Солом'янські історії

Сьогодні в нашій бібліотеці пройшла презентація - огляд до Дня Києва "Соломянські історії. Відвідувачі могли ознайомитись з історією Соломянського району, дізнатись про видатних людей , які проживали в Соломянському районі та їхнім літературним доробком.

Особистості які жили в Солом'янському район.

Іван Світличний - вул. Уманська 35

Іван Світличний народився у родині колгоспників 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині. У Івана було дві молодші сестри. Хлопець спершу навчався у початкові школі у рідному селі, змалку проявляв характер та супротив. У 1943 році Іван Світличний, якому тоді було 14 років, з іншими підлітками намагався підірвати нацистську техніку саморобною вибухівкою, через що позбувся пальців на руках, але це не завадило хлопцю навчатись на відмінно.У 1956 році Іван одружився із Леонідою Терещенко (Льоля). Молода сім’я понад три роки жила у невеличкій кімнаті тещі – місця було обмаль, а його доводилось ділити шістьом людям. Згодом Леоніда згадувала їхню першу квартиру, яку Світличні отримали у 1960 році: «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини».

Із 1960 року Івана Світличного називали організатором культурного та наукового життя творчої молоді, а його помешкання стало дискусійним клубом для шістдесятників. Лесь Танюк організував у Києві Клуб творчої молоді – осередок ранніх шістдесятників. Івана Світличного називають душею цього клубу. До оселі подружжя любили приходити Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба та інші. Іван Світличний встановив контакт із діаспорою на Заході, поширював самвидав, передавав щоденник Василя Симоненка. Варто також додати, що Іван Світличний мав одну з найкращих приватних бібліотек Києва. Після смерті сестра Івана передала його бібліотеку із 10 тисяч томів Харківському національному університету імені Каразіна. Перший арешт Івана Світличного стався у 1965 році.

Другий арешт стався 12 січня 1972 року. Тоді ж арештовують Євгена Сверстюка, Василя Стуса, а згодом і молодшу сестру Світличного Надію. Через рік відбувся закритий судовий процес, де Світличному присудили 7 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання. Він відбував покарання у Пермській області, у нього погіршився стан здоров’я, але Іван Світличний намагався працювати на рівні з іншими.
Івана Світличного називали «табірною совістю» – він мав беззаперечний авторитет серед політв’язнів, витримував тривалі протестні голодування. Табір та заслання в Алтайському краї остаточно підірвали здоров’я Івана Світличного. У 1981 році на засланні у нього стався інсульт. У місцевій лікарні йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому, він пережив клінічну смерть, а під час лікування йому занесли ще й стафілокок. Попри це Світличному не дозволили повернутися до Києва. Із червня 1979 року Івана доглядала дружина Льоля, яка була з ним на засланні.У січні 1983 року Івана Світличного звільнили, він добирався до Києва потягом, адже через свій стан здоров’я не міг летіти літаком. Дорога була виснажлива. Після заслання стан Івана Світличного був тяжким і він уже не міг повернутись до громадської діяльності. У Києві він жив в будинку без ліфта, тому фактично не бував на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після якого він Іван уже не міг говорити та рухатись. Василь Стус присвятив Івану Світличному вірша, він писав:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!…

Іван Дзюба - проспект Повітряних сил 50

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри. Навчався у Донецькому педагогічному інституті. Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання  точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.
Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.

«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба
Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.
У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».
Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни.

Віктор Могильний - вул. Возіанова 10

Віктор Могильний жив з 1939 по 1960-ті роки, у будинку садибного типу, на вул. Карпінського 10 ( нині вулиця Академіка Возіанова ).
 Автор поетичних збірок для малечі «Равлик-муравлик» (1988) та «Гойда раз, гойда два», талановитий український поет мав псевдонім Віть Вітько.
Його син — поет Аттила Могильний.

