Книжкові "відкриття"

Ільченко Олесь. Порт Житана: роман. - Чернівці, Меридіан Черновіц, 2020. - 256 с.

Роман українського письменника Олеся Ільченка "Порт Житана" приверне увагу людей, які захоплюються пригодами, подорожами та мистецтвом.

Сюжетні лінії твору нагадують про події, які відбувалися в першій половині 20-го століття і відбуваються в наш час. Киянин-мистецтвознавець Сергій вирушає за кордон в пошуках картин для колекції українського олігарха. Прекрасні пейзажі Женеви, Ансі, Парижа, Ніцци будуть супроводжувати його на шляху цих пошуків. А ще - мистецькі галереї, унікальні картини талановитих українських художників, які емігрували з нашої країни на початку минулого століття; революції, кохання, зради, пригоди, інтриги... Книга обов'язково захопить уяву читача з першої до останньої сторінки.

"З тераси, оберненої в бік озера, нечисленні відвідувачі милувалися гладінню Лак Леман і далеким, неправильної форми, конусом Монблану, який саме сьогодні, в гожому дні, знов постав у своїй віковічній крижаній красі.

Незрушний Монблан мрів на оковиді, пишний і величний в іскристому леті. Гору цю можна було розглядати мов священну Фудзіяму й щомиті віднаходити ті сакраментальні сто облич п’ятитисячної вершини. Уважний спостерігач знав, що надвечір, хамелеонно змінюючи свої рожево-сірі тони, Монблан несподівано на мить виглядатиме зеленавим – то улюблений митцями хвилинний зелений промінь призахідного сонця освітлюватиме альпійський масив і надаватиме горі неймовірного відтінку білил, вкритих білястою ж крем’яною плівкою іншого забарвлення, подібною до кольору молодої патини на чищеній міді. А поки що неймовірно принадний краєвид розкошував під небесною твердю, в чистому повітрі теплого безхмарного дня".

Роздобудько Ірен. Фаріде. Роман-апокриф. - Київ: Нора-друк, 2021. - 232 с.

Роман-апокриф "Фаріде" відомої української письменниці Ірен Роздобудько отримав Першу премію конкурсу "Гранд Коронація слова"! Це нелегка книга про ще більш нелегку долю кримськотатарського народу.
В кримському Селищі доволі безтурботно проходить дитинство дітей різної національності. Вони разом грають, вчаться, а згодом і закохуються одне в одного. Фаріде - красуня-дівчинка, якою милуються і яку люблять усі.
"Казали про неї - йде, мов танцює. І все робить так, ніби спостерігає за нею сам Аллаг, вирішуючи, що ще додати до свого досконалого витвору років через десять.
Очі? Вони і без милості Всевишнього - великі, видовжені, мов горішки мигдалю, дивного фіолетового відтінку. Руки в зап’ястях тонкі, як виноградні лози, - подейкують, мовляв, до роботи не пристосовані. І такі ж тонесенькі литки, а п’яти, мов райські яблучка, - дарма, що весь день босоніж бігає. Волосся так блищить на сонці, що над головою сріблястий серпанок - короною. Обертаються на неї навіть старійшини, що весь день гріють на сонці старі кістки, хитають сивими головами - не до добра така краса, не до добра. Співчувають батькам, мовляв, треба вже "баш ортюс" носити  хустину, що закриває голову і волосся, адже - сліпить."
Друга світова війна безжально руйнує всі сподівання і долі людей. Фаріде, яка подорослішала і стала вихователькою, рятує від загибелі єврейських дітей Селища.

Але доля не змогла врятувати її від нелегких випробувань на довгі десятиліття: депортація, сибірські лісозаготівельні табори, поселення і важка праці в Узбекистані.

Серце крається, коли читаєш цей роман: чи буде доля справедливою до кримськотатарського народу? Коли він зможе безпечно повернутися на рідні землі? На це питання поки що немає відповіді...

Оксана Луцишина. Іван і Феба: роман. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. - 392 с.

Роман української письменниці Оксани Луцишиної "Іван і Феба" є знаковим для сучасної української літератури, адже отримав Національну премію імені Тараса Шевченка в 2021-му році!
Головний герой роману - студент Львівської Політехніки Іван, принципова, патріотично налаштована людина. Разом зі своїми друзями бере участь у Революції на граніті, "тримає периметр", коли у жовтні 1990 року студенти українських вишів голодували у Києві, на Майдані Незалежності. Ця подія стає найяскравішою в його житті.

