Сьогодні, 22 січня, у нашій державі відзначають День Соборності України.
Слово Соборність включає в себе єдність і згуртованість. Це свято об’єднання всіх українських земель в одну спільну Соборну Українські державу.
Цього дня 1919 року проголосили Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Ураховуючи велике політичне та історичне значення цієї події, День Соборності України на офіційному рівні відзначають з 1999 року після підписання Президентом України відповідного Указу.
Історична довідка
7 листопада 1917 року відбулося прийняття Українською Центральною РадоюІІІ Універсалу. У цьому документі УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), як автономної республіки у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після початку українсько - радянської війни, проголошена незалежною державою.УЦР оголошувала про намір взяти на себе історичну відповідальність за відновлення держаного життя. Вперше в ІІІ Універсалі УЦР визначила територіальні межі української автономії. Визначення державної приналежності земель відбувалося на основі етнічного принципу – там, де більшість населення складали українці, визнавалась їхня державна приналежність до УНР. Території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній, а також Таврія без Криму оголошувались землями, які мали увійти до складу УНР. Проголошення ІІІ Універсалу юридично оформлювало віковічну мрію українського народу про створення власної держави, яка отримала назву Української Народної Республіки. Після прийняття ІІІ Універсалу Українська революція вступила на якісно новий етап свого розвитку – почався період справжнього державного будівництва, відбулось пожвавлення національно-визвольного руху в регіонах України. Саме з цього часу УНР могла стати повноправним членом міжнародних відносин за умови її визнання з боку інших самостійних держав світу.
Історична довідка
Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні сприяла посиленню національно-визвольного руху у Західній Україні, яка прагнула до незалежності й власної державності. 18 жовтня 1918 року – у Львові українські політичні діячі Східної Галичини й Буковини створили Українську Національну Раду, яка заявила про прагнення об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу. 1 листопада 1918 року – українські військові частини під командуванням Д. Вітовського взяли під свій контроль Львів та інші міста Галичини. 11 листопада 1918 року – Українська національна Рада призначила уряд – Державний секретаріат, який очолив К. Левицький. 13 листопада 1918 року – Українська національна Рада проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), президентом якої став Є. Петрушевич.
Уряд Західноукраїнської Народної Республіки у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Української Галицької армії на перше місце поставив питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.
Незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради у 1918 році, а вже за рік, 22 січня, на Софійському майдані в Києві, відбулось офіційне об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в одну державу.
У статті Універсалу йшлося про те, що ЗУНР має намір об’єднатися з Українською Народною Республікою. У свою чергу УНР проголошувала, що дає згоду на прийняття всієї території та населення ЗУНР, як складової частини державної цілісності. Угода зазначала також те, що республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Історичнадовідка
Текст IV Універсалудатований 22 (9) січня 1918 року. Ухвалилийоговночі 24 (11) січня 1918 року на засіданніМалої Ради УкраїнськоїЦентральної Ради. Документ містивчотириголовнінапрями: проголошеннясамостійностіУкраїнськоїНародноїРеспубліки; дорученняРадіНароднихМіністрівукласти мир зЦентральними державами; оповіщенняоборонноївійнизбільшовицькоюРосією; декларування основ внутрішньогосоціально-економічногобудівництвайокресленнязаходів для припиненнявійнизЦентральними державами.
Перед проголошенням IV Універсалувиступив голова УкраїнськоїЦентральної Ради Михайло Грушевський. Голосували за документ поіменно: “за” було 39, “проти” – 4, “утрималось” – 6 осіб.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на
Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини,
духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які
відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині
урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної
Ради про возз’єднання.
В роки радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Із утвердженням влади російських більшовиків ці “контрреволюційні свята” стерли із суспільної свідомості. Однак, пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську Державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Європи й Америки.
Історична довідка
Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в столиці Карпатської України м. Хусті. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців — понад 30 тис. осіб.
У 71-у річницю Акта злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель та знак ушанування подій Української революції. Більше мільйона людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала одним зі свідчень того, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії.
Сьогодні бійці в зоні ООС так само відстоюють не лише незалежність, а й соборність України, як і їхні попередники 100 років тому. Важливо проаналізувати і врахувати помилки минулого: брак національної єдності на початку ХХ ст., брак досвіду і містечковість інтересів тодішніх українських керманичів призвели до втрати української державності.
Сьогодні, коли маємо українські території, непідконтрольні українській владі, День Соборності – це привід нагадати, що Крим та Донеччина та Луганщина– це Україна.
