Творча зустріч з поетесою Наталією Дзюбенко-Мейс

Для старшокласників гімназії НВК "Ерудит" організували зустріч з поетесою Наталією Дзюбенко-Мейс. Навіть тривоги не перешкода, якщо є жага до пізнання. Захід відбувся в укритті.
Наталія Язорівна - письменниця, поетеса, журналістка, громадська діячка, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені О. Гончара та премії України імені Тараса Шевченка. Авторка поетичних збірок, відомого роману «Андрій Первозванний», поеми «Сковорода»

Наталія Язорівна активно займається просвітницькою діяльністю та провела сотні лекцій, виступів у школах, бібліотеках та університетах по всій Україні. Ця зустріч, із Наталією Дзюбенко-Мейс - це надзвичайно цінне і зворушливе знайомство. Її знання та обізнаність – безцінні скарби, якими автор із задоволенням ділиться з читачами.

 Вона автор численних публікацій досліджень проблематики Голодомору та історії України. 

Молоде покоління українців має знати свою історію, знати, хто вони є, знати свій шлях до незалежності і знати ціну, яку вони заплатили за те, щоб "не загинула ні слава, ні воля України". Свідомість і культура починаються зі ставлення кожної людини до власного народу та його історії.
Пані Наталія говорила про моральні цінності, патріотизм, національну свідомість нашого народу.  Розповіла реальні спогади очевидців, які пережили голодомор, війну.

 Наталія Дзюбенко-Мейс  поділилася своїми спогадами про чоловіка та його дослідження щодо Голодомору в Україні. Джеймс Мейс – американець індіанського походження, але за духом – українець, який присвятив наукове життя розкриттю повноти і цілісності історичної правди про найжахливіші сторінки тоталітарного минулого, які досі паралізують політичне, економічне, освітнє та морально-етичне життя українського суспільства. Він став першим науковцем, який розповів світові про геноцид українського народу. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор 1932-1933 років  в Україні. Свічка на вікні – це була ідея Джеймса Мейса. 

Пані Наталія Язорівна читала свою поезію. Її творчість відображає трагедію сучасної беззахисної України, вірші проникають крізь час і простір, розворушують історичні пласти. Кожен твір протиставляє руйнівній силі війни творчу силу людського духу.

Ми хочемо познайомити вас з уривком одного із творів Натілії Дзюбенко-Мейс

Задзеркалля

Тут збувається все, тут руйнується все.

Тут щоразу новітні скрижалі…

І ніщо не зупинить, ніщо не спасе

Від реальності снів задзеркалля.

Але знову і знову вмикаєш вікно,

І рушаєш до пекла, чи раю…

А прищемлений вірш дотліва під сукном,

Повернуся – і не пригадаю.

Тільки в пам’яті зрине колюча стерня

І збагнеш, що пусті сподівання,

Бо поставила воза поперед коня –

Не зуміла задати питання.

Бо готові премудрості цілих епох

Всі прозріння, і сиві цитати –

Лише пастка чергова. Чортополох,

Як не знаєш про що запитати.

А прищемлений вірш – перемерзлий і злий

Своїм зойком всю душу збентежить:

Вигрібай із тієї кібер-смоли,

Із своєї грузької мережі.

Бо весна уповні… Бо воронячий грай…

І болюча розмова із Богом…

Бо непросто – без костурів в сірий офлайн

Свою власну шукати дорогу.

Наталія Дзюбенко-Мейс

В кінці зустрічі задавали питання і всі охочі отримали автограф. 

 

 Дякуємо Наталії Дзюбенко-Мейс за цікаву, корисну зустріч.

 Шануймо історію нашої держави та всіх, хто стоїть на її захисті.

Крим. Історія і сьогодення.

Сьогодні в нашій бібліотеці відбулася бесіда-обговорення до дня Автономної Республіки Крим. Читач нашої бібліотеки, Репік Ігор Анатолійович, провів лекцію, від античної колонізації Північного Приччорномор'я до події сьогодення, розповів про демографічну ситуацію в Криму. Ігор Анатолійович веде свій YouTube канал,  де  розповідає історію міст України. 

Бібліотекарі підготували про деякі моменти творення і розвитку Кримського півострова в своєму дописі.

Що означає назва Крим?

