібліотеці представлена книжкова виставка. Бібліотекарі, відвідувачам нагадали і розповідали про причини і наслідки Революції Гідності.

  21 листопада 2013 року, півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі.

  Боротьба українських громадян за свої права, яка одержала назву "Євромайдан", а згодом Революція Гідності була наймасштабнішою подією і логічним продовженням обстоювання прав людини та громадянина.Орієнтація на Європу – це орієнтація на найкращих.

  24 листопада на Майдані у Києві зібрався найбільший мітинг опозиції за період президентського правління Януковича, за різними оцінками туди прийшли від 60 до 150 тисяч чоловік.

  Після жорстокого побиття молоді спецпідрозділами силовиків на головній площі Києва – майдані Незалежності, протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.
Євромайдан тривав 93 дні – розпочався 21 листопада 2013 року після рішення тодішньої влади припинити підготовку до асоціації України з ЄС та завершився 22 лютого 2014 року.

   Найяскравішою ілюстрацією того, чого уникнула Україна завдяки Революції Гідності, є доля Білорусі. Протягом багатьох років наша північна сусідка виконувала роль принадної вітрини щільних союзних стосунків із Росією: мовляв, прийміть їх та отримайте дешевий газ, «порядок» і «стабільність». Яку ціну довелося заплатити Білорусі за ці бонуси? У першу чергу, це призвело до маргіналізації національної культури, мови, ідентичності. Слідом за ними зникли права та свободи.
У найкровопролитніший період Революції Гідності (18-21 лютого 2014 року) у протистояннях з силовиками загинули понад 100 учасників протесту. Їх згодом назвали Небесною Сотнею.
  Наслідки Революції Гідності – це не лише велике піднесення, емоційний заряд, який отримала українська нація, що об’єдналася, стала соборницькою, а й ті самі старі проблеми, з якими ми стикаємося кожного дня, — це політична корупція, хабарництво.

   Найціннішим здобутком революційної зими є саме визначення самоідентичності та єдності української нації.

   Становлення національної ідентичності та утвердження власної державності українського народу вимірюються сотнями років. Ці процеси супроводжувалися впертою боротьбою багатьох поколінь патріотів, що дозволило українцям зберегти свою етнічну самодостатність та національно-культурну самобутність.
Не всі сподівання та прагнення, з якими люди виходили на Майдан, вдалося реалізувати. І все ж самовідчуття українців свідчить про глибокі, докорінні зміни.
Революція Гідності відкрила вікно можливостей для як найважливіших змін в Україні – процесу декомунізації, розвитку громадянського суспільства, що потужно заявило про себе на Майдані у вигляді численних громадських ініціатив і волонтерського руху на розбудову війська і захист держави, подальших процесів трансформації посттоталітарного суспільства в демократичне.

29 листопада
Цього дня українські студенти організували «живий євроланцюг» між Києвом та Перемишлем. Маршрут ланцюга розпочався у Києві і проліг через Житомир, Рівне, Львів і до Шегині на кордоні з Польщею. Довжина цього маршруту становила 625 кілометрів.
Майдан продемонстрував здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви, виявив, що для наших співгромадян, незалежно від регіону проживання, етнічної приналежності та мови, важливими цінностями є свобода, людська гідність, право обирати свою долю.







неділя, 20 листопада 2022 р.

“Я маю право жити на Землі, Творити, дихати, учитись…”до Всесвітнього дня дитини



Сьогодні у всьому світі відзначають День дитини з метою захисту прав дітей та розвитку середовища, дружнього по відношенню до дітей, шляхом діалогу і активних дій. Пріоритетним напрямом роботи виконавчої влади на місцевому рівні є влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до сімейних форм виховання. Поряд з такою формою влаштування дітей як усиновлення активно розвиваються інші форми сімейного виховання - прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