Віртуальна виставка
Рум'янцев В.О. Українська державність: 1917-1922 рр.(форми і проблеми розбудови) / В. О. Рум'янцев. - Х.: Основа, 1996. - 164 с. - К-2 [9(С2)2 / Р86].
В монографії розглядається державотворчий процес в Україні під час бурхливих подій 1917-1922 рр. Аналізуються форми української державності за часів Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії, радянської влади. На цьому фоні висвітлюються основні проблеми, які виникли в процесі творення української державності
Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України / С. Л. Рудницький. - Л.: Світ, 1995. - 416 с. - К-2 [9(С2) / Р83]. Чому ми, українці, хочемо самостійної України? Які чинники сприяють процесам становлення, зміцнення і розвитку української державності та які гальмують їх? Яка роль географічного фактора - території, її природно-ресурсного потенціалу, просторового розташування землі України - у повноцінному функціонуванні Української Самостійної Соборної Держави? Автор, відповідаючи на ці питання, обґрунтував геополітичне бачення зародження і становлення самостійної суверенної Української держави.
. Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ: Історія української революції (марець 1917 р. - грудень 1919 р.) / В. Винниченко. - репринт. вид. - К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. - 542 с. - (Бібліотека репринтних видань). - К-2 [9(С2) / В48]. "Відродження нації" - твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Автор роздумує над втраченими можливостями, аналізує причини поразки Центральної Ради і Директорії, дає в цілому об'єктивні характеристики політичним партіям, окремим діячам того часу.
Сергієнко П.П. Соборна Україна: від ідеї до життя / П. П. Сергієнко. - К.: Т-во "Знання" України, 1993. - 64 с. - К-2 [1ФС(С2) / С-32]. Аналізується зміст поняття "соборність". Простежується розвиток ідеї соборності на різних історичних етапах. Розглядаються шляхи розбудови соборної України у сучасних умовах.
Шляхи та механізм консолідації українського суспільства, утвердження ідеалів соборності, свободи та демократії : Матеріали наук.- практ. конф. (м. Київ, 15-16 березня 2012 р.) / Голова ред. Д.В. Табачник. – К. : Вид-во КНТЕУ, 2012. – 294 с. – К-2 [32С(С2) / Ш70]. Матеріали конференції присвячені всебічному розгляду й обговоренню історичного досвіду боротьби українського народу за свою соборність. Актуальність зазначеного заходу визначається невідкладністю завдань сучасного державотворення в Україні щодо консолідації української нації, всіх громадян, збереження територіальної цілісності держави, зміцнення єдності її регіонів.
Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування / М. Т. Степико ; НІСД. – К. : НІСД, 2011. – 336 с. – К-2 [32С(С2) / С79]. Монографія є комплексним науковим дослідженням української ідентичності у взаємообумовленості усіх її складників - національного, етнічного, а також ідентичності держави та країни.
Сеньків М.В. З історії соборності українських земель . 1917-1945 / М. В. Сеньків. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1999. - 164 с. - К-2 [9(С2) / С-3 У монографії автор робить спробу на основі багатого фактичного матеріалу висвітлити тернистий шлях боротьби народу західноукраїнських земель за злучення з Наддніпрянщиною.
130 років від дня народження Павла Григоровича Тичини
Павло Григорович Тичина народився 23 (27 дата хрещення) січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, і в метриці був записаний як «Павелъ Григорьевичъ Тычининъ»: батько, сільський пономар і вчитель.
Були всі шанси не вижити ще тоді – це не вдалося майже третині його численних братів і сестер, він був одним з 13-ти дітей.
Він не тільки вижив, а й отримав освіту завдяки гарному голосу і слуху. У 1900 р. 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному учительстві. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотний грамоті новачків.
Він грав на кількох музичних інструментах, в тому числі на кларнеті, який став його поетичною візитівкою і навіть назвою літературного напряму – «кларнетизм» – представленого в поезії ним одним. І все життя вважав музичний слух дуже важливою рисою – навіть визначальною в особистому житті. Не зважаючи на популярність поета, його матеріальне становище залишалося скрутним. У 1921 році П.Г.Тичина був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку імені Т. Г. Шевченка, яка знаходилися по вулиці Кузнечній, поруч він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Господиня квартири, діставала йому папір для роботи, допомагала з харчуванням, зберігала рукописні твори.
