Михайло Петрович Старицький (народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині, помер 27 квітня 1904 року в Києві) - видатний український письменник, актор і режисер, один із засновників українського професійного театру.
Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було вісім років.
1856 році померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенка. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.
У 1851-1856 рр. Михайло навчався в Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих.
1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 році родина Лисенків переїздить до Києва, і Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет до Київського університету.
Михайло Петрович у 1874 р. разом зі своїм троюрідним братом, композитором Миколою Лисенком поставив перший оперету “Різдвяна ніч”, а у 1882 р. спільно з М. Кропивницьким створив першу українську професійну студію. Через царський Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію книг і постановку вистав українською мовою, молодий театр ставив українські п'єси в Молдові, Польщі, у Криму, Вільнюсі, Тифлісі, а Старицький, продавши родовий маєток, платив трупі, в якій блищали такі артисти, як Заньковецька, Саксаганський, Садовський, Кропивницький, за розцінками "імператорського театру".
Завдяки його постановкам всьому світові стали відомі опери Миколи Лисенка “Різдвяна ніч”, “Утоплена” і “Тарас Бульба”, лібрето до яких писав сам Старицький, п'єси “За двома зайцями” - на сюжет маловідомого тоді твору І. Нечуя-Левицького “На Кожум'яках”, “Циганка Аза” за повістю Ю. Крашевського “Хатинка за селом”, а також “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка” та ін., що ввійшли до золотого фонду української драматургії і досі йдуть у багатьох театрах світу.
Пропагуючи українські п'єси, він несподівано потрапив під удар оборонців української культури, які жорстко критикували його за переклади українською мовою Пушкіна і Крилова, Лермонтова і Некрасова, за ведення в українську мову неологізмів, які сьогодні є невід'ємною її частиною.
Через постійні сутички з цензурою та заборони вистав і нападки "критиків - поборників чистоти української мови" здоров'я його було підірвано, і він помер 27 квітня 1904 року.
Повість Михайла Старицького (1840—1904) “Облога Буші” відтворює реальні історичні події героїчної оборони містечка-фортеці під час української національно-визвольної війни XVII століття. Пригодницький сюжет твору тримає читача в постійній напрузі, сила характерів головних героїв і самопожертва усього населення містечка вражають, а кохання сотниківни Орисі, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, зачаровує своєю глибиною.
Комедія “За двома зайцями” — добре відома всім історія про хитрого збанкрутілого цирульника, який упадає за двома дівчатами водночас, та зрештою залишається ні з чим.
Драма «Не судилось» справді вважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожньо та психологічно переконливо змальовує життя українського села в перші пореформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпацького ярма, але одуреним, обезземеленим селянством і панами-поміщиками. В основі твору лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…
У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Лященки, а решта — ті ж самі»,— писав М. Старицький. Через усю п’єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами»,— такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи твір. Проте за якийсь час п’єса вже під назвою «Не судилося» все-таки була дозволена до постановки.
Немає коментарів:
Дописати коментар