"Ми показали: український дух незламний"

               

Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва — аеропорт, розташований на північному заході міста Донецьк. Названий на честь композитора 20-го століття Сергія Прокоф'єва, який народився в Донецькій області. Відкриття аеропорту"Донецьк" відбулося  в 1933 році. Напередодні проведення Євро - 2012 в Україні було розпочато будівництво нової злітної смуги, яка могла приймати будь-які види літаків, включаючи Boeing-747 та Airbus-380, нового семиповерхового  терміналу та найвищої в Україні аеродромно - диспетчерської вежі – 52 м . Кошторис склав майже 7 млрд.грн. Це був найдорожчий і один з найкрасивіших аеропортів України.

Доля розпорядилася відвести всього 2 роки життя новому терміналу. 25 травня 2014 року з 7-ї години ранку аеропорт «тимчасово призупинив обслуговування рейсів". І схоже, що на дуже довгий час ...
Зараз питання про відновлення роботи аеропорту навіть не стоїть на порядку денному. Замість сучасного аеропорту залишилася лише купа будівельного сміття, який до того ж начинено величезною кількістю боєприпасів...

6 квітня 2014 року невідомими озброєними бойовиками було оточене та захоплене приміщення Донецької обласної державної адміністрації...

Так на 69-ому році після закінчення Другої світової війни, Україна знов опинилася на полі бою.

Спроби встановлення контролю над Донецьким аеропортом сепаратисти почали здійснювати 17 квітня 2014. Територію нового терміналу контролювали бойовики, старий термінал перебував під контролем українських військ.

Загальна кількість зведеного загону проросійських сил була втричі більшою за кількість українського загону.

Перший бій розпочався 26 травня об 11.00 пострілом українського снайпера, який захищав гелікоптер ЗСУ з підмогою.

 Для бойовиків це виявилося несподіванкою. Під час цього бою українським військовикам вдалося не лише відстояти старий термінал, а й вибити чужинців з нового терміналу. Проросійські сили здійснювали систематичні штурми терміналів, займаючи нові позиції, втрачаючи їх та знову готуючи штурми. Внаслідок боїв руйнувалася інфраструктура аеропорту — у грудні 2014 року значних руйнувань зазнав старий термінал.

13 січня 2015 року остаточно впала диспетчерська вежа, яку утримували українські бійці. 

У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи. Два потужних вибухи зруйнували термінал,поховавши під собою частину українських вояків.

Щоб знищити українських воїнів бойовики застосовували танки, БТР, самохідні артилерійські установки. Згодом почали застосувати системи «Град», «Ураган». А потім підтягнули систему «Тюльпан», надзвичайно потужну, з боєзарядами до 130 кілограмів, які використовуються для завдання ударів по бліндажах, укріплених спорудах.

З часом, після багатьох штурмів, аеропорт отримав і символічне значення. Для України - це свідчення героїзму її бійців, що успішно протистоять потужним силам ворога. Летовище стало  "донбаським Домом Павлова"

(знаменитий будинок, який 24 воїни утримували на протязі двох місяців, під час Сталінградської битви у роки ВВВ), а його захисників супротивник за стійкість назвав кіборгами." Я не знаю, хто там сидить, але це не люди – це кіборги", – цей пост в одному з блогів з'явився в кінці вересня, а слідом за ним і слово "кіборги" назавжди закріпилося за захисниками донецького аеропорту за стійкість, безстрашність і непереможність. Прізвисько швидко стало популярним — його вживали як українські ЗМІ, так і український народ на позначення героїв-оборонців Донецького Аеропорту.

Оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

 За даними українського незалежного проекту "Книга пам'яті полеглих за Україну", які були оприлюднені в січні 2018 року, підтверджені дані щодо втрат українських військових за період 242 днів оборони Донецького аеропорту становлять 100 осіб загиблими. Місце загибелі чотирьох бійців не вдалося встановити, тіла ще чотирьох не були знайдені. З них 58 загинуло під завалами терміналу.

За цим посиланням можна дізнатись імена та позивні загиблих "кіборгів" внесених в "Книгу пам'яті полеглих за Україну"
https://2day.kh.ua/zaschitniki-doneckogo-aeroporta-poimennyy-spisok-pogibshikh

 16 січня в Україні відзначається День пам'яті захисників Донецького аеропорту.

А в нашій бібліотеці проводиться онлайн - виставка.

А також   відбулася онлайн-зустріч із поетом, прозаїком, перекладачем, літературним критиком, офіцером Збройних Сил України, підполковником Володимиром Тимчуком.

 Він є автором поетичних збірок «Донецький аеропорт»,  «Весняні коловороти», «Гуцульське повстаннє». Володимир Тимчук – лауреат премії ім. Б. Хмельницького за краще висвітлення військової тематики в творах літератури та мистецтва (2016). 