Всесвітній день дитини відзначається за рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН з 1954 року як день світового братерства і взаєморозуміння дітей. Саме у цей день Асамблея прийняла в 1959 році Декларацію прав дитини, а в 1989 році − Конвенцію про права дитини.
Конвенція ООН про права дитини є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще у 1991 році.
Конвенція базується на розумінні становища дітей у суспільстві не як майбутніх дорослих, а як рівноправних учасників суспільного життя, з урахуванням того, що «дитина внаслідок її фізичної розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження».
Підписавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе ряд зобов’язань із поліпшення добробуту дітей. І за час існування нашої держави було сформовано основне законодавче поле, яке захищає та забезпечує права дитини.
Кожна дитина потребує турботи, любові і піклування. Ми – дорослі повинні сприяти цьому, створити належні умови для підростаючого покоління, щоб жодна дитина не лишилася поза увагою, мала можливість розвити свої інтереси та здібності, росла здоровою і щасливою, отримала належну освіту й виховання, це наш моральний і громадянський обов’язок.
Від нашого ставлення, від рівня забезпечення і дотримання прав дитини й залежить наше майбутнє, майбутнє держави в цілому. Давайте не будемо байдужими до проблем дітей, наші діти – це найдорожче, що в нас є!
І пам'ятати про це ми повинні не тільки в це свято, а й повсякчас.
 В бібліотеці, для дітей провели правовий коктейль. Цікаві пізнавальні запитання вікторини поглибили знання дітей про Права дитини, які проголошує Конвенція ООН. В ігровій формі діти розібрали декілька правових ситуацій та висловлювали свої міркування з приводу прав та обов’язків. 
А для вас ми підготували також вікторину. 

вівторок, 15 листопада 2022 р.

«Толерантність – шлях до миру»


  
Толерантність не притаманна людині від народження, і може ніколи й не з’явитися, якщо не буде спеціально вихована, сформована. Шлях до толерантності – це емоційна, інтелектуальна праця, оскільки її досягнення можливе лише на основі зміни самого себе, власних стереотипів та свідомості.

  Розвиток толерантності починається з дитинства, в оточенні сім’ї. Значну роль у вихованні толерантності відіграють держава, релігія, культура, ЗМІ, а також заклади освіти. Толерантна особистість продовжує формуватися у школі та іншому навчальному закладі. Саме система освіти здатна налагодити зв’язок з усіма іншими соціальними інститутами та стати сполучною ланкою між ними та людиною, створюючи умови для успішного розвитку особистості. Отже, вектор освіти потрібно спрямувати на формування толерантної свідомості та поведінки.
Про толерантність ми провели годину спілкування, для учнів 5-х класів 159 школи. 
Вчили учнів виявляти толерантність до думок, поглядів, поведінки інших людей; визначати значення толерантності в житті людей та в суспільстві, обговорили терпиме ставлення до інших.
В кінці закріпили свої знання, створивши дерева толерантності.
 
   Багато філософів та педагогів безпосередньо пов’язують досягнення миру з розвитком освіти. Головною причиною війн вважають відмінність у поглядах, що виникає саме від неосвіченості людей. У теоретичній і практичній спадщині В. Сухомлинського основою  концепції виховання і формування особистості є особистість, «яка базується не на принципах авторитарної педагогіки, а на загальнолюдських моральних цінностях».

  Зважаючи на це, на допомогу приходить педагогіка толерантності, головним завданням якої є розвиток здатності до терпіння, витримки, самоконтролю та вміння вирішувати проблемні ситуації без агресії.

   Педагогіка толерантності передбачає вирішення мирним шляхом суперечностей та конфліктів, створення соціально-педагогічних умов толерантної взаємодії, культури спілкування, оскільки толерантність є гарантією суспільної стабільності.  Навчання толерантності поступово входить в освіту, воно повинно стати абсолютним пріоритетом.
Молодь повинна усвідомлювати, що всі люди рівні. 

   Важливим складником такого процесу є, звичайно, виховна робота. Мета її – підготовка всебічно вихованої особистості, фахово спроможної до роботи, загалом до життя за сучасних ринкових умов. І тут велика роль усіх без винятку педагогів. Виховання толерантності визначається як одне з провідних освітніх завдань. Учням потрібно допомогти навчитися розуміти інших людей, пізнавати їхні проблеми, виявляти шляхи взаємодопомоги і взаємодії у повсякденних ситуаціях.