1919-го Тичина переховувався разом з Елланом-Блакитним та іншими друзями у склепі на Байковому кладовищі, коли до Києва увійшли більшовицькі війська, а Ліда Папарук приносила хлопцям їжу та новини. Павло Тичина вижив, випустив збірку «Сонячні кларнети», потім «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі». Він відійшов від «самостійників» і позиціонував себе як аполітичного поета, який посеред навколишнього хаосу чує передусім музику.
Певний час Павло Тичина входив до ГАРТу і ВАПЛІТЕ, дружив з Миколою Хвильовим – котрий, як і багато хто з діячів «українізації», не вижив.
У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР.
У «відлигу» шістдесятих Павло Тичина не повірив і свою лінію в поезії не змінив. Як свідчили близькі, до кінця життя він був упевнений, що за ним стежать і прослуховують квартиру; не виключено, що так воно й було.
Цікавий факт, Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов. Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.
У квартирі Тичини була власна бібліотека - близько 20 тисяч книжок.
Так хочеться усе згадати за ароматним чаєм з м'яти. У нашій вільній Україні як Крим, безхатько на чужині
Чи сонце ніжне і грайливе, чи море голубе щасливе, чи вітер хвилями гойдає, чи чайка в небі ще літає?
О,Криме рідний, в серці смуток лиш спогадів приємний жмуток за чарами красот місцевих, де надихавсь поет Міцкевич з морським прибоєм,мов сонетом як щирим бути із собою ще й виноградною лозою.
Твоєю пишною красою горами й моря синявою зачарувались скіфи й греки в Неаполі та Херсонесі.
Ігор Козак
Автономна Республіка Крим потрапила до складу України в 1954 році. На початку 90-х років ХХ століття, коли радянська держава розпадалась на незалежні країни, Ким залишився у складі українських земель, а в 1992 році було проголошено автономію цього регіону.
Кримський півострів — знаходиться на узбережжі Чорного моря. У Криму є багаті та різноманітні ресурси для лікування, відпочинку і туризму.
Пропонуємо вам, разом вирушити в захопливу, цікаву подорож
Ханський палац у Бахчисараї (крим. Han Saray) — єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури, у 1532-1783 роках родова резиденція правителів Кримського ханства — династії Ґераїв. Палацово-парковий ансамбль включає у себе три частини: культову, адміністративну та побутову. Центр політичного, духовного й культурного життя кримських татар. Засновником Хансарая був Сахіб I Ґерай.
З плином часу в ханському палаці змінювалися архітектурні й орнаментальні стилі: лаконічна орнаментика розписів XVII ст. із зображеннями грон винограду та імітацією мармуру вийшла з моди, а її місце в XVIII ст. заступили вишукані рослинні композиції в стилі «кримського рококо».
Останній кримський хан Шагін Ґерай, мав намір перенести кримську столицю з Бахчисарая до Кефе (нині Феодосія). Він навіть почав будівельні роботи на новому місці, але, втративши у 1783 р. владу, не встиг реалізувати свого плану.
За імперського періоду тут знаходився поліцейський чин, що за наявності листа від губернатора дозволяв поважним гостям оглядати колишню ханську резиденцію. Час від часу Палац відвідували російські цісарі й члени цісарської родини — природно, що через це Палац становив «режимний об’єкт» і доступ туди був відкритий не кожному.
Винятком стали роки Кримської війни 1854-55 р., коли тут розмістився шпиталь. Після петербурзької Лютневої революції з’явилося чимало тих хто бажав привласнити унікальну пам’ятку. На щастя, художник Усеїн Боданінський переконав Тимчасовий уряд створити тут музей, який діє й нині.
Архітектурний комплекс Бахчисарайського палацу включає північні та південні ворота, головний корпус, на другому поверсі якого розміщувалися ханські покої; Велику Ханську мечеть; баню Сари-Гюзель; Соколину вежу (тут тримали соколів для ханської полювання); гаремний корпус; сади і парки; фонтанний дворик , де розташовані Золотий фонтан і знаменитий Фонтан сліз, що породив романтичну легенду; бібліотечний корпус; набережну; Екатеринську милю 1787 року та інші.
На території Бахчисарайського палацу є ще одна усипальниця - дюрбе Діляри-бікеч - улюбленої дружини хана Крим Гірея.