Він існував уже на час посольства римського папи до монголів під керів- ництвом Плано Карпіні 1245–1247 рр. Саме ж місто Крим вперше згадується під 1262–1263 рр. у звʼязку з проїздом через нього послів мамлюцького султана Бейбарса до золотоординського хана Берке. Сама назва «Крим», як припускається, означала рівчак. 

 Хто заселяв Крим?

Північними сусідами таврів, принаймні з другої половини VII ст. до н. е., були скіфи. Скіфські кочові племена, заселивши степовий Крим, згодом проникли й у лісостеп передгірʼїв Кримських гір, відтіснивши звідти таврів (і, очевидно, асимілювавши якусь їх частину).

З середини XIV до кінця XVIII ст. входив до складу Кримського ханства й Османської імперії, а з кінця XVIII до 1917 року Російською імперією. Після Громадянської війни ввійшов до складу РРФСР, а у 1954 році був переданий УРСР.

Початок XV століття був важким часом міжусобних війн на території Золотої Орди. Місцева впливова татарська знать на чолі з Хаджі-Гіреєм виступила за виокремлення Криму в незалежну державу, внаслідок чого, за його сприяння утворилася нова держава – Кримський улус у південно-східній частині Кримського півострова.

У грудні 1991 року, під час референдуму про незалежність, 54% жителів півострова проголосували за входження Криму до складу України. В Севастополі про бажання ввійти до складу України висловилось 57% жителів. І наостанок. Електро- та водопостачання Криму, переважною мірою, здійснюється з території України.

Здійсніть віртуальну подорож, переглянувши відео та нагадайте про чудові місця Кримського півострова

24 лютого 2014 року кораблі військово-морського флоту рф, які охороняли морську акваторію в районі проведення Сочинської олімпіади, прийняли на борт у Новоросійську «зелених чоловічків» разом із бойовою технікою та вийшли курсом на Севастополь.

26 лютого 2014 року тисячі кримських татар, українців та представників інших національностей зібралися, на заклик кримськотатарського Меджлісу, щоб протистояти російській окупації та заявити світові про цілісність України.

25 березня захоплено останню військову частину, що тримала український прапор у Криму – морський тральник «Черкаси» ВМС України. Відтоді Автономна Республіка Крим і місто Севастополь окуповані збройними силами росії.

2023 року у Криму партизанам вдалося налагодити стабільний пошив українських прапорів й протягом року жителі півострова частіше помічало їх в публічних місцях та на вершинах кримських гір.

 У 2023 році зросла кількість проукраїнських протестів на території тимчасово окупованого Криму. Агенти партизанського руху українців та кримських татар "АТЕШ" продовжують розвідувальні дії в Криму.

Крим чекає. 

Крим вірить у звільнення. 

Батько детективної літератури

 Едгар Аллан По 

Бібліотекарі підготували  вікторину про життя і творчість відомого письменника Едгара Аллан По

ПО, Едґар Аллан ( 19.01.1809, Бостон, Массачусетс — 07.10.1849, Балтимор, Меріленд) — американський письменник. 

Проживання в родині Алленів в Англії (1815-1820), де Едгар По навчався в престижній лондонській школі-пансіоні, прищепило йому любов до англійської поезії та слова загалом. Там він провчився п'ять років і виявив природний талант (у п'ять років Едгар вже вмів читати, малювати, декламувати вірші та їздити верхи). Шкільні завдання давалися йому легко, особливо з англійської літератури, яку він багато читав. Він також мав великий інтерес до математики, історії, різних галузей біології та природознавства, фізики та астрономії. По продовжував цікавитися різними галузями науки і в подальшому житті, про що свідчать багато його оповідань. Пізніше письменник описав деякі деталі свого навчання в інтернаті в романі "Вільям Вільсон", який має автобіографічні риси.

 Чарльз Діккенс пізніше назвав письменника єдиним охоронцем "граматичної та ідіоматичної чистоти англійської мови" в Америці.

У червні 1830 року він склав іспити і вступив до знаменитої Вест-Пойнтської військової академії. Однак, будучи кадетом, він незабаром зрозумів, що зробив фатальну помилку. Суворий військовий порядок, жорстка дисципліна і життя, регламентоване статутом з більш ніж 300 пунктами, - все це нестерпно пригнічувало його волелюбну творчість. Але для того, щоб покинути військову академію, йому потрібна була згода батьків або опікунів.
Улітку 1835 р. По залишив Балтимор і переїхав у Річмонд, де невдовзі отримав роботу в редакції журналу «Південний літературний вісник»


1836 році По одружився з далекою родичкою, молодою Вірджинією Клемм, яку знав з дитинства. Це була дуже вродлива жінка, що нагадувала ідеальну героїню його оповідань.

Будь-яка відкрита навмання сторінка його детектива читається з завмиранням серця, навіть якщо не знаєш, що передувало цьому витку історії. Ця риса всіх творів Едгара По принесла йому воістину заслужений статус короля хоррору. 

Найвідоміші твори Едгара По:

"Береніка" (1835)

"Золотий жук" (1843)

"Чорний кіт" (1843)

"Серце виказало" (1843)

"Людина натовпу" (1840)

"Барильце амонтильядо" (1846)

"Вбивства на вулиці Морг" (1841)

"Падіння дому Ашерів" (1839)

Вірші: "Ворон" (1845) та "Ельдорадо" (1849)

"Allan" пісня Мілен Фармер, яка стала синглом з її першого концертного альбому En concert, є даниною поваги Едгару Аллану По, американському поетові та письменнику якому Фармер не раз висловлювала вдячність у численних інтерв'ю. Один куплет з пісні містить слово "Лігейя", яке відноситься до назви одного з оповідань Едгара По опублікованого в 1837 році. Фармер також згадує рядок "Бідні Ляльки, які приходять", яка є витримкою з "Лігейї".

У приспіві співачка скочується на шкірі Леді Ровени, однієї з героїнь оповідання.

Тяжка спадковість, сирітство, непосильна боротьба з перешкодами, що стояли на шляху волелюбного духу й високих устремлінь, зіткнення з життєвими дрібницями, хвороба серця, Надзвичайна вразливість, травмована й неврівноважена психіка, а головне — неможливість розв'язання основного життєвого конфлікту вкорочували йому віку. 

Смерть По досі залишається загадкою: у вересні 1849 року він з великим успіхом прочитав лекцію про "Поетичний принцип" у Річмонді, відкілля виїхав маючи в кишені 1,5 тисячі доларів. Невідомо, що сталося з ним потім, але його знайшли в таверні у важкому стані і доставили до лікарні Балтимора, де він невдовзі помер.

В нашій бібліотеці №11, є твори автора з якими ви зможете ознайомитися. 

Сповнений любові до життя

 

  До дня народження Степана Васильченка (Панасенка) в нашій бібліотеці проходить виставка

   Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в м. Ічня на Чернігівщині в сім'ї шевця. Батько з синами взимку займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

  Батько любив книжку, поважав у людях освіту, заохочував до знань дітей. Під час роботи в довгі зимові вечори у хаті читали вголос книжки, співали народних пісень. Така атмосфера повсякденної праці, шанування народних звичаїв, у якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки, визначила подальші шляхи в житті

Степан закінчив Ічнянську пятирічну школу, потім Коростишівську учительську семинарію та Глухівський вчительський інститут. Пішов працювати. Молодого вчителя часто звільняли з посади, переводили з місця на місце не тому, що не справлявся з своїми обов'язками, а через те, що говорив начальству правду у вічі, не схилявся перед сільськими властями, не мирився з несправедливостями.
    1901 року написав драму "Чарівниця", яку знайшли лише 1956 року та надрукували 1960 року.
   1906 рік - одержав місце в селі Щербинівка Бахмутського району. Арештований разом із двома іншими вчителями. Півтора роки провів у Бахмутській тюрьмі. Після звільнення вчителювати йому заборонили.

  1910 -1914 - працює журналістом у Києвській газеті "Рада". Пише оповідання «Мужицька арихметика», «Пацанок», «Вова», «Роман».

   1911 - опублікована пєса - жарт "На перші гулі". З 1912 року цим твором та п'єсою Івана Котляревського "Наталка Полтавка" Микола Садовський відкривав усі сезони свого театру.

  1914 - 1917 роки - мобілізований на фронт, перебував на передових позиціях, командував саперною ротою, звільнений за хворобою, тиф.

  Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент разом з колективом музичної капели «Думка» подорожував Лівобережною Україною. Після повернення знову береться до педагогічної праці, керує драмгуртком, пише для нього дитячі п'єси («Свекор», «Минають дні», «Кобзар» у селянській хаті»), інсценізує твори Тараса Шевченка («Іван Гус»), Івана Франка («До світла»). Організовує для учнів екскурсії до навколишніх сіл.

