«Голодні 1946 – 1947 роки якось заховалися в історичному літописі за 1933-м, 1941 – 1945 роками. Але в пам’яті народній вони й нині озиваються болем…».
Цей голод настав після найстрашнішої в історії людства Другої світової війни, перемога в якій коштувала життя 13,5 млн загиблих та ненароджених синів і доньок України. Після пережитого «на межі можливого» – воюючи на фронтах, працюючи в тилу, рятуючись від терору на окупованих гітлерівцями землях – українське суспільство чекало на поліпшення життя. Проте марно. Черговим випробуванням став голод. За оцінками дослідників, він забрав життя близько 1,2 млн осіб.
Причин голоду 1946 - 1947 рр було достатньо:
1) Першопричиною голоду стала посуха, що охопила в 1946 р. майже всі зернові райони півдня та сходу України.
2) Немилосердні плани хлібозаготівлі з урожаю 1946 року.
2 )Запровадження прямих податків за користування селянами присадибних ділянок.
За рік мусили здавати державі 40 кг м’яса (при цьому 1 кролик мав важити не менше 2 кг) та 120 яєць. А у кого були корови – ще 120 літрів молока.
4) Зруйноване війною сільське господарство. Було пограбовано і зруйновано близько 30 тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося поголів'я худоби. Коней залишилося 30 % довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43 %, овець і кіз — 26 %, свиней — 11 %. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки.
5) 80% працюючого населення - жінки.
6) Експортування зернових за кордон. Так, 1946-го з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Королівства Румунія, у 1947 — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословацької республіки, за тих два роки Польська республіка отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба.
7) Створення величезних зернових запасів на зміцнення військово-промислового комплексу. Станом на 1 лютого 1947 року в держрезерві СРСР зберігалося майже 10 мільйонів тон хліба.
Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже в усій Українській РСР голод, що швидко поширювався. Замість допомоги з боку держави населення Української РСР, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Незважаючи на повідомлення Голови Ради Міністрів УРСР Микити Хрущова про те, що через посуху знизилася врожайність хліба наполовину проти попередніх оцінок, Йосип Сталін не побажав скоригувати хлібозаготівельний план. На початок жовтня 1947 р. він був виконаний на 101,3 %, проте колгоспи й колгоспники залишилися без хліба. Українське зерно відправлялося за кордон, а в цей час в Україні люди гинули голодною смертю.
«У нашому селі люди переживали голод по-різному. Ті, які були навчені бідою і робили з весни запаси, змогли протриматися зиму. Заготовляли цвіт з дерев, молоді пагони, плоди ліщини, картопляний крохмаль», розповідає Микола Панасович Моргун.
Деякі винахідливі мешканці влітку збирали плоди тернового дерева, сушили їх, а потім обдавали гарячою водою, в якій попередньо варили буряк. За смаком терен не можна було відрізнити від вишні. Такі смаколики вимірювалися стаканчиками та продавалися дуже дорого.
У полі все їли, починаючи з головки будяка і кінчаючи картопляними ошурками.
Ходили на болото рвати «рожки» (рогіз) - це були найулюбленіші ласощі: солодкі на смак і хрумкі, як морква.
Готували рідку страву, яка мала назву "баланда". Її варили з лушпайок картоплі та подрібнених ядер жолудів, все заливалося водою і готувалося приблизно 30 хвилин.
Ще однією відомою стравою були млинці-лип’яники. Основний інгредієнт такої страви – листя липи та тирса фруктових дерев. А також перетерті сухостої, які можна було назбирати в полі чи лісі.
Розповідає Антоніна Захарків:" Траплялося, мама потайки принесе з ферми кілька жмень ячмінного ґрису, яким годувала свиней, пересіє через решето, замісить сяке-таке тісто і з того пече паляниці для нас, дітлахів. А ми підемо і вкрадемо з колгоспного поля два-три цукрові буряки, наріжемо їх, зваримо, додамо перепаленого ячменю і п’ємо уявну каву..."
"Щоб вижити, ми збирали жолуді, весною – мерзлу картоплю. Дуже раділи, якщо таланило знайти качан притухлої кукурудзи. Дерли усе це на жорнах. І мама пекла нам млинці" - Олександра Флора.
Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання.Перетирали на тертушці та пекли млинці - дерунці ,жолудяники та ін.
Нашу родину теж не оминуло це лихо. У бабусі було п'ятеро дітей. Дід загинув на війні. Мама розповідала, що їли дику моркву, рогіз. Із споришу, "пшінки" ,щавлю та молодої кропиви варили борщі, баланду. Ходили по селу просили допомоги. Бабусі пропонували віддати одного з дітей на виховання у заможну сім'ю, але ходило багато чуток про людоїдство і звичайно бабуся відмовилася. Вижили всі... "Під час війни спасала коза. А в "голод" козу забрали,"на податі" державі. Платили за кожне дерево.А був неврожай". Ось і мусили ходить під хатами - просити. Мама сильно надірвала здоров'я". - з болем розповідала моя мама Марія. Вона часто згадує ті часи. Зима і весна були найстрашнішим часом. Поля й ліси були голими й пустими.
У багатьох областях Української РСР їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки людоїдства.Найбільше постраждали південні регіони України, де лише за перше півріччя 1947 р. було офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.
Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у міських і сільських лікарнях перебувало 125 тисяч таких хворих. Близько 100 тисяч знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок.
Станом на 2 липня 1947 р. в Українській РСР нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Поширювався тиф і малярія.
Голод 1946 - 1947рр в Україні: колективна пам'ять/Збірник очевидців, спогадів - переказів їхніх рідних, меморіально - публічних статей; Упорядник Марочко В. І. - К.: видавець Мельник М.Ю., 2019
Пройшов час.На нашій багатостраждальній українській землі знову з"явилися чужі.
Їх ноги безжально топчуть нашу щедру землю. В їх руках зброя. Вони кричать над могилами замордованих: «Голодомору не було. України – немає». І нащадки тих, кого привозили ешелонами в 30-х та заселяли до порожніх хат, радо зустрічають своїх.
Я не знаю, чи бачать нас мертві і чи пробачать. Та ми повинні зробити все, щоб Україна була!
Запалимо сьогодні свічку. Хай горить у пам’ять тих, хто згорів до строку. З ким не довелося зустрітися на цій землі…
Немає коментарів:
Дописати коментар