«А серце пам’ять береже…»

Вклонися, моя Україно,

Цим людям великим і скромним,

Що в назвах фронтів титанічних

Пронесли наймення твоє.

М. Бажан

Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам'ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Горем і болем вона увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.

   22 червня 1941 року, 4.00 ранку, мить…, шквал крові, болі і смерті . Він тривав кілька довгих років, одних із найдовших років у житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося...

   Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часом вбивати інших українців. У розгромі нацизму брали участь українські солдати в лавах Радянської армії (понад 6 млн), вояки УПА (понад 100 тис.). Війна для України не обмежувалася лише бойовими діями та окупацією її сучасної території, а й включала участь українців у бойових діях на всіх воєнних театрах. Українці і вихідці з України перебували у військових з'єднаннях інших держав: Польщі (120 тис. у 1939 р.), США (до 80 тис. у 1945 р.), Канади (до 45 тис. у 1945 р.), Франції (до 5 тис. у 1940 році). З різних причин українці воювали і по інший бік: у військах Німеччини (від 600 осіб у 1939 році до 250 тис. у 1941–1945 рр.), Румунії (24 тис.), Угорщини (до 20 тис.), Словаччини (до 2 тис.), Хорватії (1,5 тис.).

 

    

   Друга світова війна відкрила для українців руйнівну "силу" обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл тощо). Разом з тим тривалий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі (розстріли політичних в'язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами).

    Слід зазначити, що Україна не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу, зазнала найбільших втрат за роки тієї війни. За різними оцінками, в Україні загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн, 2,2 мільйона було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.Страшне слово «війна» увірвалося в життя людей. Затамувавши подих, слухали вони урядове повідомлення про напад фашистської Німеччини. Важко передати, якою трагедією для них був перший день війни. Але і в ті червневі дні всі вірили, що ворог буде розбитий і перемога буде. Сьогодні вже мало залишилося серед живих тих, хто зі зброєю в руках захищав тоді нашу країну. З кожним роком їх невблаганно стає все менше і менше. Та всі, хто здобував Перемогу, навічно залишаться у вдячній пам’яті нащадків, а спомин про них передаватиметься з покоління у покоління.

   У книзі "Від солдата до академіка". Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни" Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, "окопник", орденоносець, тяжкопоранений у боях, у повоєнні роки знаний педагог, учений, заслужений професор НТУУ "КПІ" – пише: "На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за наступаючими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії..., але більшість – вісімнадцяти-, дев'ятнадцятирічні юнаки. Обдерті, обшарпані – за два роки окупації обносилися, із "сидорами" за плечима йшли і йшли нескінченним потоком, не зупиняючись. В одній із таких колон крокував і я – вісімнадцяти з половиною років конотопсько-бахмацько-хуторський хлопчина. ...Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг... Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних". Таких новобранців називали "чорнопіджачниками" або "чорносвитками".

  Комплектуванням "чорнопіджачників" займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх чоловіків, які могли тримати зброю. За законами воєнного часу чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували клеймо зрадників, тому мали власною кров'ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

  Таке ставлення до співвітчизників, особливо новобранців, дивувало навіть німців, які таких солдатів називали "Beutesoidaten" ("трофейні солдати").

Зі "Щоденника" О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: "Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", – розповідав мені Віктор".

   

   

 Подібну історію оповідає письменник Анатолій Дімаров: "Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога-рука, а чи 
сліпий-глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас "озброїли" – дали по півцеглини і – "йдіть, спокутуйте вину кров'ю", бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, ... лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!"

Таке відбувалося по всій Україні. Документальне підтвердження знаходимо в унікальному багатотомному історико-меморіальному виданні "Книга Пам'яті України", на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих. У 250 томах за областями, за кожним населеним пунктом подані імена полеглих. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

У зруйнованих війною селах, містах і містечках залишалися матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Таким є Український вимір Перемоги.

     Схиляємо голови перед мужністю і нескореністю нашого народу, який знайшов у собі сили вистояти і вижити, який піднявся на бій і переміг у героїчній боротьбі. 

Бібліотекарі підготували віртуальну, книжкову виставку-пам'ять, про події Другої світової війни.

Відео-огляд книжкової виставки про Другу світову війну. 

(натистіть, щоб перейти)