1 березня 1929 року київська громадськість відзначила 50-річний ювілей Васильченка. Письменник шкодував, що не міг за станом здоров'я побути на святі.

В останні роки, письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Степан Васильченко 11 серпня 1932 року від тривалої серцевої хвороби та виснаження. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Лицар українського слова

  6 січня 1834 року у с.Хомутинці, Вінниччина, народився поет, професійний лікар Степан Руданський.

Азбуки, маленького Степанка, навчили сільський дяк та батько. Побачивши неабиякі здібності та дбаючи, за старосвітським звичаєм, про духовну кар’єру свого молодшого сина, священик Василь Руданський вирішив віддати його до Шаргородської духовної школи-бурси. Хлопчикові було лише вісім років, коли він потрапив до цього закритого навчального закладу. Навчання тривало вісім років, і син отця Василя закінчив бурсу з відзнакою “перший учень”. Батько хотів вивчити свого сина на священика і мріяв передати йому парафію в Хомутинцях, тому випускник бурси продовжує освіту у Подільській духовній семінарії. У 1849 році 15-річний Степан на 6 років став мешканцем Кам’янця-Подільського. Прихисток йому дала вдова Єлизавета Княгницька, у якої було три дочки. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший за нього Іван Квартирович – теж син священика.
Степан закохався у середню доньку своєї квартирної хазяйки – карооку красуню Марію Княгницьку. Почуття до дівчини надихнуло його взятися за перо. Руданський створює романтичні балади “Розбійник”, “Вечорниці”, ліричні пісні, перекладає з польської романс “Чорний колір”.
Але гарна Марія подобалася не лише Степанові. Іван Квартирович теж у неї закохався. Проте Марія надала перевагу Степанові. А тим часом для обох суперників прийшла пора прощатися із семінарією. Руданського, як кращого учня, для подальшого навчання направили у Петербурзьку духовну академію. Його батько був щасливий. Виряджаючи сина в далеку дорогу на навчання до Петербурга, отець Василь аж сльозу пустив.
Від’їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручився згодою Марії на одруження. А його друг і водночас суперник Іван пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс... Проте свій задум він не здійснив. Захворів його батько. Тож Іван вирушив додому, проте дорогою не витримав – і заїхав до Княгницьких. Там дізнався, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядку речей. Батько Степана не дав свого благословення на шлюб, бо дівчина небагата, розмовляла мужицькою мовою,та ще й позбавив його матеріальної підтримки за те, що не виправдав батьківських сподівань. Обурення старої Княгницької теж не мало меж: вона заборонила Марії навіть думати про Степана, через те, що той відмовився від ситого попівського життя.

 Через рік Марія стала дружиною Івана Квартировича, який взяв на утримання її стару матір і двох малолітніх сестер.
"Не за Степана, так за Івана". Так Марія стала дружиною Івана Квартировича. 

Руданський дуже гарно співав стародавнім наспівом і любив українські пісні, особливо давні. Одна з його пісень – це доля поета, історія його кохання до Марії Княгницької.
Із північного Петербурга Степан звертався до коханої "Повій, вітре, на Вкраїну". 

Ти не моя! І брови чорні

Милує інший, а не я,

І інший хтось тебе пригорне,

А ти, дівчино, не моя!..

Проживши з Іваном 12 років, 1867 року Марія померла. Їй не було й тридцяти, коли вона покинула цей світ. Того ж року померло троє їх діток. Одна з доньок Квартировичів вийшла заміж за священика Віталія Широцького, а син від цього шлюбу – Кость Широцький (онук Івана Квартировича та Марії Княгницької) – прославився як видатний український історик мистецтва, автор відомого путівника по Києву.
Батько Степана відмовився допомагати непокірному синові: голод, холод, навчання, підробітки, віршування (15-17 поезій щодня) – підірвали здоров’я, Руданський захворів на туберкульоз легенів. І все ж йому вдалося успішно скласти випускні екзамени 1861 року.