На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин – цих островів незалежности – було небагато. Однією з них була родина Могильних – Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни обписані були українськими словами й автоґрафами, обставлені українськими книгами й виробами. Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку:
«Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи.
Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»
Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської - літературного критика Івана Світличного.Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі в правозахисному рухові й борні за незалежність на межі 80 – 90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі. Так виросли син – поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онук Богдан та Ярополк. Будинок був знищений для перебудови. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва.
Віктор Могильний не одержав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей “Равлик-муравлик”, “Гойда раз, гойда два”, а 1999 року – самвидавна збірка “Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко” під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених кагебістами біля пам’ятника Т.Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ біля 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували “Ганьба!” Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист – німець – бігав і питав: “Was ist “hanba” (Що таке “ганьба”?).
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім “стажем” Бориса Антоненка-Давидовича разом з Олесем Шевченком та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). У 1968 році Б.Антоненко-Давидович виступив у “Літературній Україні” зі статтею “Літера, за якою сумують” (про літеру Ґ. Автор покликався на статтю В.Могильного в ЛУ від 1 жовтня 1965 року “З приголосними клопіт”).

Ще раз виразно “засвітився” Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 року в Олеся вилучили вірш “Життєпис (Лякано мене…)”. Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього “наклепницького, антирадянського документа”. Тоді Олесь сказав слідчому, що він… викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. Віталій Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є “наклепницькими”. Суддя звертався російською, то Могильний, ніби не розуміючи: “Прошу?”. І так кілька разів. Таки вимусив його заговорити українською. Помер 10 травня 2019 року.

Олесь Шевченко написав"Віктор Могильний пішов від нас тихо, не зобов'язавши своїх близьких повідомити друзів про свій відхід."

Осінь синьокоса

літо проводжає.

Журавлиними ключами

небо замикає.

Замикає небо

на всі спусти Божі.

Кру-кру – Кручені Паничі

змерзли в ноги босі.

Змерзли в ноги босі,

аж по самі губи.

І востаннє затрубили

в кучеряві труби.

Прощай, Друже...

Щоденник мудрої черепахи

24 травня у стінах Бібліотеки для дорослих №11 відбувся захід для наших маленьких читачів — інфо-майстерня «Щоденник мудрої черепахи», присвячена Всесвітньому дню черепахи.

Спершу юні гості зібралися навколо книжок — читали цікаві твори про черепах, занурювалися у світ цих давніх і мудрих істот. Потім бібліотекарі з великою любов'ю розповіли дітям про черепах: де вони живуть, скільки живуть, чому їх вважають символом мудрості та терпіння. Очі дітлахів світилися від цікавості!

Завершився захід творчою майстернею — кожна дитина власноруч виготовила блокнот з аплікацією черепашки. Маленькі руки старалися, вирізали, клеїли — і кожен пішов додому з цікавим, зробленим із душею подарунком.

Мета заходу — виховати у дітей любов до природи та дбайливе ставлення до тварин, зацікавити книгою та читанням, розвинути творчі здібності, а також показати, що бібліотека — це не просто місце для книжок, а простір для відкриттів, спілкування і радості.

Дякуємо всім дітям і їхнім батькам, які завітали до нас! Ми раді бачити вас знову — адже у нас ще стільки цікавого попереду!

ART мандрівка

Кажуть, що культура — це своєрідна мова, зрозуміла всім без перекладу. І найяскравіше вона звучить у музиці. 21 травня, до Всесвітнього дня культурного розмаїття в ім'я діалогу та розвитку Бібліотека для дорослих №11 стала місцем справді особливої події. Наш читальний зал на кілька годин перетворився на живий простір зустрічі культур, де панували мелодія, ритм і щирість.

Бібліотекарі спільно з викладачами, організували захід в бібліотеці для дорослих №11 — творчий музичний проєкт “ART мандрівка” - викладачів Київської дитячої школи №1, Васенко Віталіни та Менька Назара.

Програма вечора була насиченою, контрастною та надзвичайно живою. 

Разом із талановитими викладачами та вихованцями КДШМ №1 ми вирушили у віртуальну подорож нашими містами, насолоджуючись неповторними мелодіями українських композиторів.

Культурне розмаїття — це спільний скарб усього людства. У час, коли так важливо чути й розуміти одне одного, бібліотека перестає бути лише сховищем книг і стає відкритим простором для справжнього діалогу. Цього року ми вирішили говорити про різноманітність мовою музики — адже вона не знає кордонів.

