“Написане залишається назавжди”

  

13 грудня 1893 року – у Тростянці на Сумщині в родині вчителів народився Микола Хвильовий (Микола Фітільов), український прозаїк, поет, публіцист. Мав брата Олександра і трьох сестер. Ніхто не знає, чому батьківське прізвище Фітільов він змінив на Хвильовий. Скоріше за все, це була спроба втекти від батьківської дивакуватості. Той учителював у Тростянці. Хвалився своїм аристократичним походженням. Але обожнював народників і напивався до нестями. Коли майбутньому письменнику виповнилося 11, сім'я розпалася, і всі п'ятеро дітей залишилися на руках матері Єлизавети Іванівни. 10 років Фітільови жили в Зубківці – невеликому маєтку Миколиної тітки в лісі під Охтиркою.

    З 1921 року активно заявив про себе, як один із організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій. Почав друкуватися в газетах, журналах і альманахах. Тут у його голові осідають протилежні політичні ідеї: більшовицька й українська національна. Помирити їх не зможе до кінця свого життя.

             В нашій бібліотеці проходить виставка книжок.

Червоного кольору Хвильовий не любив, бо червоний навіював неспокій. Любив синій, блакитний - колір спокою, рівноваги, гармонії.

Світ у якому жив Микола Хвильовий не прагнув гармонії, тільки тоталітаризм з неминучою втратою особистої та творчої свободи. Втрата творчої свободи для Хвильового означала смерть.
"Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – пише в той час.
– У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.
Європа – це досвід багатьох віків, грандіозної цивілізації. Європа – це Гете, Дарвін, Байрон, Ньютон...".
Свій памфлет назвав "Геть від Москви!"
Його примушують зректися цих слів. Цькування припиняється, але ненадовго. У листі до Михайла Ялового Хвильовий пише: "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?"
   Навесні 1933-го письменник об'їжджає десятки сіл навколо Харкова. Хоче побачити, що там діється. Бо з вулиць міста щодня прибирають тисячі знесилених від голоду людей та сотні трупів. Італійський консул у Києві Сержіо Граденіго писав послу Італії : "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни її етно­графічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням".
  У другій половині квітня 1933 року Михайла Ялового, близького друга та соратника Хвильового було заарештовано. Його було звинувачено в шпигунській діяльності та підготовці замаху на Павла Постишева й засуджено до 10 років виправно-трудових таборів.

Голод та початок арештів друзів остаточно зруйнували емоційний стан Хвильового. Він знов узяв до рук пістолет...

  13 травня в гості до ­нього прийшли письменники Микола Куліш і Олесь ­Досвітній. Говорили про те, як допомогти Яловому. ­Вирішили йти до прокурора Верховного суду Ахматова. Зібралися по домівках. У цей час Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати.
"Ми не звернули уваги, – свідчила його дружина Юлія Уманцева. – Почули постріл, прибігли – лежить".
У передсмертній записці Хвильовий написав:
"Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? ­Нічого не розумію. За ­гене­рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий.
Сьогодні прекрасний сонячний день.
Як я люблю життя – ви й не уявляєте.
Сьогодні 13-те. ­
Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число?
­Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе ­комуністична партія".

Окрему записку написав до пасербиці Любові Уманцевої, яку називав Любистком:

"Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман, між іншим, учора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю".

Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Про цей лист Уманцева дізналася лише 13 грудня 1985 року, коли в Києві проходив вечір пам'яті, присвячений 95 - річчю з дня народження Миколи Хвильового.

У ніч на 14 травня він лежав у власній квартирі на столі у труні. На правій скроні отвір прикривала просочена кров'ю вата. На лівій – велика ґуля від кулі, що не вийшла наскрізь, застряла в черепі. Письменника поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк. Могилу Хвильового зрівняли із землею.

 Микола Хвильовий вірив у життя, у безсмертя творчого слова, яке володіє магією особливого впливу на людину і суспільство: "Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!"