На допомогу прийшов улюблений наставник — педагог та науковець Сергій Боткін. Оскільки хвороба Руданського (туберкульоз) прогресувала, Сергій Боткін доклав усіх зусиль, аби його вихованець мав можливість працювати у сприятливих умовах. Зрештою, клопоти Боткіна увінчалися успіхом. За розподілом Руданський потрапив у Ялту на посаду міського лікаря. Дорога до Ялти пролягла через рідні Хомутинці. Він пригорнув на могилі батька, якому все простив, свою рідну матусю. Це був його останній приїзд у рідне село.

 У Ялті було населення — 1112 жителів. Містечко було дорогим, тому Руданського переслідували злидні. Жив і одягався завжди просто. Був поет високого зросту, широкоплечий, ходив трохи горблячись, на вигляд поважний, а карі очі світилися добротою. Фінансове полегшення настало через три роки, коли Степан Руданський влаштувався ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків (Алупка, Массандра, Ялта, Ай-Даниль) князя С.М Воронцова. В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту, частину власної землі він подарував місту під фонтан. Рятуючись від самоти, зійшовся з вдовою Явдохою Широкою. Вона мала двох дітей. Хоч вони були й не Степанові, але він їх дуже любив, вчив. А коли Руданський хворів, діти його теж доглядали. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість.

Він мав найкращу медичну освіту на півострові, знав більше десяти мов: став першим ветеринарним лікарем, відкрив першу стаціонарну лікарню, першу медичну бібліотеку в Криму (Ялта, 1865 року); брав уроки малювання у Івана Айвазовського, лікував М. Щепкіна, цікавився археологічними знахідками. 

   В Ялті він безвиїзно пропрацював 12 років. За цей час зробив дуже багато: заснував міську лікарню, медичну бібліотеку, започаткував санаторну справу, санітарно-епідеміологічну, ветеринарну, водоканалізаційну та пожежну служби, ініціював закладення торгового ринку, побудову фонтана з резервуарами, а під останній подарував містові шматок власної землі. Був причетний і до побудови лікарні в місті Бахчисараї.

  

Але невмирущу славу С. Руданський здобув собі як автор "Співомовок" – менших і більших гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, жидів, німців, чортів і т.д., почерпнутих здебільшого з уст народу. Вони відзначаються гострим гумором, дотепом і веселим настроєм. Крім веселих "співомовок", С. Руданський писав ще повні болючого смутку ліричні поезії, що відбивали не тільки особисте горе поета, а й страждання всього народу. Деякі з них стали народними піснями ("Повій, вітре, на Вкраїну", "Мене забудь", "Ти не моя, дівчино дорогая", "Голубонько-дівчинонько, зіронько моя", "Чорний колір" та інші).

До літературної спадщини С. Руданського, основну і найціннішу частину якої було надруковано лише по його смерті завдяки зусиллям Олени Пчілки, Івана Франка, Агатангела Кримського й інших, належать і переклади ("Слово о полку Ігоревім", уривки з "Краледворського рукопису", Гомерова "Іліада", Верґілієва "Енеїда", частина "Демона" М. Лермонтова, "Сни" Гайне, поодинокі вірші Т. Ленартовича й Б. Радичевича). На основі народних пісень він написав українську п’єсу "Чумак" (1862). 33 вірші Руданського стали піснями: «Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор»

Медик Руданський надто сумлінно ставився до своїх

 обов’язків санітарного та карантинного лікаря, щоб зрадити власним ідеалам. Тому потерпав від інтриг торговців, спекулянтів, які писали на нього доноси. Влітку 1872 року в Ялті спалахнула епідемія холери. Як карантинний лікар і представник санітарної комісії Степан Руданський з властивою йому енергією і сумлінністю взявся винищувати вогнища інфекції. Сутички з ялтинськими чиновниками і спекулянтами дійшли найбільшої гостроти. Відчув це Степан Васильович тоді, коли й сам тяжко захворів на холеру. Ослаблений холерою організм остаточно капітулював перед давньою його недугою – туберкульозом. І 3 травня 1873 року на тридцять дев’ятому році життя, помираючи на руках свого старшого брата Григорія він, ледве ворушачи губами, наспівував улюблену пісню “Україно моя мила”.

Світ кінематографії

Кіно — один із жанрів екранного мистецтва, що використовує фотозображення рухомих об'єктів. Кіно є синтезом таких мистецтв, як література, музика та образотворче мистецтво. 

Наприкінці XIX століття з'явилися такі примітивні проектори, як кінескоп, біоскоп і вітаскоп. 1894 рік-винахід німого кіно. 