Про це кохання ходять легенди. Достовірних відомостей про дівчину на ім'я Діляра-бікеч не збереглося. За переказами Крим Герай (Гірей) був шалено закоханий у Діляру-бікеч, але дівчина залишалася глухою до любовних страждань відомого своєю жорстокістю хана. Ханські дружини, обділені увагою свого повелителя, згораючи від ревнощів, вбили суперницю. Печаль Крим Герая була невтішною. В пам'ять про свою кохану хан наказав майстрові Омеру створити щось таке, щоб камінь через століття проніс його горе та страждання, щоб він плакав, як плаче його серце. Так в 1764 році з'явився в Бахчисарайському палаці «Сельсебіль» - Фонтан сліз. Про це свідчать написи на ньому.
У Ханському палаці зняли багато фільмів: "Роксолана", "Алі-Баба і сорок розбійників", "Та, що біжить по хвилях", "Варвар", "Маленька принцеса", "На броньовику - на весілля, а на лімузині - по річці", "Сильніше вогню", та інші.
Архітектор палацу обрав для свого творіння псевдоготичний стиль. Воронцовської бібліотеки.
Воронцовський палац складається з п'яти будівель, Всередині яких розташована каплиця, бібліотека, більярдна, їдальня, а також зимовий сад. В цілому, в палаці розташовано 150 кімнат.
Напевно, у кожного відвідувача Воронцовського палацу є фотографія з одним з білих мармурових левів, які «охороняють» маєток з південного боку. Разом вони утворюють «Левову терасу». У залах сучасного музею представлені колекції картин, меблів, порцеляни. Всі вони мають чималу історичну цінність. В цілому ж Воронцовський палац нараховує 150 приміщень, в яких збереглося чимало оригінальних меблів часів графа, твори мистецтва, порцелянові вироби та навіть 10 тис. примірників книг знаменитої
Воронцовський палац цікавий ще й тим, що саме в ньому часто бував
О. Пушкін. А причина його візитів полягала в тому, що він таємно зустрічався з дружиною графа Воронцова - графинею Єлизаветою Воронцової. Роман їх тривав недовго, так як утримати його в таємниці не вдалося. Скандал швидко облетіла всю округу, після чого граф Воронцов заслав О.Пушкіна в Придністров'ї, а потім домігся його звільнення з дипломатичної служби.
Існує думка, що якби не багаторазові висловлювання О.Пушкіна про скучности і пересічності графа Воронцова, його палац не став би таким багатогранним і багатим. Граф прийняв ці слова російського поета як виклик і, немов спростування їм, добудував і вдосконалив свій палац, який став унікальним торжеством архітектурного уяви того часу.
Масандрівський палац імператора Олександра III розташований на Південному березі Криму у Верхній Масандрі. Це одна із найцікавіших пам'яток архітектури 19 століття, що стала окрасою не лише України, а й усієї Європи.
Будівництво Масандрівського палацу розпочалось 1881 році на кошти князя Семена Воронцова. Проектував палац у стилі часів Людовіка XIII французький архітектор Етьєн Бушар.
В далекому 1822 на місці дубово-грабового лісу знаменитий німецький садівник Карл Кебах заклав в селищі Верхня Масандра парк в англійському стилі.
Крім ялівців, кипарисів, кедрів, сосен, були посаджені екзотичні фруктові дерева – фіги, лимони, апельсини, маслини. У парку були встановлені декоративні вази та скульптури, що зображували грецьких богів, сфінксів, химер, сатирів. Парковий комплекс Верхньої Масандри здобув славу одного з кращих ландшафтних парків, площею в 42 гектари.
Масандрівський палац призначався для відпочинку, тому в ньому не було апартаментів для прийомів і парадних зал. Сім’я нового імператора Миколи ІІ проводила літо в Лівадійському палаці. До Масандри члени імператорської сім’ї приїжджали для прогулянок парком, а в палаці зупинялись для нетривалого денного відпочинку.
Якщо ви хочете відчути атмосферу давно минулого 19 століття, поринути в історію царського побуту і просто добре провести час, вам варто відвідати Масандрівський палац у Верхній Масандрі на Південному березі Криму.
Лівадія – мальовничий куточок на південному узбережжі Криму, доля якого увібрала в себе поворотні моменти історії…
Свого часу Лівадійський палац був літньою резиденцією останнього російського імператора Миколи II та його родини. У 20-х роках ХХ ст. – першим у світі селянським санаторієм. Наприкінці другої світової війни – місцем зустрічі керівників трьох союзних держав – СРСР, США і Великобританії, на якій вирішувалось питання закінчення другої світової війни і післявоєнного світового устрою.