А згодом на Івана починає тиснути тодішня система, його допитують і "обробляють" співробітники КДБ, повсякчас йому ввижається стеження. Іван починає втрачати друзів, кохану, і, здається, самого себе. Життя в батьківській хаті в Ужгороді, одруження, робота не приносять Іванові заспокоєння. Хлопцеві стає все важче знайти себе в "лихих дев'яностих". Його участь у Революції на граніті лякає і непокоїть його матір, але в багатьох викликає захоплення - усі пам’ятають події Карпатської України і Августина Волошина, події в Угорщині 1956-го року...
"...Запала тиша. Кожен переживав її осібно, окремо від інших. Усе сказане і виплакане було, як зворотний бік місяця, - незрозуміле, таємне, і тепер, коли воно раптом їм явилося, ніхто не знав, що робити далі. Не можна було з того сміятися. Не можна було за те випити. Не можна було з тим жити. Тільки чутно було, як під кимось рипнув стілець, як хтось хруснув кісточками руки, як хтось несміливо кашлянув. Здавалося, стінами пробігають темні тіні - минуле, про яке вони так мало знали, і оприявнюється, наче німе кіно, вся ця безкінечна хресна дорога: від Августина Волошина - до Федора Пайкоша. Лежали по лісах мертві, мовчали під лісами живі."
Життя в патріархальному сімейному укладі змінює хлопця.
Перед самим весіллям Іван хоче втекти з рідного міста, але обставини залишають його там на тривалий час. Чи пішов цей час йому на користь? Дізнаємося з книги!
"Небо було темне, і тільки в одному його куті враз прорізалася мала зірка, спалахнула - і застигла, тверда й округла, немов світла голівка цвяшка, забитого кимось у темряву."
Костенко Ліна. Записки українського самашедшего / К.:
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. - 416 с. - (Перлини сучасної літератури) 

Ліна Костенко - найвизначніша сучасна українська поетеса.  "Записки українського самашедшего" - її перший опублікований прозовий роман.
У списку 30 найзнаковіших книжок, які вийшли з друку в нашій країні за час незалежності і
 з якими варто ознайомитися кожному українцю, цей твір посідає третє місце. 

Роман написаний від імені 35-річного київського програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сприймає всі виклики нашого глобалізованого часу. Книга про те, як події в світі, країні впливають на життя людини, формують її. А ще - про душу українського народу, його почуття, одвічне прагнення до свободи.
"Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер"...

"Аеропорт Бориспіль вітав мільйонного пасажира. На жаль, не приїхав, а від’їжджає. За контрактом у Голландію, на пару років . Мій друг теж поїхав у Каліфорнію на пару років. А минає вже шостий рік. "Щодва дні з України виїжджає один програміст", - передавали сьогодні. А скільки непрограмістів? Куди?! Чи як у Кафки в одному оповіданні - "Аби звідси"?"

Книга була видана в 2011 році, але дуже актуальна сьогодні і користується підвищеним попитом в нашій бібліотеці!

Дочинець Мирослав. Золотий час. Одкровення карпатського знатника. - Мукачево: Карпатська вежа, 2020. - 192 с.

Його вважали знахарем, знатником, цілителем, відуном, мольфаром, провісником, старцем милосердним, боговидцем. А сам він себе йменував "перехожим світу, пастирем бджіл, братом птахів і приятелем дерев". Тут зібрані одкровення, роздуми, поради, приписи карпатського мудреця Андрія Ворона. Це рядки, які наситять, осяють душу. Письмо, після якого ти вже не будеш таким, як перше.

Коли приходить зрілість
Зрілість - це коли менше ставиш запитань, а ще менше - віриш відповідям. 
Коли менше слухаєш людей, а більше - музику тиші.
Коли менше скаржишся, а ще менше звинувачуєш когось.
Коли не біжиш за часом, а він не обганяє тебе.
Коли всміхаєшся на те, що інших дратує.
Коли на похвалу реагуєш іронічно.
Коли нічого не робиш, коли не знаєш, що робити.
Коли не журишся, якщо чогось не маєш.
Коли тобі не самотньо, якщо когось не маєш.
Коли не ганяєшся за щастям і не притягуєш нещастя.
Коли тобі не соромно, якщо чогось не знаєш.
Коли перестаєш боятися дзеркала і рахувати зморшки.
Коли в душі тихо, спокійно і свіжо, як у світлиці.
Коли Бог усе більше стає твоїм союзником.

 "Твої" і "нетвої" люди

"Як дізнатися, чи людина "твоя"? - питали його. 

"Просто. Ти йдеш своєю дорогою, а вона своєю - і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви зійшлися. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися, вам тепер по дорозі".

Ще пояснював, що підказку дасть серце. Ти бережно ставитимешся до серця дорогої людини. А "чужорідні" люди байдужі до твого серця. Обходь тих, хто легко обходиться без тебе. На життєвих гонах люди з’являються і віддаляються. Але декількох, дорогоцінних, слід триматися до кінця, твого чи їхнього. І що більше заходиш у вік, то ціннішою стає ця відданість і близькість.

Звідки все приходить
Зачерпуючи горнятком із відра, ти спокійний, що завтра-позавтра нап’єшся знову - в криниці є ще. Чому ж тоді за інше боїшся?
Там, звідки прийшло до тебе знання, є ще.
Там, звідки прийшло вміння, є ще.
Там, звідки прийшла сила, є ще.
Там, звідки прийшла радість, є ще.
Там, звідки прийшла віра, є ще.
Там, звідки прийшла надія, є ще.
Там, звідки прийшла любов, є ще.
Горні криниці відрізняються від нижніх тим, що вони справді невичерпні. Бездонні.

Теліга Олена Іванівна. Сучасникам радість: Вибрані твори. - Київ:
ВД Дакор, 2020. - 152 с. - (Серія: Рідний шлях)


У серії "Рідний шлях" представлена громадянська (патріотична) лірика Олени Теліги. Послання в майбутнє, звернення до нащадків. Авторка закликає горіти душею, діяти сміливо, виробити в собі рису суворої самодисципліни та обов’язку, не втрачати людських рис на тернистих шляхах випробувань.
Не треба слів. Хай буде тільки діло...

Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби - спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив.

Але для мене - у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце - в хуртовині сніжній,
Купати душу - у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Махнуть рукою! Розіллять вино!

Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось - хай буде завірюха, -
Ах, як я хочу віднайти вікно
У сірім мурі одностайних рухів!

А в тім вікні нехай замерехтить
Чиєсь обличчя - вперте і сміливе,
Щоб знов життя - надовго чи на мить  -
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвітлішим плином,
Де очі інших, очі ворогів
Не домішали яду, чи полину.

І в душній залі буде знов рости
Така дитинна й божевільна мрія:
Що задля мене хтось зуміє йти
Крізь всі зневаги - так, як я умію!

Мирослав Лаюк. Залізна вода. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2021 - 264 с.

Дуже важлива для нас книжка з'явилася в ювілейний, 150-й рік від дня народження головної жінки української літератури Лесі Українки! Мирослав Лаюк в своєму романі "Залізна вода" описав, як в далекому 1901-му році письменниця приїздила на лікування до відомого на той час курорту Буркут, місця, де з карпатських гір витікає джерело з цілющою залізною водою. Чернівці, Вижниця, Косів, Яворів, Буковець, Криворівня, Верховина, Зелене, Шибене і край світу - Буркут - маршрут, який подолала Леся Українка. Вода у Буркуті на той час була чи не найціннішою в Європі.

Стверджують, що Лесі було добре в Карпатах, місцевий клімат сприяв покращенню її здоров'я, вона здійснювала піші й кінні прогулянки в гори, до витоку річки Черемош. Поруч з Лесею в Буркуті були Климентій Квітка, приїздив Іван Франко. В Чернівцях письменниця гостювала в Ольги Кобилянської - в романі наведене листування цих двох великих жінок української літератури.

Не тільки освічені люди того часу захоплювалися Лесею - потужна сила її духу дивувала й тягнула до себе простих місцевих людей. 
"Ще тут пані Леся Українка недавно була, письменниця. Сиділа от неподалік від мене, така тиха та сумирна, що я спочатку подумав, ніби вона не дуже тямить, про що ці вчені мужі говорять: як от ягничка слухає розмови пастухів про цісаря... Бо доктор Франко безпощадно ганив якусь книжку, слова розумні говорив, а Гнатюк йому не менш розумними словами відповідав. Тут нарешті включилася пані Леся. Вона виважено, як отченаш, спокійно так усе сказала, що всі навколо з нею одразу погодилися. І ще одне думав: а може, це вони так гарно лише з нашими, гірськими людьми говорять..."
Сюжет твору динамічно розвивається, драматичні події початку минулого століття переплітаються з не менш драматичними подіями сьогодення. Але читання цієї книги приносить спокій та затишок на душі - так, ніби сам опиняєшся в мальовничій місцині Карпат, дихаєш гірським повітрям, припадаєш до цілющого джерела, слухаєш спів пташок, спілкуєшся з тендітною, хворобливою, але напрочуд сильною жінкою, Лесею Українкою, чуєш її живу, цілющу, як вода з карпатських гір, поезію...

 Андрій Любка. Саудаде. – Чернівці: Книги-ХХІ: Meridian Czernowitz. 2017. - 192 стор. 

Чудова збірка українського романіста, поета, перекладача та есеїста Андрі́я Лю́бки містить 63 оповідання. Кожне оповідання – невеличке, на півтори сторінки. Але інформації містить більше, ніж деякий роман. Тексти захоплюють одразу, в них багато цікавих деталей, образно змальованих автором.  В оповіданні «Водостанье» розповідь про рівень води в річках Дунай, Тиса, Морава одразу переносить нас в далекі, а тому більш цікаві міста, назви яких притягують, мов магніт: Лінц, Братислава, Будапешт, Вуковар... І одразу подумки мандруєш туди, згадуєш культуру цих країн, історію, мову, звичаї. Автор підкріплює наші знання ще й своїми спостереженнями. І за ці кілька хвилин, що витрачаєш на прочитання оповідання, емоційно проживаєш проміжок часу не в одне десятиліття. «Все тече, все змінюється».

В оповіданні «Музика Дунаю» мова знову йде про річку та про всесвітньо відомого композитора Бейлу Бартока. (Одразу в голові виникають його запальні мелодії, адже досліджував композитор фольклор багатьох народів, в тому числі український). І як приємно було дізнатися, що дитячі роки композитор провів у Виноградові (Закарпатська область) і свій перший концерт дав там же, після чого поїхав на навчання в Будапешт. «Дунай дає нам все це багатство, бо тече й наводнює десятки культур». … І знову екскурс від автора в історію, культуру країн Європи і згадка про річку, що всіх нас об’єднує… В усьому ти розумієш і підтримуєш автора – тобі цікаво! Це твоя книжка! Продовжуємо читати!

Київ. 1939–1945. Post scriptum / Дмитро Малаков. - К.: Сидоренко В. Б., 2010. - 224 с. : іл., карта.

Книга, в якій відомий історик Дмитро Малаков незаангажовано і без купюр висвітлює період окупації Києва нацистами у Другу світову війну. На основі унікальних документальних фотофактів автор дає повну картину подій того часу. До видання додається друкована копія оригінальної німецької карти Києва 1943 р.

"Від 26 по 30 вересня 1943 р. війська Воронезького фронту (20 жовтня перейменованого на 1-й Український) під командуванням генерала армії М. Ватутіна захопили дев’ять плацдармів на правому березі Дніпра, вище й нижче Києва.

Найважливішим вважався Букринський плацдарм, південний, але він же виявився й помилковим. Згаявши час та втративши велику кількість війська й техніки, командування фронтом несподівано для німців перемістило основні сили з-під Букрина на північ - на Лютізький плацдарм, звідки, розвиваючи успіх, 3 листопада 1943 р. почало наступ безпосередньо на Київ.

Відчувши загрозу оточення, німці поспіхом відвели війська з Києва, виставивши незначні заслони та вдавшись до тактики "випаленої землі". Київ знову горів. Вже 5 листопада 1943 р. у другій половині дня частина радянських військ вийшла на околиці Києва, перетнула шляхи відступу німців на Житомирському та Васильківському напрямках. Долаючи опір заслонів, радянські танки рушили до центру міста.

Командування Червоної армії та її партійне керівництво запланували приурочити взяття Києва до 26-ї річниці Жовтневої революції, 7 листопада. Наказ було виконано, але, як завжди, "за ціною не постояли": Київська наступальна операція 1943 р. коштувала життя 417 тисячам воїнів-визволителів... Вічна їм слава!"

Софія Андрухович. Амадока. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 830 стор.

На цю книжку наші читачі чекали дуже давно. Відтоді, як прочитали в 2015-му році роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія» і були від нього в захваті: життя Галичини, її природа, прекрасні, мудрі, працьовиті, талановиті люди, їх побут, їх культура – це те, що завжди цікавить і приваблює.

І ось нарешті об’ємна книжка привабливого синього кольору, з цікавим тисненням на палітурці, з двома зручними закладками на сторінках, приємного для читання кольору, опиняється в наших руках!

