Лицар українського слова

  6 січня 1834 року у с.Хомутинці, Вінниччина, народився поет, професійний лікар Степан Руданський.

Азбуки, маленького Степанка, навчили сільський дяк та батько. Побачивши неабиякі здібності та дбаючи, за старосвітським звичаєм, про духовну кар’єру свого молодшого сина, священик Василь Руданський вирішив віддати його до Шаргородської духовної школи-бурси. Хлопчикові було лише вісім років, коли він потрапив до цього закритого навчального закладу. Навчання тривало вісім років, і син отця Василя закінчив бурсу з відзнакою “перший учень”. Батько хотів вивчити свого сина на священика і мріяв передати йому парафію в Хомутинцях, тому випускник бурси продовжує освіту у Подільській духовній семінарії. У 1849 році 15-річний Степан на 6 років став мешканцем Кам’янця-Подільського. Прихисток йому дала вдова Єлизавета Княгницька, у якої було три дочки. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший за нього Іван Квартирович – теж син священика.
Степан закохався у середню доньку своєї квартирної хазяйки – карооку красуню Марію Княгницьку. Почуття до дівчини надихнуло його взятися за перо. Руданський створює романтичні балади “Розбійник”, “Вечорниці”, ліричні пісні, перекладає з польської романс “Чорний колір”.
Але гарна Марія подобалася не лише Степанові. Іван Квартирович теж у неї закохався. Проте Марія надала перевагу Степанові. А тим часом для обох суперників прийшла пора прощатися із семінарією. Руданського, як кращого учня, для подальшого навчання направили у Петербурзьку духовну академію. Його батько був щасливий. Виряджаючи сина в далеку дорогу на навчання до Петербурга, отець Василь аж сльозу пустив.
Від’їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручився згодою Марії на одруження. А його друг і водночас суперник Іван пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс... Проте свій задум він не здійснив. Захворів його батько. Тож Іван вирушив додому, проте дорогою не витримав – і заїхав до Княгницьких. Там дізнався, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядку речей. Батько Степана не дав свого благословення на шлюб, бо дівчина небагата, розмовляла мужицькою мовою,та ще й позбавив його матеріальної підтримки за те, що не виправдав батьківських сподівань. Обурення старої Княгницької теж не мало меж: вона заборонила Марії навіть думати про Степана, через те, що той відмовився від ситого попівського життя.

 Через рік Марія стала дружиною Івана Квартировича, який взяв на утримання її стару матір і двох малолітніх сестер.
"Не за Степана, так за Івана". Так Марія стала дружиною Івана Квартировича. 

Руданський дуже гарно співав стародавнім наспівом і любив українські пісні, особливо давні. Одна з його пісень – це доля поета, історія його кохання до Марії Княгницької.
Із північного Петербурга Степан звертався до коханої "Повій, вітре, на Вкраїну". 

Ти не моя! І брови чорні

Милує інший, а не я,

І інший хтось тебе пригорне,

А ти, дівчино, не моя!..

Проживши з Іваном 12 років, 1867 року Марія померла. Їй не було й тридцяти, коли вона покинула цей світ. Того ж року померло троє їх діток. Одна з доньок Квартировичів вийшла заміж за священика Віталія Широцького, а син від цього шлюбу – Кость Широцький (онук Івана Квартировича та Марії Княгницької) – прославився як видатний український історик мистецтва, автор відомого путівника по Києву.
Батько Степана відмовився допомагати непокірному синові: голод, холод, навчання, підробітки, віршування (15-17 поезій щодня) – підірвали здоров’я, Руданський захворів на туберкульоз легенів. І все ж йому вдалося успішно скласти випускні екзамени 1861 року.

На допомогу прийшов улюблений наставник — педагог та науковець Сергій Боткін. Оскільки хвороба Руданського (туберкульоз) прогресувала, Сергій Боткін доклав усіх зусиль, аби його вихованець мав можливість працювати у сприятливих умовах. Зрештою, клопоти Боткіна увінчалися успіхом. За розподілом Руданський потрапив у Ялту на посаду міського лікаря. Дорога до Ялти пролягла через рідні Хомутинці. Він пригорнув на могилі батька, якому все простив, свою рідну матусю. Це був його останній приїзд у рідне село.

 У Ялті було населення — 1112 жителів. Містечко було дорогим, тому Руданського переслідували злидні. Жив і одягався завжди просто. Був поет високого зросту, широкоплечий, ходив трохи горблячись, на вигляд поважний, а карі очі світилися добротою. Фінансове полегшення настало через три роки, коли Степан Руданський влаштувався ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків (Алупка, Массандра, Ялта, Ай-Даниль) князя С.М Воронцова. В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту, частину власної землі він подарував місту під фонтан. Рятуючись від самоти, зійшовся з вдовою Явдохою Широкою. Вона мала двох дітей. Хоч вони були й не Степанові, але він їх дуже любив, вчив. А коли Руданський хворів, діти його теж доглядали. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість.

Він мав найкращу медичну освіту на півострові, знав більше десяти мов: став першим ветеринарним лікарем, відкрив першу стаціонарну лікарню, першу медичну бібліотеку в Криму (Ялта, 1865 року); брав уроки малювання у Івана Айвазовського, лікував М. Щепкіна, цікавився археологічними знахідками. 

   В Ялті він безвиїзно пропрацював 12 років. За цей час зробив дуже багато: заснував міську лікарню, медичну бібліотеку, започаткував санаторну справу, санітарно-епідеміологічну, ветеринарну, водоканалізаційну та пожежну служби, ініціював закладення торгового ринку, побудову фонтана з резервуарами, а під останній подарував містові шматок власної землі. Був причетний і до побудови лікарні в місті Бахчисараї.

  

Але невмирущу славу С. Руданський здобув собі як автор "Співомовок" – менших і більших гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, жидів, німців, чортів і т.д., почерпнутих здебільшого з уст народу. Вони відзначаються гострим гумором, дотепом і веселим настроєм. Крім веселих "співомовок", С. Руданський писав ще повні болючого смутку ліричні поезії, що відбивали не тільки особисте горе поета, а й страждання всього народу. Деякі з них стали народними піснями ("Повій, вітре, на Вкраїну", "Мене забудь", "Ти не моя, дівчино дорогая", "Голубонько-дівчинонько, зіронько моя", "Чорний колір" та інші).

До літературної спадщини С. Руданського, основну і найціннішу частину якої було надруковано лише по його смерті завдяки зусиллям Олени Пчілки, Івана Франка, Агатангела Кримського й інших, належать і переклади ("Слово о полку Ігоревім", уривки з "Краледворського рукопису", Гомерова "Іліада", Верґілієва "Енеїда", частина "Демона" М. Лермонтова, "Сни" Гайне, поодинокі вірші Т. Ленартовича й Б. Радичевича). На основі народних пісень він написав українську п’єсу "Чумак" (1862). 33 вірші Руданського стали піснями: «Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор»

Медик Руданський надто сумлінно ставився до своїх

 обов’язків санітарного та карантинного лікаря, щоб зрадити власним ідеалам. Тому потерпав від інтриг торговців, спекулянтів, які писали на нього доноси. Влітку 1872 року в Ялті спалахнула епідемія холери. Як карантинний лікар і представник санітарної комісії Степан Руданський з властивою йому енергією і сумлінністю взявся винищувати вогнища інфекції. Сутички з ялтинськими чиновниками і спекулянтами дійшли найбільшої гостроти. Відчув це Степан Васильович тоді, коли й сам тяжко захворів на холеру. Ослаблений холерою організм остаточно капітулював перед давньою його недугою – туберкульозом. І 3 травня 1873 року на тридцять дев’ятому році життя, помираючи на руках свого старшого брата Григорія він, ледве ворушачи губами, наспівував улюблену пісню “Україно моя мила”.