Поезія - це часточка душі

З метою пропаганди мистецтва поезії серед населення, підтримки мовного розмаїття за допомогою віршів і сприяння невеликим видавництвам, ЮНЕСКО встановила Всесвітній день поезії, який відзначають щорічно 21 березня.

 Творцями поетичних творів є поети, які поетично сприймають дійність та поетично ставляться до навколишнього світу. Це люди з витонченим смаком, що передають свої відчуття через рими, медіуми гармоній навколишнього видимого-невидимого багатовимірного життя. Це надзвичайні люди: талановиті, з багатобарвним сприйняттям світу, з очима, відкритими для всього прекрасного. Поезія — це стан їхньої душі, пісня, яка лине із самого серця. Кожен вірш — це сповідь поета, якийсь незабутній епізод з його життя, неповторний барвистий опис відчуттів або сприйняття. Однакових поетів не буває, бо в кожному є щось своє, незвичайне.

З кожним поетом асоціюються свої рими, свої думки, свій настрій, свої слова… Вивчаючи творчість того чи іншого поета ми маємо унікальну можливість побути з думками поета наодинці, відкрити для себе його внутрішній світ та настрій.

 І якщо цей настрій співпаде з настроєм читача, то другий назавжди запам’ятає віршовані строки автора, поділиться ними із своїми рідними та друзями.Тоді поетичний твір відродиться заново, набуде нового, неповторного значення. Так він буде відроджуватись ще не один раз, даруючи відраду своїм читачам – важливих цінностей, переживань, почуттів, емоцій. 

Поезія — то безсмертя своєму автору.

Поезія - всесвіту нерви.

Кожна людина колись у житті

Собі задає це питання:

Поезія: що це? Мистецтво чи ні,

А, може, словесне змагання?

Поезія: що це? Гра слів і думок,

Що виклав поет на папері?

А, може, до Вічності ще один крок,

Чи, навіть, до Істини двері?

Поезія: що це? Ніяк не збагну,

Чому лише вибрані в змозі

Так влучно і мудро нам думку свою

Подати у римі, не прозі?

Чому тільки вибрані можуть творить

Безсмертні для людства шедеври?

Й коли все навколо у мороці спить,

Поезія – всесвіту нерви?

Питання лишились: чому та й чому?

Сама я цього не здолаю.

Лиш знову і знову я вірші пишу

До Істини шлях прокладаю...

Валькірія, 2010

Про красу та вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Ліна Костенко

(Івану Драчеві)

Століття - в зачарованому колі,

немов у скриньці втомлений вертеп...

Там, де розсипав Бог насіння волі,

розкинув руки захмілілий степ.

Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім

гуде гуняво, ніби тятива, -

і не одного в мареві панічнім

холодний піт стрілою пробива.

А хто не спить - і ті зоднаковіли;

їм у безсонні сонячно й у сні...

І тільки слово стереже могили -

як мертвий скіф на мертвому коні.

Пощо ж у мушлі шепоти химерні

про край, де Бог умерти не велів?

Там затишно мелодії в таверні

й поетові у списку кораблів,

там воля - безконечна і бездонна,

там кожен вільний - скіф і гречкосій,

там по сей день тризубом Посейдона

вершиться влада віршів і стихій,

там древній запах молодого тіла

спалахує від погляду, як хмиз...

Там Змієборець (мушля шепотіла)

трима свічу в десниці, а не спис.

Ігор Римарук