   Сьогодні в освітніх закладах не лише готують майбутніх спеціалістів, але й навчають їх нести відповідальність за свої вчинки, будувати гармонійні стосунки. Надзвичайно актуальною стає потреба формування в учнів духовних, культурних, моральних цінностей у їх національному та загальнолюдському розумінні. Головне завдання – сформувати у молоді ставлення до толерантності як до цінності. Зважаючи на прояви нетерпимості, жорстокості, расизму, дискримінації, соціальної ізоляції, які простежуються в сучасному світі, необхідно шукати шляхи мирного та толерантного співіснування в умовах полікультурності, оскільки толерантні взаємини молодих людей, які навчаються в одному середовищі, є однією із ланок формування незалежного громадянського суспільства. Здобуваючи навички не тільки професійного, але й соціального спілкування, учні засвоюють і закріплюють ті норми та правила, які прийняті в тому чи іншому професійному середовищі, тобто оволодівають основами культури толерантної поведінки.

   Освіта, з одного боку, повинна розвивати людину як індивіда, а з іншого, формувати людину, яка вміє і бажає співіснувати з іншими людьми, виховувати в ній гуманні цінності. Адже виховання толерантності у майбутніх фахівців, які після закінчення навчального закладу будуть творити долю не лише нашої держави, але й всієї планети, є важливою запорукою майбутнього всього людства.

   Толерантність є дієвою тоді, коли пронизує всі сфери і види діяльності учнів,а також сприяє об’єднанню педагогів, які не сприймають ніяких форм агресії в освітніх закладах.

понеділок, 14 листопада 2022 р.

Андрій Малишко - 110 років з дня народження

 

Андрі́й Самі́йлович Мали́шко -14 листопада 1912, Обухів — 17 лютого 1970, Київ, — український поет, перекладач, літературний критик.

 Закінчив семирічку в рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. Потім переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».

  Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах , і в партизанській газеті «За Радянську Україну». 1944–47 – відповідальний редактор журналу "Дніпро". 1946 здійснив поїздку по США і Канаді, 1962 – по Югославії. 
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини». У травні 1966 протестував проти політичних арештів украйнської інтелігенції.

Автор близько 50 поетичних збірок, лібретто опер "Молода гвардія" Ю.Мейтуса та "Арсенал" Г.Майбороди (у співавт.), літературно-критичних нарисів "Думки про поезію" (1959), "Слово про поета: М.Т. Рильський та його творчість" (1960). Переклав ряд творів О.Пушкіна, Г.Гейне, Янки Купали та ін. Пісні на тексти Малишка композиторів Г.Майбороди, О.Білаша та ін. здобули всенародне визнання. Поезії Андрія Малишка перекладені багатьма мовами світу.

   Мешкав і працював у Києві в будинку письменників Роліті (у 1954–70) по вул. Б. Хмельницького), 68.

   Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

 В нашій бібліотеці проходить книжкова виставка та відбулися літературні читання до 110- річниці з дня народження Андрія Самійловича Малишка







вівторок, 8 листопада 2022 р.

“В писемності і мові наша сила.”

 Сьогодні війна йде на всіх фронтах, також дуже важливо на культурному фронті показати, проявити любов до нашої мови, нашого слова, нашого народу, нашої Країни.

"Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів – скількома епітетами супроводяться визнання української мови... Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе" , ось так Олесь Гончар, сказав про нашу чарівну мову. 

Щороку 9 листопада Україна відзначає День української писемності та мови. Ця дата припадає на православне свято – день вшанування преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

До дня Української писемності і мови в бібліотеці відбулися мовні ігри. Відвідувачів ознайомили  з історією виникнення українського письменства, із життям та діяльністю людей, з іменами яких пов’язана поява українського письменства, провели різні мовні ігри, розгадували цікаві завдання, вікторини. Всіх зацікавили сленги українською мовою. А ви знаєте, що означають слова "лазівка", "кришмітка"? 



Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються, вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю мовою світу після італійської.

Найдавнішими збереженими давньоруськими текстами, які з великою достовірністю датуються, є написи на монетах Великого князя Володимира Святославича, карбованих 988 — 1015 роками. У Київській Русі функціонували дві писемно-літературні мови — старослов'янська мова, яка під впливом живої мови кінця ХІ століття  набула низку давньоруських фонетичних, граматичних і лексичних прикмет, ознак її східнослов’янської редакції, та давньоруська мова, що базувалася на живій мові стольного Києва. 

Першим відомим письменником з місцевого населення у Київській Русі був митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він у XI столітт за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки писемності - церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 роками. 

Безцінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII століття. Князь Володимир Мономах - син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113-1125 pоках. 

На початку XIII столітті склався «Києво-Печерський патерик» - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI століття Антонієм. У ньому вміщено уривки з «Повісті временних літ», зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події. 
Найвидатнішим літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 року. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. 

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 року.  Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово о полку Ігоревім» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 року. 

Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.




Заснування Дня української мови – це лише проголошення благородної мети, а справжня настанова нам, українцям, шанувати рідне слово, любити рідну мову і вивчати її протягом усього життя!



неділя, 6 листопада 2022 р.

«Часи пройшли, роки минули та ми героїв не забули»День визволення Києва від німецько-фашистських загарбників


  6 листопада 1943 року, наші війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ. Ця великомасштабна операція стала центральною подією в битві за Україну.
  Ніч з 5 на 6 листопада стала вирішальною в битві за Київ. По Брест-Литовському шосе (зараз – проспект Перемоги) у місто пробились танкісти капітана Д.А.Чумаченка. Першим на головному танку прорвався в Київ гвардії старшина М.М.Шолуденко.
  До чотирьох годин ранку 6 листопада опір противника в Києві був зламаний,
   Перемога над ворогом отримала широкий міжнародний резонанс. Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення… Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». У цей же день Москва салютувала героям, які звільнили Київ і Дніпро, 24 залпами з 324 гармат. Військам, які брали участь у звільненні Києва, оголошувалася подяка, багатьом з’єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування “Київські”.
   7 листопада 1943 року біля пам’ятника Т.Г. Шевченка відбувся мітинг мешканців Києва з нагоди визволення від німецько-фашистських загарбників.
Внаслідок Київської наступальної операції було розгромлено київське угруповання противника (розбито 15 німецьких дивізій), нацистських окупантів вигнали з Києва, а в цьому районі було створено стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у боях за правобережну Україну. Перемога наших військ під час боїв за Київ була стратегічно важливою і вплинула на подальший перебіг війни, але коштувала дуже дорого – понад 30,5 тис. солдатів були вбиті, поранені або зникли безвісти, тим часом як втрати противника становили 3,8 тис. солдатів.
   За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 з них стали Героями Радянського Союзу. На їхню честь пізніше було названо вулицю та станцію метро “Героїв Дніпра”
   У 1970 році увіковічнити пам"ять про героїв вирішили назвавши одну з вулиць Києва .А у 1983 році, на честь 40 - річчя визволення Києва, на будинкіу №30 біля метро "Героїв Дніпра" був встановлений барельєф з написом :



  "Вулицю Героїв Дніпра названо на честь безсмертного подвигу радянських воїнів - учасників битви за Дніпро, які 6 листопада 1943 року визволили Київ від фашистських загарбників". На барельєфі зображені солдати та офіцери з веслами та зі зброєю в руках, які йдуть в атаку.