Томас Едісон демонстрував їх у США, а Р. Пол - у Великій Британії.

Винайшов кінострічку. 

Французький винахідник Луї Еме Оґюстен Ле Пренс  — який створив для запису рухомого зображення одну з перших хронофотографічних камер з одним об'єктивом і гнучким рулонним носієм.

Пристрої, створені Ле Пренсом, вважаються першими в історії прототипами кінознімального апарату, найбільш близькими до нього за принципом дії. 

Саме брати Люм’єри в 1895 році запатентували кінематограф, котрий, на відміну від кінетоскопа Томаса Едісона, дозволяв одночасний перегляд стрічок великою аудиторією.

28 грудня 1895 року, на бульварі Капуцинок у Парижі пройшов перший у світі комерційний кінопоказ, організований братами Люм'єр, до якого увійшли коротенькі документальні замальовки (всього 50 сек.): «Вихід робітників з фабрики», «Прибуття поїзда» та ін.

Молодший брат Луї винайшов запатентований у лютому 1895 року апарат «Сінематограф», що був призначений як для зйомки, так і для демонстрації відзнятого матеріалу. Старший брат Огюст — організатор бізнесу їхнього підприємства.

Цей винахід поєднав в собі три процеси — знімальний, копіювальний та проєкційний.

Ж. Мельєс почав досліджувати кіно разом з братами Люм'єр, і з його ім'ям пов'язують появу феномену ігрового кіно ("Синя борода", "Подорож на Місяць" та ін.). Особливо популярними стали мелодрами, комедії та пригодницькі фільми.

У першій половині 1896 року демонстрації нової технології пройшли в Лондоні, Римі, Кельні, Женеві, Мадриді, Санкт-Петербурзі і Нью-Йорку, у вересні - в Мельбурні, а в січні 1897 року - в Японії.

Починаючи з 1910 року, відомі театральні актори та режисери звернули увагу на кінематограф, і в Німеччині, яка раніше ставилася до нього зверхньо, як до жодної іншої країни, почалося відродження кіномистецтва.

Першими кіноакторами були театральні актори, які спочатку неохоче знімалися в кіно, тому більшість ролей виконували циркові артисти.

У 1911 в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка),  кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко, зняв повнометражний німий фільм "Запорізька Січ", що вважається в Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Першим в історії повнометражним фільмом із використанням озвучування синхронних реплік став музичний кінофільм «Співак джазу» (1927, режисер Алан Кросленд).

«Чорна Марія», яку 1893 року спорудили на замовлення Томаса Едісона, була найпершою кіновиробничою студією. Однак і в ній тривалість робочого часу залежала від світлового дня. Аби максимально продовжити його, будівлю поставили на обертову платформу.

Символом епохи німого кіно став видатний кіноактор і режисер Чарльз Спенсер Чаплін (1889–1977), визнаний одним із
найкращих коміків світу. Він грав ролі, писав сценарії, продюсував власні фільми. Був одним із класиків ери німого кіно. За свою кар'єру, яка тривала понад 65 років, пройшов шлях від вікторіанських сцен британських мюзик-холів до Голлівуду — центру світового кіномистецтва.

Кіносеанси на початку XX століття не були повністю беззвучні - зазвичай показ кіно мав музичний супровід на фортепіано. Професія піаніста в кінотеатрі називалася "Тапер".

5 серпня 1988 року Верховна Рада УРСР ліквідувала Державний комітет по кінематографії, Україна фактично залишилася без державного органу, відповідального за розвиток кіно. Після здобуття незалежності подібну структуру намагався відновити Юрій Іллєнко, створивши у серпні 1991 Державний фонд української кінематографії, який проіснував до травня 1993 року. Свою діяльність Держкіно відновило лише в 2005 році після постанови Кабінету Міністрів України від 22 листопада 2005 року.

На початку 1990-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма.

Ми підготували для вас цікаву вікторину "Світ кінематографії"

“Таємниці життя Марко Вовчок”

 

  Марія Олександрівна Вілінська (Марко Вовчок) народилася 22 грудня 1833 році у маєтку Єкатерининське Орловської губернії в збіднілій дворянській сім'ї. Змалку дівчинка виявляла хист до мов і вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.

В нашій бібліотеці проходить виставка книг присвячена  190 - річчю з дня народження письменниці.

На жаль, свого батька, полковника у відставці Олександра Олексійовича Вілінського (1801-1840), дочка любила, але майже не пам’ятала: у червні 1840 р. той помер.

За півтора року мати Парасковія Петрівна удруге пішла заміж. Вітчимом виявився картяр та п’яничка, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, який зґвалтував пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а віддала тітці Мордовцевій. Заможна родичка благодійність щодо сироти не виявляла, а зуживала Марію як ґувернантку власних дітей.
   У губернському салоні Мардовіних Марія познайомилась з українським фольклористом і етнографом Опанасом Васильовичем Марковичем, який став її чоловіком.

Разом подружжя ходило по базарах і селах, слухало кобзарів та лірників, вивчало селянський побут, обряди й повір’я, записувало цікаві казки, прислів’я й загадки. Вісім років визрівала росіянка Марія Вілінська, наполегливо опановуючи українську мову, фольклор та історію: нізвідки українки не беруться. Перші два оповідання під псевдонімом Марко Вовчок надрукував сам Пантелеймон Куліш.

Основою людської вдачі Марії Маркович було щось дивне і незрозуміле: чоловік і жінка, росіянка й українка, українка й європейка, жіночість і фемінізм, демократичні погляди і комерційне чуття, аристократизм і захоплення етнографією, патріархальна архаїчність і буржуазна скнарість.
- І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”... А всі чоловіки божеволіють від неї.

 Справді, змалку Марія Вілінська подобалася чоловікам, не лише збоченцям. Часто вона, “мовчазна статуя” (Пантелеймон Куліш) їх закохувала з першого погляду, приваблювала з першого слова, надихала з першого поруху, а при цьому сама залишалася незворушною.
-Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі.

Саме Марія Вілінська переклала 15 романів Жуля Верна.

 Під час особистого знайомства класик пригодницької літератури розповів Марко Вовчок про його новітньому принципу – використання доброго десятка письменників - негрів у літературі – самого Жуля Верна, у свою чергу, навчив його успішний патрон Александр Дюма-батько. Із майже готових частин твору та індивідуалізованих характерів обидва метри ліпили захопливі романи.
Упродовж 1866 - 1868 років років Марія Олександрівна Маркович поховала трьох коханих чоловіків:

 Опанаса Марковича,

Олександра Пассека,

 Дмитра Писарєва.

На тривалий час горе просто фізично відібрало у літераторки мову
Уклавши у травні 1870 році контракт із купцем - книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою. Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен. За знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена виконаний М В Трубніковою і Н В Стасовою, й – майже дослівно… переписала всю збірку. Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову…Третейський суд із 19 літераторів визнав Вовчок винною. Зізнатися, що переклад украла не вона, письменниця не могла, адже ніхто не знав про найманих перекладачок. 

Як наслідок, Марія Олександрівна Маркович ганебно втратила і літературний журнал, і письменницьку репутацію. Від осуду на початку 1872 року Марко Вовчок сховалась у глухій провінції, туди у 1972 році навідався син – Богдан Маркович з друзями - студентами і Марія знову закохалася в дипломованого гардемарина на 17 років молодшого за неї Михайла Лобача - Жученка

Неприємні сюрпризи не покидали Марко Вовчок, але як сильна жінка вона їх долала швидко і раціонально.

Наприкінці липня 1875 року наречена сина Богдана, 22-річна Ліза Корнильєва привела позашлюбну дитину.

                                   Богдан Маркович.
Марія Олександрівна не побивалась, а вирішила ситуацію по-дорослому. З-під Полтави вона викликала годувальницю Явдоху, залишила у себе породілля (поодаль від ока рідних і батьків), а хлопчика записала… власним сином Борисом. Так у майбутньому онука і виховувала Марко Вовчок. Офіційно побралися Ліза та Богдан лише наступного року, а в 1877 році у них народилася друга дитина – для стороннього ока, начебто, первісток, якого назвали, як і батька, Богданом. Аби щастя всіх батьків і дітей залишалося повним, Марія Олександрівна змусила невістку присягнутися – і та більше ніколи в житті свого рідного сина Бориса не бачила. Щоправда, офіційно М.О. Вілінська та М.Д. Лобач-Жученко усиновили Бориса тільки 28 липня 1891 р.