З перших хвилин цей білокам’яний палац підкорює своєю незвичайною вишуканою архітектурою, єдністю білосніжної будівлі на фоні зеленого старовинного парку. Магнолії, секвої, блакитні ялини надають цій місцевості екзотики, а поляни, залиті сонцем, якоїсь казковості. Густо засаджені дерева розступаються, відкриваючи мальовничі краєвиди узбережжя Чорного моря.
Як маєток постав у 1790-х роках. Першим власником був грек Ламброс Кацоніс, який назвав садибу на згадку про своє рідне місто Лівадію. Упродовж 1-ї половини XIX століття був зведений палац, парк. В 1860-х палац купила імператриця Марія Олександрівна, після перебудови він став літньою резиденцією російських імператорів. Місце проведення Ялтинської конференції 1945 року.
Будинок витриманий, переважно, в стилі Відродження з включенням мотивів візантійської (церква), арабської (внутрішній дворик), готичної (колодязь з химерою) архітектури. Різноманітні архітектурні стилі – своєрідна данина моді початку XX ст. використана й в оформленні інтер’єрів палацу. Палац оточений великим парком – одним із найкращих на Південному узбережжі Криму.
Нині Лівадійський палац-музей – визнаний громадсько-культурним центром України з проведення найбільших миротворчих акцій, значних культурних і політичних заходів на високому державному рівні.
У 1239 році Мордовію захопили монголи і понад століття вона була під їх владою. Але в другій половині 14 століття Золота орда втратила свою могутність і хан Тагай, який керував мордовською автономією оголосив незалежність країни. У 1377 році мордовці розбили військо князя Дмитра Донського й вели досить успішну військову кампанію проти Володимиро-Суздальського князівства.
На початку 19 століття в «Хорошей пуостоши» було закладено парк, який із 1870 року у Мордвинових, за якісь провини, відсудило керівництво міста. Із того часу парк став громадським.
Палац у маєтку Мордвинових з’явився аж у 1901-1903 рр. Збудував його Олександ Олександрович Мордвинов-другий. Проект будівлі створив петербурзький інженер Ф.Б.Нагель, а будівництвом керував архітектор О.Е.Вегенер. Палац звели схожим на середземноморські італійські вілли із сірого вапняка та зеленого гурзуфського пісковика.
Палац Паніної в Криму був побудований в період з 1831 по 1836 рік, за проєктом архітектора Ф.Ельсона під керівництвом інженера В.Гунта для князя О.М.Голіцина. Будівництво тривало п’ять років. Цікаво, що князь при цьому не був присутній і не бачив свого маєтку. Він просив знайомих, які відвідували Крим, щоб вони навідались в Гаспру подивитись на його майбутній притулок, а потім описали йому свої враження.
Будівля палацу виконана у готичному стилі з двома зубчастими баштами. Одна башта призначалась для годинника – символу часу, інша – для молитовного храму – символу вічності. Піднявшись гвинтовими сходами до кімнати-ліхтаря башти, можна було насолоджуватися казковими краєвидами крізь фіолетове й золотисте дзеркальне скло. В готичному стилі були витримані також альтанки, павільйони для відпочинку та гроти в парку навколо палацу. Всередині будинку все було зроблено з великим смаком. «Олександрія» - таку назву дав своєму маєткові князь.
Першою власницею великого маєтку у Кореїзі була княгиня Анна Сергіївна Голіцина, в дівоцтві Всеволожська. Дочка казково багатого генерала, вона вже немолодою побралася із князем Іваном Голіциним.
Княгиня була членом таємного релігійного товариства. Після заборони таємних товариств у 1822 році її вислали із Петербурга. Голіцина вирушила до Криму хрестити татар та поширювати християнське вчення. Свою місіонерську місію вона здійснювала із невеликого татарського села, яке називалося Кореїз.
Померши бездітною свій маєток княгиня заповіла дочці своєї подруги баронеси Крюденер Жульєтті Беркгейм та своїй сестрі Софії Мещерській. Згодом маєток опинився у власності дочки Мещерської та її чоловіка, брата дружини Пушкіна, Івана Гончарова.
У 1867 році великий маєток у Кореїзі Гончарови продали імператорському генерал-ад’ютантові Феліксу Сумарокову-Ельсону. Його син Фелікс Феліксович одружився на Зінаїді Юсуповій, яка була останньою із роду князів Юсупових.
