Гетьман цукру Терещенко

Зародження «імперії» Терещенків.

   Терещенки — українські промисловці, землевласники та меценати ХІХ — початку ХХ століття. 

В нашій бібліотеці є книги з яких можна дізнатися цікаві факти про родину Терещенків. 

Старовинний рід походить з козаків м. Глухова (нині Сумська область). На своїх підприємствах вони створювали зразкові умови для роботи й життя своїх робітників. Крім того, не в останню чергу, в коло занять членів родини входила благодійна та громадська діяльність. Діяльність братів Терещенків дала основу для визначення в родинному гербі девізу: «Прагнення до суспільної користі».

 Артемій Терещенко та його сини представляли свою продукцію на найпрестижніших промислових виставках Європи.
   Скасування кріпосного права в 1861 році сприяло тому, що Артемій Якович і його сини Нікола та Федір почали орендувати й скуповувати польські поміщицькі маєтки з цукроварнями на Правобережній Україні, модернізуючи їх для виробництва цукру. За кілька років вони мали більше десяти цукрових заводів.
   Саме Ніколу Терещенка недарма називали «цукровим королем».

Йому належали найбільші та найпродуктивніші рафінадні заводи. Після смерті Ніколи Артемійовича, в 1909 році, вдячні глухівчани спорудили своєму земляку пам’ятник, який після 1917 року був зруйнований.

   У 1870 році Терещенки заснували «Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків» з початковим капіталом у 3 млн крб (6 млн грн), який до 1900 року досяг 8 млн крб (16 млн грн).
На той час у розпорядженні об’єднання було 5 заводів. Це було суто сімейне акціонерне товариство — засновники об’єднання стали його директорами. Цукор продавали не лише на внутрішньому ринку, а й експортували.
У 1900 році товарообіг товариства становив 12 млн крб (24 млн грн), а його заводи виробили близько 2,5 млн пудів (40 тис. т) цукру-піску та рафінаду. Найбільший цукровий завод — Михайлівський — випустив рафінаду і патоки на суму близько 3 млн крб (6 млн грн).

   На початку ХХ ст. родина Терещенків мала в своєму розпорядженні 11 цукрозаводів – 9 власних та 2 орендованих, які виробляли 9–10% загальноросійського цукру.  У 1910 році обсяг продукції на заводах досяг 6,6 млн пудів (105,6 тис. т), а її вартість оцінювалася в 27,7 млн крб (55,4 млн грн).

   На початку ХХ ст. родині Терещенків належали вже понад 200 тис. десятин (218 тис. га) землі, цукрові та лісопильні заводи, суконна фабрика, спиртові заводи.
  Господарства Терещенків були зразковими для інших аграріїв. Їх володіння базувалися на застосуванні праці найманих робітників і власному володінні знаряддями праці. Про якість продукції підприємств родини можна судити з численних нагород, якими були відзначені її представники на всеросійських та закордонних виставках.
   У 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі продукція підприємств Ніколи Артемійовича отримала вищу нагороду за відмінну якість цукру-піску.

   Добру пам’ять Терещенки залишили по собі у рідному Глухові. На їх пожертви побудовано ремісниче училище, гімназії та педагогічний інститут. Особливу увагу Нікола Артемійович приділяв благодійним справам — допомагав дитячим притулкам, міській лікарні та ув’язненим. Видатним пам’ятником міста є Трьоханастасіївська церква, побудована на кошти братів Ніколи та Федора Терещенків у1885-1893 рр. як родинна усипальниця.

  Облаштувавши рідне місто, Терещенки взялися за Київ. Завдяки старанням цієї родини українська столиця має багаті зібрання картин та витворів мистецтва у чотирьох музеях. Три з них займають будинки, які належали відомій родині, а четвертий споруджений на їх кошти.
    Протягом життя Нікола Артемійович віддав на суспільні потреби близько 5 млн крб та майже половину із них — Києву.
  Ніхто не зробив для розбудови Києва так багато, як родина Терещенків — лікарні, церкви, гімназії, музеї, театри, притулки для дітей. Терещенки побудували безкоштовну лікарню «Охматдит», при якій був створений фонд, що фінансово допомагав хворим.

При цьому, благодійністю родина займалася за власним бажанням.
   Нащадки дому Терещенків нині проживають в країнах Західної Європи й Америки та зрідка приїжджають на батьківщину своїх предків. Української, рідної мови для патріархів їхнього роду, вони не пам’ятають. Однак, сьогодні вони пишаються прекрасними особняками й музейними зібраннями, що залишилися Києву від їхніх предків.