"Музика — це єдина всесвітня мова, яку не треба перекладати"

Ми щиро вдячні кожному, хто завітав до нас цього вечора, усім музикантам за їхній талант і тепло, а читачам — за ваші оплески та палаючі очі. Разом ми вкотре довели, що Бібліотека №11 — це простір, де люди розквітають, спілкуються та збагачуються духовно.

Герої усіх часів

День Героїв — особлива дата, присвячена всім поколінням борців за незалежність України: від воїнів Київської Русі та козаків до січових стрільців, вояків УНР, діячів ОУН і УПА, Героїв Небесної Сотні та захисників сучасної російсько-української війни. Це день вшанування тих, хто віддав життя за свободу Батьківщини, і вдячності нашим воїнам, які сьогодні обороняють державу. У нинішній час це свято набуває особливого змісту, адже мужність сучасних захисників продовжує славні традиції українського воїнства.

З цієї нагоди у Бібліотеці для дорослих №11 відбувся круглий стіл під назвою «Герої усіх часів».

Працівники бібліотеки підготували змістовну книжково-ілюстративну виставку, яка знайомить відвідувачів із різними етапами боротьби українського народу за свободу — від княжих часів до подій сьогодення.

Окрему увагу в експозиції приділено виданням про діячів Української повстанської армії та Організації українських націоналістів, постать Симона Петлюри, героїв Крут, а також сучасним книгам про захисників України 2014–2024 років. Виставку доповнили фотоальбоми й історичні матеріали, присвячені оборонцям нашої держави, які нині стоять на захисті миру та незалежності.

Особливий інтерес у відвідувачів викликала серія патріотичних плакатів із портретами визначних військових діячів минулого — Всеволода Змієнка, Романа Дашкевича, Харитини Пекарчук, Леоніда Ступницького та інших постатей, що стали символами сили духу та незламності. Гості заходу уважно знайомилися з історичними матеріалами, переглядали книги та відкривали для себе нові сторінки української історії.

Під час обговорення учасники круглого столу поділилися маловідомими фактами про діяльність УПА, а також згадали приклади мужності сучасних українських військових — своїх рідних, друзів і земляків, які нині боронять Україну на передовій. Усі присутні відзначили нерозривний зв’язок між героїзмом минулих поколінь і подвигом сучасних захисників.

Дякуємо всім, хто долучився до заходу та взяв участь у змістовній дискусії. Пам’ятаймо нашу історію, шануймо героїв минулого та підтримуймо тих, хто виборює майбутнє України сьогодні.

Символи, що оберігають

21 травня на годину народної мудрості "Символи, що оберігають", до бібілотеки для дорослих №11 завітали учні 1 - го класу 324 школи.

Бібліотекарі разом із маленькими гостями говорили про одне з найцінніших надбань українського народу — вишиванку. 

Метою цього заходу було розкрити дітям глибокий сенс і важливість вишиванки як не лише елементу українського національного одягу, але й справжнього сімейного оберегу. Під час події учасників знайомили з особливостями традиційної вишитої сорочки, її духовною значимістю та культурною унікальністю. Захід не лише поглиблював знання про народний одяг, але й сприяв розвитку художньо-естетичного смаку, творчої уяви та заохочував до кмітливості.

Однією з ключових тем було знайомство із символікою орнаментів, змістом кольорів та їхнім значенням у вишивці. Дітям пояснили, чому так важливо плекати і берегти національні традиції. Адже кожен візерунок на вишиванці — це більше, ніж просто прикраса. Це носій генетичної пам’яті, спадщина поколінь і сакральний оберіг, який несе в собі силу та мудрість рідного народу.

Особливий захват у дітей викликав творчий майстер-клас із виготовлення паперової вишиванки. Учні із задоволенням створювали власні "орнаменти", фантазували,  підбирали кольори і вкладали у свої роботи любов до України.

 

Під час заходу ми не лише закріпили знання дітей про Україну та українські традиції, а й продовжили знайомство з особливостями національного одягу, його колоритом і символікою. 

 

Такі зустрічі допомагають виховувати повагу до культурної спадщини нашого народу, розвивають творчу уяву та нагадують: вишиванка — це символ єдності, сили й любові до рідної землі.

Життя у вулику

У межах реалізації освітнього проєкту «Інвестуємо в інтелект», спрямованого на підтримку української школи, у бібліотеці для дорослих №11 відбувся пізнавальний захід для учнів 2–3 класів «Життя у вулику», присвячений Всесвітньому дню бджіл. Під час зустрічі діти переглянули науково-популярний фільм про життя бджіл, їхню працю та значення для природи й людини, наприкінці заходу провели майстер клас. 
Бібліотекарі розповіли юним читачам, чому бджоли є надзвичайно важливими для існування людей та планети. Ці маленькі, але надзвичайно працьовиті створіння — справжні герої, які забезпечують нас не лише медом, є основними запилювачами, завдяки яким існує більшість видів рослин та багатьма іншими продуктами, які ми споживаємо щодня.

Діти дізналися, що сучасні дослідження свідчать про стрімке скорочення кількості бджіл через використання пестицидів, зміни клімату, втрату природних середовищ та хвороби. Що бджоли будують стільники у формі шестикутника — найефективнішої геометричної фігури для збереження меду; бачать ультрафіолетові кольори, але не розрізняють червоний; а одна бджола за все життя виробляє лише 1/12 чайної ложки меду. Також діти довідалися, що літні бджоли живуть лише 30–40 днів, тоді як осінні можуть жити до 6–7 місяців.

Бібліотекарі наголосили, що кожен може допомогти бджолам: висаджувати нектароносні рослини та уникати використання шкідливих пестицидів у садах і на городах.

На завершення заходу відгадували вікторину та обговорили з дітьми прості, але дієві кроки, які може зробити кожен для порятунку бджіл: від висаджування нектароносних рослин до відмови від шкідливих хімікатів у садах.

Такі заходи допомагають виховувати в підростаючого покоління відповідальне ставлення до довкілля та розуміння того, що в природі не існує «дрібниць». Адже від добробуту маленької бджоли залежить майбутнє всієї планети.

Дякуємо всім за участь та активність! 

Легенди міста

До Міжнародного дня музеїв в бібліотеці для дорослих №11 відбулася гра-мандрівка для наймолодших читачів — учнів 2–4 класів.
Сьогодні бібліотека перетворилася на місток між книжкою та музеєм. Нашою метою було:популяризувати знання про культурну спадщину України, показати дітям, що історія — це цікавий квест, розвивати логічне мислення, навички командної роботи та уважність. 

Маршрут гри охопив найнезвичайніші куточки нашої України. Діти «відвідали»:

• Одесу, де розгадували таємниці музею звуку та дізналися, як звучали перші грамофони.
• Вінниччину, занурившись у світ середньовічних ремесел центру «Дунстан».
• Карпати, де почули голос трембіти з колекції Романа Кумлика.
• Полтавщину, де знаходиться музей українського весілля (Великі Будища). Це найвеселіший музей у світі, тут не просто дивляться на експонати, а грають у справжнє весілля! 
• Київ, де дивувалися майстерності Миколи Сядристого, який зміг помістити цілий «Кобзар» у вушко голки.

Під час квесту школярі опанували нові навички:

• розв’язували математичні головоломки та  проходили логічні лабіринти;
• учасники вчилися виокремлювати головне з коротких історичних довідок;
• найголовнішим результатом заходу став сплеск цікавості до нашого книжкового фонду. 

Під час проходження квесту діти не лише познайомилися одне з одним, але й захоплено занурилися у читання книжок про культурну спадщину України.

Діти відкривали для себе різноманітні енциклопедії, що розповідають про видатних українців, досліджували видання, присвячені старовинним замкам і технічним винаходам, а також насолоджувалися збірками українських легенд і казок. Такий формат дозволив їм не лише цікаво провести час, а й збагатитися новими знаннями.

Такі інтерактивні заняття перетворюють бібліотеку на місце сили та натхнення для майбутніх науковців, митців та патріотів.

"Музей — це пам'ять, а бібліотека — це ключ до її розуміння."
Дякуємо всім учасникам за активність та допитливі очі! Чекаємо вас знову за новими книжковими пригодами.