  В рамках декомунізації і вулицю ,і метро "Героїв Дніпра" неодноразово пропонували перейменувати. Але історичні факти свідчать про те,що основною масою військових, які звільняли Київ були українці

  Внаслідок глибокого прориву Червона армія опинилася на територіях, які відносно тривалий час і без перерви перебували під німецькою окупацією - тут навіть діяла не військова, а цивільна адміністрація Рейхскомісаріату "Україна". Саме тоді тих, хто залишився під окупацією, почали вважати "зрадниками батьківщини". Інший "мем" тих часів - "спокутувати провину [те, що був під окупацією] кров'ю". І саме тоді з'явилося те, що після війни отримало назву "польові військкомати". В умовах розтягнутих комунікацій і відсталих тилів наступаючі армії мобілізували місцеве населення, часто всіх підряд - від 16 до 60 років. "Був під окупацією? Спокутуй кров'ю!"

  Вперше така радянська практика зафіксована на початку 1943 року, під час першого визволення Харкова від німців. Німці називали новомобілізованих цивільних, які масово гинули під час військових дій, "трофейними солдатами". 
   На щойно звільненому Лівобережжі ЧА отримала добру нагоду поповнити лави такими новичками, не навченими військовій справі. Це були і юнаки, які досягли мобілізаційного віку (а часто й просто мали вигляд повнолітніх), це "пораженці" і оточенці 1941-42 років, які залишилися на окупованій території. Без форми, часто без зброї, часто непідготовлені, ці люди гинули тисячами. За цивільний одяг їх прозвали "чорносвитниками", або "чорнопіджачниками".
Так села і міста Лівобережжя за кілька тижнів утрачали більшість своїх чоловіків - їх у вересні-жовтні перемололи дніпровські плацдарми
  У листопаді 1943 році кінорежисер Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: "Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", — розповідав мені Віктор".

У нашій бібліотеці ви зможете переглянути книги з Новітньої історії і ознайомитись з дослідженнями ураїнських істориків.






вівторок, 1 листопада 2022 р.

Листопадовий чин

 Український народ завжди боровся і бореться за незалежність і свою свободу. 
 Коли ти любиш рідний край, 
Радій, співай! 
Прийшла пора прийшла година -
Сміється Київ, сяє Львів! 
Ярмо одвічних ворогів
Скидає вільна Україна! 
          Микола Вороний

1 листопада, 1918 року – у Львові розпочалося повстання, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях, що увійшло в історію під назвою “Листопадового чину”.

  31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі із

сотником Дмитром Вітовським зібралися у львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.
  Повстання розпочалося о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор.
Листопадовий чин почався близько 4 години 1 листопада. До 7 години ранку українці, не втративши жодного стрільця, зайняли урядові будинки — Галицького крайового сейму та магістрату, і стратегічні пункти міста — вокзал, пошту, летовище, цитадель, в'язниці, декілька військових складів та інтернували коменданта Львова Пфаффера. В цьому складі — вояки запасного батальйону 15-го піхотного полку 500, 19-го полку — 400, 30-го батальйону польових стрільців — 90, батальйону 41-го піхотного полку — 350 та менших охоронних й допомогових відділів — загалом до 1500 стрільців та старшин.
  Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

   Причини: Восени 1918 року починає розвалюватися Австро-Угорська імперія. Австрійський імператор 16 жовтня 1918 року видав Маніфест про перебудову держави на федеративній основі. Українці робили все для того, щоб у Східній Галичині влада перейшла до них. Але уряд імперії не поспішав утворити з Галичини та Буковини окремий автономний край, виникла загроза передачі Східної Галичини полякам.[
Проте збройне протистояння не переходило в міжнаціональну ненависть; під час бойових дій у Львові звичайною річчю було припинення вогню — для надання допомоги пораненим.
Частими були перемир'я, в ході яких військовики з обидвох сторін виходили з окопів, розмовляли та фотографувалися.



  У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала польсько-українську війну 1918—1919 років для захоплення Галичини. Внаслідок чого проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.
На пам'ять про Листопадовий чин у центрі Львова названо вулицю. Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового чину.

«Права та обов’язки учнів у школі»

В рамках Всеукраїнського тижня права, для дітей провели урок-бесіду  "Права та обов’язки учнів у школі». Учням було цікаво і корисно д...