Зустріч з Володимиром Тимчуком

"Українське православ'я на шляху до автокефалії"

  Задля отримання церковної незалежності найбільші православні церкви в Україні пройшли довгий шлях.

   З початком української революції 1917 року у Києві була скликана Всеукраїнська Церковна Рада, яка ставила за мету створення Української автокефальної православної церкви. Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій (Дородніцин). Він підтримував ідею апеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусу православної церкви в Україні. 

  На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від РПЦ української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків. 14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ. На цей час в Україні не залишилось жодного єпископа, який би був прихильником української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії Всеукраїнської церковної ради. 

 Протягом 1930—1937 років все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВС. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в підрадянській Україні.

   У 1942 році єпископами Польської Православної Церкви на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським Українська Автокефальна Православна Церква була відновлена.

  У квітні 1991 року Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації". Він дав можливість задовольняти релігійні потреби кожному віруючому.

  Після проголошення Незалежності України почалася криза у православ'ї. 

Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року звернувся до Патріарха Московського з питання повної автокефалії УПЦ. Однак, звернення Собору УПЦ про автокефалію було проігнороване Архієрейським Собором РПЦ 1992 року та Помісним Собором 2009 року. 

  У 1992 році відбувся об'єднаний собор УПЦ і УАПЦ (діяла окремо), на якому створено УПЦ КП(Українську Православну церкву Київського патріархату).

   Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква, незважаючи на розбіжності у багатьох питаннях, постійно вели перемовини з Константинополем щодо автокефалії та офіційного визнання. Найближче до визнання була УПЦ КП у 2008 році, коли за сприяння президента Віктора Ющенка вона ледь не отримала визнання.

 З 1992 року Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Ющенко піднімали питання щодо створення в Україні автокефальної Церкви. 2014 року Петром Порошенком порушено питання щодо надання Томасу по автокефалію українській церкві.

  Об’єднавчий собор представників найбільших в Україні православних церков відбувся 15 грудня 2018 року.

    5 січня 2019 року о 12 год. 41 хв. Вселенський Патріарх Варфоломій I під час богослужіння, яке велося двома мовами — грецькою та українською, у патріаршому храмі святого Георгія Побідоносця підписав Томос, написаний на пергаменті афонським художником і каліграфом з монастиря Ксенофонт Лукасом.

   9 січня 2019 року Томос про автокефалію Православної церкви України в Стамбулі, на Фанарі, підписали всі 12 членів Синоду Вселенського Патріархату.

10 січня 2019 року підписаний Томос повернули до України і виставили для загального огляду під час подячного молебню у Рівному, у Покровському соборі. Надалі документ зберігатиметься в Малій Софії — трапезному храмі Софії Київської.

 

«Чому сумує, плаче дзвін І біль сердець в одне єднає?»

 «Голодні 1946 – 1947 роки якось заховалися в історичному літописі за 1933-м, 1941 – 1945 роками. Але в пам’яті народній вони й нині озиваються болем…». 

 Цей голод настав після найстрашнішої в історії людства Другої світової війни, перемога в якій коштувала життя 13,5 млн загиблих та ненароджених синів і доньок України. Після пережитого «на межі можливого» – воюючи на фронтах, працюючи в тилу, рятуючись від терору на окупованих гітлерівцями землях – українське суспільство чекало на поліпшення життя. Проте марно. Черговим випробуванням став голод. За оцінками дослідників, він забрав життя близько 1,2 млн осіб.  

Причин голоду 1946 - 1947 рр було достатньо:

  1) Першопричиною голоду стала посуха, що охопила в 1946  р. майже всі зернові райони півдня та сходу України.

2) Немилосердні плани хлібозаготівлі з урожаю 1946 року.

2 )Запровадження прямих податків за користування селянами присадибних ділянок.

 За рік  мусили здавати державі 40 кг м’яса (при цьому 1 кролик мав важити не менше 2 кг) та 120 яєць. А у кого були корови – ще 120 літрів молока.

4) Зруйноване війною сільське господарство.

 Було пограбовано і зруйновано близько 30 тисяч колгоспів, радгоспів і МТС, тисячі сіл, з яких понад 250 розділили долю Хатині. Різко скоротилося поголів'я худоби. Коней залишилося 30 % довоєнної кількості, великої рогатої худоби — 43 %, овець і кіз — 26 %, свиней — 11 %. Значно постраждали тракторний і комбайновий парки.

5) 80% працюючого населення - жінки.

6) Експортування зернових за кордон. Так, 1946-го з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Королівства Румунія, у 1947 — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословацької республіки, за тих два роки Польська республіка отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба.

7) Створення величезних зернових запасів на зміцнення військово-промислового комплексу. Станом на 1 лютого 1947 року в держрезерві СРСР зберігалося майже 10 мільйонів тон хліба.

Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже в усій Українській РСР голод, що швидко поширювався.  Замість допомоги з боку держави населення Української РСР, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару.

Незважаючи на повідомлення Голови Ради Міністрів УРСР Микити Хрущова про те, що через посуху знизилася врожайність хліба наполовину проти попередніх оцінок, Йосип Сталін не побажав скоригувати хлібозаготівельний план. На початок жовтня 1947 р. він був виконаний на 101,3 %, проте колгоспи й колгоспники залишилися без хліба. Українське зерно відправлялося за кордон, а в цей час в Україні люди гинули голодною смертю.

Люди виживали як могли.

   «У нашому селі люди переживали голод по-різному. Ті, які були навчені бідою і робили з весни запаси, змогли протриматися зиму. Заготовляли цвіт з дерев, молоді пагони, плоди ліщини, картопляний крохмаль», розповідає Микола Панасович Моргун.

    Деякі винахідливі мешканці влітку збирали плоди тернового дерева, сушили їх, а потім обдавали гарячою водою, в якій попередньо варили буряк. За смаком терен не можна було відрізнити від вишні. Такі смаколики вимірювалися стаканчиками та продавалися дуже дорого.

 У полі все їли, починаючи з головки будяка і кінчаючи картопляними ошурками.

 Ходили на болото рвати «рожки» (рогіз) - це були найулюбленіші ласощі: солодкі на смак і хрумкі, як морква.

Готували рідку страву, яка мала назву "баланда". Її варили з лушпайок картоплі та подрібнених ядер жолудів, все заливалося водою і готувалося приблизно 30 хвилин.

Ще однією відомою стравою були млинці-лип’яники. Основний інгредієнт такої страви – листя липи та тирса фруктових дерев. А також перетерті сухостої, які можна було назбирати в полі чи лісі.

Розповідає Антоніна Захарків:" Траплялося, мама потайки принесе з ферми кілька жмень ячмінного ґрису, яким годувала свиней, пересіє через решето, замісить сяке-таке тісто і з того пече паляниці для нас, дітлахів. А ми підемо і вкрадемо з колгоспного поля  два-три цукрові буряки, наріжемо їх, зваримо, додамо перепаленого ячменю і п’ємо уявну каву..."

"Щоб вижити, ми збирали жолуді, весною – мерзлу картоплю. Дуже раділи, якщо таланило знайти качан притухлої кукурудзи. Дерли усе це на жорнах. І мама пекла нам млинці" - Олександра Флора.

Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання.Перетирали на тертушці та пекли млинці - дерунці ,жолудяники та ін.

Нашу родину теж не оминуло це лихо. У бабусі було п'ятеро дітей. Дід загинув на війні. Мама розповідала, що їли дику моркву, рогіз. Із споришу, "пшінки" ,щавлю та молодої кропиви варили борщі, баланду. Ходили по селу просили допомоги. Бабусі пропонували віддати одного з дітей на виховання у заможну сім'ю, але ходило багато чуток про людоїдство і звичайно бабуся відмовилася. Вижили всі... 

   "Під час війни спасала коза. А в "голод" козу забрали,"на податі" державі. Платили за кожне дерево.А був неврожай". Ось і мусили ходить під хатами - просити. Мама сильно надірвала здоров'я". - з болем розповідала моя мама Марія. Вона часто згадує ті часи.

  Зима і весна були найстрашнішим часом. Поля й ліси були голими й пустими.

  У багатьох областях Української РСР їли також дрібних гризунів, собак, кішок. Були навіть випадки людоїдства.Найбільше постраждали південні регіони України, де лише за перше півріччя 1947 р. було офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.

   Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. В цей час у міських і сільських лікарнях перебувало 125 тисяч таких хворих. Близько 100 тисяч знаходилися у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок.

 Станом на 2 липня 1947 р. в Українській РСР нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Поширювався  тиф і малярія.

Голод 1946 - 1947рр в Україні: колективна пам'ять/Збірник очевидців, спогадів - переказів їхніх рідних, меморіально - публічних статей; Упорядник Марочко В. І. - К.: видавець Мельник М.Ю., 2019

 

 

 Пройшов час.На нашій багатостраждальній українській землі знову з"явилися чужі.

   Їх ноги безжально топчуть нашу щедру землю. В їх руках зброя. Вони кричать над могилами замордованих: «Голодомору не було. України – немає». І нащадки тих, кого привозили ешелонами в 30-х та заселяли до порожніх хат, радо зустрічають своїх.

 Я не знаю, чи бачать нас мертві і чи пробачать. Та ми повинні зробити все, щоб Україна була!

 Запалимо сьогодні свічку. Хай горить у пам’ять тих, хто згорів до строку. З ким не довелося зустрітися на цій землі…