Рід Юсупових був одним із найбагатших в імперії. Самі князі вважали, що починався він від Абубекіра Бен Райока, нащадка пророка Алі, племінника Магомета. Його нащадки були великими правителями в Єгипті та Сирії. Один з них пішов з Аравії до Азова та Каспію і став ханом Ногайської орди.
Прізвище Юсупові походить від Юсуфа – бія (правителя) Ногайської орди.
Будівництвом палацу та парку в Кореїзі займався Фелікс Юсупов-старший. Його парк був просто перенасичений різноманітними скульптурами, особливо багато було левів. Частина цієї колекції збереглася до наших днів.
Палац неодноразово перебудовувався. Остання перебудова датується 1909-1914 роках.
Ялтинська Альгамбра графині Вадарської.
Будували та облаштовували споруду протягом п’яти років, із 1902 по 1907 роках. Проект будівництва розробив петербурзький архітектор австрійського походження Карл (Євгеній) Шреттер (до речі, народився він у Кременчузі). Головний стиль, в якому Шреттер вирішив будувати палац був мавританським, тому нині будівлю називають Альгамброю в мініатюрі.
Під будівництво було куплено ділянку у верхній частині Княжеської вулиці. Це була північно-західна частина парка Ерлангера (нині західний схил пагорбу Дарсан). Ділянка виявилась невеликою, тому звести гарну віллу-палац на такій обмеженій площі було проблематично. Але Шреттер з успіхом вирішив цю проблему, гармонічно поєднавши різновисокі частини споруди терасами та переходами, й прикрасивши їх різнорозмірними мавританськими куполами. Висотною домінантою палацу стала багатоярусна зубчаста башта.
Палац княгині Анастасії Гагаріної - архітектурно-історичний пам'ятник 20 століття, знаходиться в селищі Утес, неподалік від міста Алушти. Побудований палац в пам'ять про любов прекрасної княжни Тассо до трагічно загиблому чоловікові. Княгиня пронесла це почуття через все своє життя і почала будівництво, перебуваючи вже в похилому віці, а архітектором був Микола Краснов. Скільки ж він всього набудував у Криму, і кожну будівлю можна назвати шедевром, зокрема Лівадійський та Юсупівський палаци, Харакс, Дюльбер, Олександро-Невський собор, церкву святої Ніни та багато всього іншого.
Трагічна історія кохання
Князя Олександра Івановича Гагаріна по службі відправили в Тифліс. Через деякий час, він став губернатором Кутаїсі. Там же познайомився з молодою красунею грузинкою - Тассо Орбеліані. Незважаючи на велику різницю у віці, між ними спалахнули сильні почуття. Олександр Іванович постійно розповідав молодій дружині про свою садибу в Криму, мріяв зробити подарунок молодій дружині - прекрасний замок. Сімейне щастя тривало недовго - через 3 роки Гагарін загинув від смертельного поранення.
Вона переїхала в кримський маєток чоловіка в Кучук-Ламбат. Тут вела господарство, відкрила лікарню для бідних і церква святого Олександра Невського. У світло вона не виїжджала, ведучи замкнуте життя. Заміж вона так і не вийшла.
Будівництво палацу біля мису Плака у поселенні яке до 1944 року називалося Карасан (після репресій та виселення кримських татар поселення перейменували на Утьос) Гагаріна(яка була грузинкою, та ще й княгинею й у дівоцтві носила прізвище Орбеліані), уже в 70-річному віці вирішила втілити в життя їх мрію з покійним чоловіком і побудувати казковий замок.
Біля мису Плака виріс невеликий рицарський замок – такого вигляду надали палацу елементи романського стилю, використані Красновим: башточки та вузькі вікна-бійниці. Закінчили будівництво у 1907-му році. Але княгині не вдалося там пожити - через півроку вона померла.
Після смерті Гагаріної маєток успадкувала її племінниця, княгиня Єлена Тархан-Моураві. Вона жила в палаці аж до 1922 року, причому в останні роки життя займала лише дві кімнати, адже у решті приміщень, після націоналізації, розміщувався будинок відпочинку.
В повоєнні роки на території маєтку розмістили санаторій із назвою Утьос.
Олександр Олесь – В Криму (уривок)
Осріблені
місяцем гори блищать,
Їм кедри і сосни казки шелестять,
І дивні пісні їм співають вітри,
Що нишком підслухали в моря з гори.
Осяяні
місяцем, гори блищать,
Осріблені місяцем, сосни шумлять,
А море і сердиться й лає вітри,
Що нишком його підслухають з гори.