    (вчений в галузі механіки, моряк, письменник, автор книг 

            з історії механіки, морського флоту та авіації)
Закінчивши уладнувати справи інших, Марія Олександрівна вирішила подбати про особисте щастя. Отож, після семи років цивільного шлюбу, 19 січня 1878 року, Марко Вовчок та Лобач - Жученко врешті-решт побралися.

Вони прожили довге життя, єдине про що найбільше вона благала долю - аби та геть видалила її із Минулого:

- Нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане. І нехай залишається під водою до самої смерті – це найкращий спосіб зустріти її спокійно і багато працювати.
Під кінець життя Марії Олександрівні діагностували рак мозку. Померла вона сидячі в кріслі під грушею де і заповідала її поховати.

Наприкінці життєвого шляху Марко Вовчок довірила щоденнику найважливішу думку, на рівні спокути:
- Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом.

“Розумовий центр” імені Тараса Шевченка”

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) - перша українська національна академія наук. Товариство створене в 1873 р. у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, розділеної на той час двома чужинецькими імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Ініціативу його створення на підавстрійських теренах в Галичині пов'язують насамперед з іменами історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського. Шевченкова духовна спадщина надихнула українське національне відродження до створення Товариства попри заборону українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863 року) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Це була перша в українській історії суспільна установа, яка сповідувала Шевченкові ідеї служіння Україні та взяла собі його ім'я (початкова назва інституції - Товариство ім. Шевченка). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892 році, перетворюється в справжню багатопрофільну академію наук (з незмінним пріорітетом до проблем українознавства).
Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська, Філологічна та Математично-природописно-лікарська.
Від 1892 р. з появою першого тому "Записок НТШ", а далі й інших серійних наукових збірників, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897-1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.

Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених - дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. Інтелектуально-організаційний осередок НТШ, в період тогочасного дуже плідного етапу діяльности Товариства, створювала "золота трійця" в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення - фольклор і етнографія).

Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В час нетривалої російської окупації Львова (1914-1915 роки) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили "Записки НТШ" та інші збірники. Набула особливого світового значення бібліотека україніки НТШ.
В 1940 році, після приходу у Львів більшовиків, Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені. Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміґрацію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією багатьох діячів у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ: в США (з 1947 р.), Канаді (1949) та Австралії (1950); західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем.21 жовтня 1989 р.вчені /Львова відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки. Упродовж років нової Української незалежности НТШ перетворилося в загальноукраїнську суспільну академію з центром у Львові.

Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ. За станом на 1939 р. вона налічувала 1200 томів - 350 тис. одиниць (збірників, монографій, книг, часописів, стародруків, рукописів - в тому числі унікальних збірок української періодики ХІХ ст.)
Про науковий рівень праць НТШ, як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу.
На цей час в складі НТШ сформовано п'ять паритетних музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, також окремо музей воєнно-історичних пам'яток).
Унаслідок титанічної праці в НТШ великої когорти етнографів, фольклористів та географів була показана етнічна соборність українських земель, яка витримала випробування століть, незважаючи на нашу хронічну бездержавність та вікове розчленування українських земель під різними окупаціями; були встановлені і демографічно описані етнічні обшири українських земель.

Зібрані під егідою НТШ фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини становлять золотий фонд україніки, мають особливий пріоритетний характер, оскільки є в переважній більшості хронологічно першими національними збірками, їх унікальність та загальнонаціональне значення зумовлене ще й тим, що подібні збірки були відсутні на Сході України, або були знищені войовничим російським більшовизмом і внаслідок воєнного лихоліття упродовж 40-х років XX ст.

Під сучасну пору НТШ в Україні об'єднує понад 1400 вчених, які зосереджені в 6 секціях та 35 різнопрофільних комісіях, що надає Товариству універсальний академічний статус. Загальнодержавний характер Товариства забезпечує 15 територіальних Осередків НТШ. Відповідно до засад свого статуту, сформованих більш як сто років тому, НТШ спрямовує науковий потенціал вчених на відродження та модерне становлення Української нації та її Державності та вирішення глобальної проблеми знеросійщення України. В ділянці українознавства, як пріоритетного наукового напрямку, діяльність Товариства спрямована на збереження історичної пам'яті та етнокультурних вартостей українства, проведення досліджень української мови, літератури інших культурних надбань українського народу, розбудову широкого спектра суспільних наук не вступаючи в конкуренцію з іншими інституціями науки в Україні.