"Я люблю історію, а в цій книзі змальовано
важливі історичні події, що відбувалися в 1968-му році минулого століття, під
час так званої «відлиги», не тільки в радянській Україні, в СРСР, а й в
Чехословаччині – відомі події «Празької весни» сколихнули тоді весь світ.
А ще дуже цікаво спостерігати,
читаючи книгу, як змінилося наше рідне місто Київ з роками. Адже Юра та його
друзі ходили тими ж вулицями, навчалися в тому ж університеті, відвідували ту ж
саму Наукову бібліотеку, що і я. І навіть приїздили на трамвайчику до свого
наукового керівника в мій район, на Відрадний!
Цікаво було поринути в культурне
життя тодішньої молоді, дізнатися, яку музику вони слухали, які книжки читали,
як проводили дозвілля. В романі «Юра» багато уваги приділено літературному
життю тодішньої України, адже мама головного героя – редактор у видавництві
«Молодь», вона спілкується з багатьма цікавими особистостями того часу: перекладачем
Миколою Лукашем, письменниками Іваном Чендеєм, Павлом Загребельним, Олесем
Гончаром, Григором Тютюнником. Юрі потрібно зробити важливий
моральний вибір – і добре, що він не зраджує свого наукового керівника, своїх
товаришів, а головне – самого себе… Книга дуже пізнавальна, буде цікава всім
віковим категоріям читачів!
Бажаю Вам в національний тиждень читання більше читати і знайти свою книгу! До зустрічі в бібліотеках Солом’янки!
"Поступово Фелікс почав відігравати в житті Тимофія суттєву роль. Довший час Тимофій не міг зрозуміти, ким же насправді є цей чоловік і чи варто орієнтуватися на його поведінку, звички, манери. Але вони одразу були марковані як негативні. Пити - погано. Це Тимофій усвідомлював і без сторонньої допомоги, хоча до певного часу йому навіть подобалося, коли Фелікс пив. У цьому було щось кумедне, таке, чого Тимофій ніколи не бачив, а тепер ставав свідком".
"З тераси, оберненої в бік озера, нечисленні відвідувачі милувалися гладінню Лак Леман і далеким, неправильної форми, конусом Монблану, який саме сьогодні, в гожому дні, знов постав у своїй віковічній крижаній красі.
Незрушний Монблан мрів на оковиді, пишний і величний в іскристому леті. Гору цю можна було розглядати мов священну Фудзіяму й щомиті віднаходити ті сакраментальні сто облич п’ятитисячної вершини. Уважний спостерігач знав, що надвечір, хамелеонно змінюючи свої рожево-сірі тони, Монблан несподівано на мить виглядатиме зеленавим – то улюблений митцями хвилинний зелений промінь призахідного сонця освітлюватиме альпійський масив і надаватиме горі неймовірного відтінку білил, вкритих білястою ж крем’яною плівкою іншого забарвлення, подібною до кольору молодої патини на чищеній міді. А поки що неймовірно принадний краєвид розкошував під небесною твердю, в чистому повітрі теплого безхмарного дня".
Роздобудько Ірен. Фаріде. Роман-апокриф. - Київ: Нора-друк, 2021. - 232 с.
"Казали про неї - йде, мов танцює. І все робить так, ніби спостерігає за нею сам Аллаг, вирішуючи, що ще додати до свого досконалого витвору років через десять.Очі? Вони і без милості Всевишнього - великі, видовжені, мов горішки мигдалю, дивного фіолетового відтінку. Руки в зап’ястях тонкі, як виноградні лози, - подейкують, мовляв, до роботи не пристосовані. І такі ж тонесенькі литки, а п’яти, мов райські яблучка, - дарма, що весь день босоніж бігає. Волосся так блищить на сонці, що над головою сріблястий серпанок - короною. Обертаються на неї навіть старійшини, що весь день гріють на сонці старі кістки, хитають сивими головами - не до добра така краса, не до добра. Співчувають батькам, мовляв, треба вже "баш ортюс" носити хустину, що закриває голову і волосся, адже - сліпить."
"...Запала тиша. Кожен переживав її осібно, окремо від інших. Усе сказане і виплакане було, як зворотний бік місяця, - незрозуміле, таємне, і тепер, коли воно раптом їм явилося, ніхто не знав, що робити далі. Не можна було з того сміятися. Не можна було за те випити. Не можна було з тим жити. Тільки чутно було, як під кимось рипнув стілець, як хтось хруснув кісточками руки, як хтось несміливо кашлянув. Здавалося, стінами пробігають темні тіні - минуле, про яке вони так мало знали, і оприявнюється, наче німе кіно, вся ця безкінечна хресна дорога: від Августина Волошина - до Федора Пайкоша. Лежали по лісах мертві, мовчали під лісами живі."
"Небо було темне, і тільки в одному його куті враз прорізалася мала зірка, спалахнула - і застигла, тверда й округла, немов світла голівка цвяшка, забитого кимось у темряву."
У списку 30 найзнаковіших книжок, які вийшли з друку в нашій країні за час незалежності і з якими варто ознайомитися кожному українцю, цей твір посідає третє місце.
"Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер"...
"Аеропорт Бориспіль вітав мільйонного пасажира. На жаль, не приїхав, а від’їжджає. За контрактом у Голландію, на пару років . Мій друг теж поїхав у Каліфорнію на пару років. А минає вже шостий рік. "Щодва дні з України виїжджає один програміст", - передавали сьогодні. А скільки непрограмістів? Куди?! Чи як у Кафки в одному оповіданні - "Аби звідси"?"
Книга була видана в 2011 році, але дуже актуальна сьогодні і користується підвищеним попитом в нашій бібліотеці!
"Твої" і "нетвої" люди
"Як дізнатися, чи людина "твоя"? - питали його.
"Просто. Ти йдеш своєю дорогою, а вона своєю - і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви зійшлися. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися, вам тепер по дорозі".
Звідки все приходить
ВД Дакор, 2020. - 152 с. - (Серія: Рідний шлях)

Не треба слів. Хай буде тільки діло.Його роби - спокійний і суворий,Душі не плутай у горіння тіла,Сховай свій біль. Стримай раптовий порив.Але для мене - у святім союзіДуша і тіло, щастя з гострим болем.Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,І сміх мій рветься джерелом на волю.Не лічу слів. Даю без міри ніжність.А може в цьому й є моя сміливість:Палити серце - в хуртовині сніжній,Купати душу - у холодній зливі.Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,Та там, де треба я тверда й сувора:О краю мій, моїх ясних привітівНе діставав від мене жодний ворог.
Махнуть рукою! Розіллять вино!Махнуть рукою! Розіллять вино!Хай крикне хтось - хай буде завірюха, -Ах, як я хочу віднайти вікноУ сірім мурі одностайних рухів!А в тім вікні нехай замерехтитьЧиєсь обличчя - вперте і сміливе,Щоб знов життя - надовго чи на мить -Розколихалось хвилею припливу.Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,Переплеснувся найсвітлішим плином,Де очі інших, очі ворогівНе домішали яду, чи полину.І в душній залі буде знов ростиТака дитинна й божевільна мрія:Що задля мене хтось зуміє йтиКрізь всі зневаги - так, як я умію!
"Ще тут пані Леся Українка недавно була, письменниця. Сиділа от неподалік від мене, така тиха та сумирна, що я спочатку подумав, ніби вона не дуже тямить, про що ці вчені мужі говорять: як от ягничка слухає розмови пастухів про цісаря... Бо доктор Франко безпощадно ганив якусь книжку, слова розумні говорив, а Гнатюк йому не менш розумними словами відповідав. Тут нарешті включилася пані Леся. Вона виважено, як отченаш, спокійно так усе сказала, що всі навколо з нею одразу погодилися. І ще одне думав: а може, це вони так гарно лише з нашими, гірськими людьми говорять..."
Андрій Любка. Саудаде. – Чернівці: Книги-ХХІ:
В
оповіданні «Музика Дунаю» мова знову йде про річку та про всесвітньо відомого
композитора Бейлу Бартока. (Одразу в голові виникають його запальні мелодії,
адже досліджував композитор фольклор багатьох народів, в тому числі український).
І як приємно було дізнатися, що дитячі роки композитор провів у Виноградові
(Закарпатська область) і свій перший концерт дав там же, після чого поїхав на
навчання в Будапешт. «Дунай дає нам все це багатство, бо тече й наводнює
десятки культур». … І знову екскурс від автора в історію, культуру країн Європи
і згадка про річку, що всіх нас об’єднує… В усьому ти розумієш і підтримуєш
автора – тобі цікаво! Це твоя книжка! Продовжуємо читати!
На цю книжку наші читачі чекали дуже давно. Відтоді, як прочитали в 2015-му році роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» і були від нього в захваті: життя Галичини, її природа, прекрасні, мудрі, працьовиті, талановиті люди, їх побут, їх культура – це те, що завжди цікавить і приваблює.
Інформації
в книжці дуже багато, вона розкривається поступово. Дякуємо письменниці за її
кропітку роботу, за цікаво підібраний архівний матеріал, адже багатьом бракувало саме
цих знань про нашу літературу періоду сталінських репресій, про Розстріляне Відродження.Важко
зрозуміти: як так сталося, що велика кількість талановитих, унікальних людей
одночасно була знищена в урочищі Сандармох в Карелії, в інших трагічних місцях.
Не завжди інформація про ці події була доступною. Микола Зеров, Євген Плужник, Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Валеріан
Підмогильний, Микола Хвильовий… Якою була б наша література, історія, якби цих та
багатьох інших людей не знищили, не перешкоджали їхній творчості? Не руйнували
б церкви, монастирі, замки, скульптури?
В
книзі простежуються багато сюжетних ліній. Всі вони пов’язані з нашою історією,
її різною інтерпретацією. В кожної людини, в кожної родини, країни – своя
історія, така, яка була можлива на той чи інший час. Старовинне містечко Бучач на
Тернопільщині приваблює читача своєю затишністю, старовинною бруківкою вулиць,
кам’яницями, мешканцями різних національностей, які мирно співіснували багато
часу. Намагаємося зрозуміти вчинки кожного. Зрозуміти, не засуджувати. Ніхто не
знає достеменно, як би він повівся в таких складних життєвих та історичних
обставинах. Кожна людина керується інстинктом самозбереження, вболіває за свою
родину, особливо за дітей. Зрозумілий вибір батька єврейського хлопця Пінхаса: він
заборонив сину зустрічатися з українською дівчиною Уляною. І заслуговує на повагу
вчинок родини Уляни Фрасуляк, яка тривалий час переховувала хлопця від німців. В
часи негараздів, війни, горя віра людей в Бога посилюється, адже здається, що
більше ніщо і ніхто не може їм допомогти. На допомогу ще повинен прийти досвід
поколінь, країн в подоланні труднощів на шляху історичного розвитку. Генна
пам’ять, досвід батьків, знання своєї історії, традицій, культури, оберегів,
віра у Всевишнього допомагає країнам та народам не зникати, виживати в часи
лихоліть. Для героїв роману важливою є віра в Бога. Вони особливо потребують її
у критичні моменти свого життя. Уляна прибігає до церкви Святого Онуфрія спокутувати
свою провину, молитва підтримує лісового комбатанта, семінариста Матвія Криводяка та
його побратимів у лісовому сховищі.
Енкаведіст Красовський
під час важкої хвороби дивиться на власну колекцію скульптур святих, на старовинні
ікони та образи, мозаїки, навколо яких стоять золоті і срібні свічники та
лампадки. Святий Онуфрій із каменю, роботи геніального скульптора Європи ХVIII століття Пінзеля,
мав би поповнити цю колекцію…
Роман
дуже багатогранний, всеохоплюючий. Він дивує, збагачує...
Що
ж допомогло Віктору Петрову (Домонтовичу) – українському письменнику, філософу,
літературному критику, історику і культурологу, а ще й розвіднику, вижити в
часи лихоліть, коли всі його друзі та колеги по цеху були знищені? Невже почуття
до дружини Миколи Зерова, Софії? А що ще? Разом з письменницею шукаємо і
знаходимо відповідь на це питання.А кожний сам для себе знаходить дуже важливі
відповіді на безліч інших питань.
«Чоловік наблизився до великого пам’ятника, схожого на
дерево, що в розпачі простягало до неба руки… зауважив раптом, що тримає в
правій руці великий камінь… нахилився і поклав його поруч із іншими каменями,
нагромадженими біля підніжжя пам’ятника».
ЧАС
ЗБИРАТИ КАМІННЯ… Нам час згадувати, вивчати, любити, зберігати, відстоювати
свою історію, свою країну! Щоб не зникнути, як найбільше озеро Європи, Амадока,
з сучасних мап світу.
Немає коментарів:
Дописати коментар