Хай мій клич зірветься у високість...

 Олена Теліга була непересічною особистістю: вольовою, емоційною, твердою в переконаннях, за визначен­ням одного з її сучасників, “ніжністю у силі". Літературні критики порівнюють її творчість із художнім доробком Лесі Українки, яких зближує і споріднює промете­ївський пафос, життєствердні інтонації, поєднані з жіночою ніжністю і відданістю. Поетесу називають найбільш значущою жінкою в українській літературі після Лесі Українки.

Олена Теліга (справжнє ім'я - Олена Іванівна Шовгенева) народилася 21 липня 1906 року у  Петербурзі в родині відомого гідролога й українофіла Івана Шовгенева. Коли Україна отримала шанс на незалежність, Іван Шовгенев всю родину перевіз до Києва і став міністром в уряді Української Народної Республіки.

Олена разом з матір’ю і молодшим братом вирушає до Подєбрад (Чехословаччина), де батько, який емігрував раніше, працює ректором  Української господарської академії. Вона вступає на історико - філологічне відділення Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. 

У Чехословаччині дівчина спілкувалася з емігрантами з більшовицької Росії, часто відвідувала їхні вечірки. На одному з таких заходів почали насміхатися з української мови. Дівчина піднялася, стукнула кулаком по столу і сказала: «Ви - хами! Ця собача мова - це мова мого батька і моєї матері. Я більше вас знати не хочу». Відтоді Олена розмовляла, а згодом й друкувалася у чеській газеті, виключно українською мовою. Для неї це питання було принциповим. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста - літературознавця.

 Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, також емігрантом, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл.

 У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно - освітній референтурі.

Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. 

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна і поширювала ці ідеї. Поетеса не виконувала вказівки німецької влади, тому одного дня її арештували. Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Олені було лише 36… Разом з дружиною до останнього був і її чоловік Михайло. Під час затримання він представився письменником, щоб бути разом з коханою. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.

Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.

Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

Спадщина Олени Теліги невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і публіцистичною спрямованістю, характерною для поетів “празької школи”. За своїм духом вічного бунту, заклику до боротьби її поезія нагадує поетичні твори Олега Ольжича. Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу.

За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки (всі вони вийшли після): “На чужині” (1947), збірка “Олена Теліга” (1977), “Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича” (1994), збірник “О краю мій” (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася.