Провідник духовності - Сергій Пилипенко. До дня народження письменника.

   22 липня виповнюється 131 рік з дня народження відомого українського письменника з плеяди «розстріляного Відродження».
   За життя його називали «папашею» за прагнення плекати та ростити навіть найменший письменницькій талант у інших; після трагічної загибелі він був забутий сучасниками і нащадками. Зараз його називають лицарем духу доби українського відродження; його творчість вивчають, а його книги перевидають.

    Пилипенко Сергій Володимирович (22 липня 1891 — березень 1934) — український письменник (прозаїк, байкар, літературний критик), громадський діяч. Літературні псевдоніми — Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій, Слухач та інші. Батько Асі Гумецької та Міртали Пилипенко, чоловік Тетяни Кардиналовської.
    Сергій Пилипенко народився в Києві , але його родина походила з Полтавщини; батько був козацького роду, але захоплювався народництвом і через це вважався неблагонадійним. Йому часто-густо доводилось змінювати місце роботи, тому родина була незаможною. З дитинства Сергію довелося працювати, і він перепробував багато чого: був учнем у палітурні, стельмашні, теслярні, був грабарем, косарем та навіть десятником на болотних роботах. Одночасно Сергій вчився – жадібно, швидко, наполегливо у Першій київській гімназії. 

  1908 р - студента третього курсу Сергія Пилипенка за революційну діяльність відрахували з університету та вислали з Києва без права в’їжджати в будь-яке університетське місто. У 1918-му, повертається до Києва та стає редактором наймасовішої на той час газети «Народна воля» – її тираж становив 200 тисяч примірників.

  У березні 1922 року СергіЙ Пилипенко створює Спілку селянських письменників "Плуг". Головним принципом Пилипенка була читабельність твору. Він вважав, що людям – точніше, широкому загалу – на той час вкрай необхідно було спочатку дати «чорний хліб» – тобто таку літературу, яка б могла задовольнити їх поки що невибагливий читацький смак. Він невтомно виявляв молодих письменників-початківців «з глибинки», плекав їх, редагував їх твори, наставляв, підтримував грошима, допомагав з житлом та роботою. Десятки молодих письменників були вдячні Пилипенкові за турботу, за дбайливе ставлення до їх літературних спроб, за батьківське ставлення до них; саме тому вони й прозвали старшого за них Пилипенка «папашою».

  12 лютого у Москві в рамках Тижня української культури відбулася зустріч Сталіна з провідними українськими письменниками. Серед запрошених були й Сергій Пилипенко, і Микола Хвильовий. Результатом стала масова «зачистка» серед українського письменництва 30-х років.

    В травні 1932 р його дітище, його «Плуг» було ліквідовано. 21 серпня 1933 року Сергія Пилипенка було виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».           Після трусу на квартирі в будинку «Слово» 29 листопада 1933 року Пилипенка арештували. 3 березня 1934 року до Пилипенка застосували «найвищу міру соціального захисту — розстріл».
Його реабілітували в 1957 році.
   Родину письменника не тільки викинули з Будинку – їм узагалі було заборонено жити в Україні, і вони оселилися в Твері. Під час війни Асю Пилипенко фашисти відправили на примусові роботи до Австрії, Тетяна разом з молодшою дочкою вирішила їхати за нею. Далі були роки блукань: Австрією, Італією, Великобританією, а потім – еміграція в США.

  Менша дочка, Міртала Пилипенко приїхала на батьківщину в Україну тільки в 1991 році. Не одна – зі своїми творами: величною скульптурою з бронзи та полімеру, яка мандрувала галереями та музеями її батьківщини.

 А в 1998 році в Харкові на будинку № 4 на майдані Рози Люксембург – колишньому Селянському будинку, де у 1920-х мешкав Сергій Пилипенко з родиною, було відкрито присвячену йому меморіальну дошку. Автором її є дочка письменника, скульптор із США Міртала Пилипенко. Вона виконала бронзовий портрет батька на фоні землі, що розтріскалась, – як символ розколотого життя письменника.

   За своє життя письменник видав тридцять книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936)