Традиційно 8 липня в Україні святкують день родини. Пропонуємо Вашій увазі вікторину присвячену родинним оберегам та екскурс в історію.
День родини був заснований з ініціативи православної церкви, яка 8 липня вшановує пам’ять святих князя Петра і княгині Февронії Муромських, яких вважають взірцем подружньої любові та вірності, а також покровителями шлюбу.
"Житіє святих Петра і Февронії" було написане у ХVІ столітті й ідеться там, звісно, про життя цих двох, тоді ще не святих, людей. Головною героїнею "Житія" сміливо можна назвати Февронію – жінку надзвичайно мудру і розважливу.
Ось такий зразок для наслідування подружнього життя і став підставою для заснування свята.
Жив і княжив у Муромі князь Павло, а в нього був молодший брат Петро. Якось до дружини князя внадився лукавий змій, який спокушав її весь час на перелюб. Жінка була як жінка, але коли прилітав змій, то шаленіла й робилася сама не своя. Довго журилася з того горя вся княжа родина, аж поки молодший брат Петро, зрештою не вбив клятого змія. І все було б добре, якби не краплина крові гада, що пропекла шкіру княжича. Від тієї краплі пішла по його тілу страшна болячка – рани, що весь час гноїлися й кривавили. Звісно, рідні кинулися по лікарях і знахарях, але марно – ніхто не міг вилікувати від гаспидської хвороби молодого князя.
І ось, майже зневірившись у порятунку, в лісовій глушині, на кордоні з іншим князівством, Петро зі слугами натрапляє на хижу, в якій мешкає Февронія, донька бортника. Дівчина погодилася вилікувати знаного гостя за однієї простої умови: він мусить взяти її за дружину. Князь був у безвиході й одразу ж сказав «так», хоча, насправді й гадки не мав брати шлюб з простолюдинкою. Але й дівчина була не з лика шита: вона приготувала мазь, наказала віднести князя в баню, добряче його викупати, а потім змастити все його тіло маззю, залишивши на нозі одну невеличку ранку. Слуги так і вчинили, і скоро від болячки й сліду не залишилося.
Петро скочив на коня, та й подався додому. Але, як виявилось, радість князя була скороминущою – не встиг він під’їхати до стін рідного міста, як побачив, що хвороба повертається. І стало йому так зле, що мусив він, бідолашний, повертатися до Февронії, й умовляти її, аби та зцілила його. Зрештою дівчина його вилікувала й вони побралися.
На цьому б можна було б поставити крапку, але історія Петра і Февронії має продовження. Князь Павло помер і замість нього почав правити Петро. Місцеві бояри люто зненавиділи Февронію (звісно, на місці доньки бортника, яка стала княгинею, могла б бути котрась із їхніх дочок, або сестер) – тут почалися лихі намовляння й заміри, але Петро ні на що не реагував, адже любив дружину. Бояри висунули вимогу: «Дай їй усілякого добра, посади на корабель, й відправ подалі з міста, бо ми далі її не терпітимемо». «Запитаймо мою дружину», – сказав на те Петро. Покликали Февронію, й на запитання, чи погоджується вона добровільно залишити місто, вона відповіла згодою, але за умови, що бояри віддадуть їй те, що вона в них попросить. Ті радо погодилися, а Февронія попросила у них власного чоловіка. «Це все, що я хочу забрати», – резюмувала мудра жінка.
Шкода боярам було відпускати князя, який був добрим правителем, та робить було нічого – відпустили. І ось попливли вигнанці рікою все далі й далі від рідного краю. На кораблі разом із княжою родиною був почет, і один із чоловіків почав задивлятися на Февронію. Та одразу ж зрозуміла його наміри, підізвала до себе й попросила зачерпнути води по правий бік корабля, потім по лівий і попити. Той так і зробив. «А що, чи є різниця?», – запитала княгиня. «Ні, вода та й годі», – знизавши плечима, відповів чоловік. Февронія ж сказала наступне: «Отак і природа наша жіноча, всюди однакова. Чому ж, маючи дружину, задивляєшся на інших?».
Плили вони собі плили, але у князя розпочалася страшна депресія. Але й тут Февронія не розгубилася й діяла як дипломований психотерапевт: «Бач, понівечене дерево знову зеленіє, так і людина, з Божою поміччю не втрачає надії й живе на світі».
Невдовзі їх наздогнали бояри й попросили повернутися й знову посісти престол, бо в місті почалася ворожнеча й кривава боротьба за владу. Петро і Февронія, як і належить ревним християнам, пробачили кривдників і повернулися до Мурома. Правили вони ще довго й щасливо, у любові та злагоді. На схилі життя Петро і Февронія прийняли чернецтво в різних монастирях з іменами Давид і Евфросинія, і благали Бога, щоб їм померти в один день. Поховати себе вони заповідали разом в спеціально приготованій труні з тонкою перегородкою посередині.
Вони померли кожен в своїй келії в один день і годину 8 липня 1228 року.
Люди вважали нечестивим ховати в одній труні ченців, тому порушили волю спочилих: їх тіла були покладені в різних обителях. Проте, вже наступного дня вони опинилися разом. Двічі їх тіла розносили по різних храмах, але двічі вони дивним чином виявлялися поруч. Так і поховали святе подружжя разом в місті Муромі, біля соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Через 300 років після кончини Петро і Февронія були зараховані Святою Православною Церквою до лику святих.
І ось, майже зневірившись у порятунку, в лісовій глушині, на кордоні з іншим князівством, Петро зі слугами натрапляє на хижу, в якій мешкає Февронія, донька бортника. Дівчина погодилася вилікувати знаного гостя за однієї простої умови: він мусить взяти її за дружину. Князь був у безвиході й одразу ж сказав «так», хоча, насправді й гадки не мав брати шлюб з простолюдинкою. Але й дівчина була не з лика шита: вона приготувала мазь, наказала віднести князя в баню, добряче його викупати, а потім змастити все його тіло маззю, залишивши на нозі одну невеличку ранку. Слуги так і вчинили, і скоро від болячки й сліду не залишилося.
Петро скочив на коня, та й подався додому. Але, як виявилось, радість князя була скороминущою – не встиг він під’їхати до стін рідного міста, як побачив, що хвороба повертається. І стало йому так зле, що мусив він, бідолашний, повертатися до Февронії, й умовляти її, аби та зцілила його. Зрештою дівчина його вилікувала й вони побралися.
На цьому б можна було б поставити крапку, але історія Петра і Февронії має продовження. Князь Павло помер і замість нього почав правити Петро. Місцеві бояри люто зненавиділи Февронію (звісно, на місці доньки бортника, яка стала княгинею, могла б бути котрась із їхніх дочок, або сестер) – тут почалися лихі намовляння й заміри, але Петро ні на що не реагував, адже любив дружину. Бояри висунули вимогу: «Дай їй усілякого добра, посади на корабель, й відправ подалі з міста, бо ми далі її не терпітимемо». «Запитаймо мою дружину», – сказав на те Петро. Покликали Февронію, й на запитання, чи погоджується вона добровільно залишити місто, вона відповіла згодою, але за умови, що бояри віддадуть їй те, що вона в них попросить. Ті радо погодилися, а Февронія попросила у них власного чоловіка. «Це все, що я хочу забрати», – резюмувала мудра жінка.
Шкода боярам було відпускати князя, який був добрим правителем, та робить було нічого – відпустили. І ось попливли вигнанці рікою все далі й далі від рідного краю. На кораблі разом із княжою родиною був почет, і один із чоловіків почав задивлятися на Февронію. Та одразу ж зрозуміла його наміри, підізвала до себе й попросила зачерпнути води по правий бік корабля, потім по лівий і попити. Той так і зробив. «А що, чи є різниця?», – запитала княгиня. «Ні, вода та й годі», – знизавши плечима, відповів чоловік. Февронія ж сказала наступне: «Отак і природа наша жіноча, всюди однакова. Чому ж, маючи дружину, задивляєшся на інших?».
Плили вони собі плили, але у князя розпочалася страшна депресія. Але й тут Февронія не розгубилася й діяла як дипломований психотерапевт: «Бач, понівечене дерево знову зеленіє, так і людина, з Божою поміччю не втрачає надії й живе на світі».
Невдовзі їх наздогнали бояри й попросили повернутися й знову посісти престол, бо в місті почалася ворожнеча й кривава боротьба за владу. Петро і Февронія, як і належить ревним християнам, пробачили кривдників і повернулися до Мурома. Правили вони ще довго й щасливо, у любові та злагоді. На схилі життя Петро і Февронія прийняли чернецтво в різних монастирях з іменами Давид і Евфросинія, і благали Бога, щоб їм померти в один день. Поховати себе вони заповідали разом в спеціально приготованій труні з тонкою перегородкою посередині.
Вони померли кожен в своїй келії в один день і годину 8 липня 1228 року.
Люди вважали нечестивим ховати в одній труні ченців, тому порушили волю спочилих: їх тіла були покладені в різних обителях. Проте, вже наступного дня вони опинилися разом. Двічі їх тіла розносили по різних храмах, але двічі вони дивним чином виявлялися поруч. Так і поховали святе подружжя разом в місті Муромі, біля соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Через 300 років після кончини Петро і Февронія були зараховані Святою Православною Церквою до лику святих.
Про ікони, які оберігають родину читайте в нашому пості "Ікона - оберіг для дому та родини."
Немає коментарів:
Дописати коментар