Інформації в книжці дуже багато, вона розкривається поступово. Дякуємо письменниці за її кропітку роботу, за цікаво підібраний архівний матеріал, адже багатьом бракувало саме цих знань про нашу літературу періоду сталінських репресій, про Розстріляне Відродження.Важко зрозуміти: як так сталося, що велика кількість талановитих, унікальних людей одночасно була знищена в урочищі Сандармох в Карелії, в інших трагічних місцях. Не завжди інформація про ці події була доступною. Микола Зеров, Євген Плужник, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Валеріан Підмогильний, Микола Хвильовий… Якою була б наша література, історія, якби цих та багатьох інших людей не знищили, не перешкоджали їхній творчості? Не руйнували б церкви, монастирі, замки, скульптури?

В книзі простежуються багато сюжетних ліній. Всі вони пов’язані з нашою історією, її різною інтерпретацією. В кожної людини, в кожної родини, країни – своя історія, така, яка була можлива на той чи інший час. Старовинне містечко Бучач на Тернопільщині приваблює читача своєю затишністю, старовинною бруківкою вулиць, кам’яницями, мешканцями різних національностей, які мирно співіснували багато часу. Намагаємося зрозуміти вчинки кожного. Зрозуміти, не засуджувати. Ніхто не знає достеменно, як би він повівся в таких складних життєвих та історичних обставинах. Кожна людина керується інстинктом самозбереження, вболіває за свою родину, особливо за дітей. Зрозумілий вибір батька єврейського хлопця Пінхаса: він заборонив сину зустрічатися з українською дівчиною Уляною. І заслуговує на повагу вчинок родини Уляни Фрасуляк, яка тривалий час переховувала хлопця від німців. В часи негараздів, війни, горя віра людей в Бога посилюється, адже здається, що більше ніщо і ніхто не може їм допомогти. На допомогу ще повинен прийти досвід поколінь, країн в подоланні труднощів на шляху історичного розвитку. Генна пам’ять, досвід батьків, знання своєї історії, традицій, культури, оберегів, віра у Всевишнього допомагає країнам та народам не зникати, виживати в часи лихоліть. Для героїв роману важливою є віра в Бога. Вони особливо потребують її у критичні моменти свого життя. Уляна прибігає до церкви Святого Онуфрія спокутувати свою провину, молитва підтримує лісового комбатанта, семінариста Матвія Криводяка та його побратимів у лісовому сховищі.

Енкаведіст Красовський під час важкої хвороби дивиться на власну колекцію скульптур святих, на старовинні ікони та образи, мозаїки, навколо яких стоять золоті і срібні свічники та лампадки. Святий Онуфрій із каменю, роботи геніального скульптора Європи ХVIII століття Пінзеля, мав би поповнити цю колекцію…

Роман дуже багатогранний, всеохоплюючий. Він дивує, збагачує...

Що ж допомогло Віктору Петрову (Домонтовичу) – українському письменнику, філософу, літературному критику, історику і культурологу, а ще й розвіднику, вижити в часи лихоліть, коли всі його друзі та колеги по цеху були знищені? Невже почуття до дружини Миколи Зерова, Софії? А що ще? Разом з письменницею шукаємо і знаходимо відповідь на це питання.А кожний сам для себе знаходить дуже важливі відповіді на безліч інших питань.

«Чоловік наблизився до великого пам’ятника, схожого на дерево, що в розпачі простягало до неба руки… зауважив раптом, що тримає в правій руці великий камінь… нахилився і поклав його поруч із іншими каменями, нагромадженими біля підніжжя пам’ятника».

ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ… Нам час згадувати, вивчати, любити, зберігати, відстоювати свою історію, свою країну! Щоб не зникнути, як найбільше озеро Європи, Амадока, з сучасних мап світу.

Андрій Любка. малий український роман (МУР). - Чернівці. Книги-ХХІ, Meridian Czernowitz. 2020. - 208 стор. 

Яскраво-вибуховий "малий український роман" не менш яскравого українського письменника Андрія Любки був написаний під час карантину 2020-го року, тож, можливо, допоможе комусь подолати труднощі під час карантину 2021-го.
Молодий, веселий, енергійний, талановитий ужгородський письменник прагне написати "Великий Український Роман", і навіть сповістив всіх про це. Але повсякчас щось дуже заважає йому це робити! Зі своїм другом, рибалкою Пашею, молоді люди намагаються впорядкувати творче та особисте життя головного героя. Звичайно, допомогти зробити це може тільки жінка! Тож головний герой Роман вирішує одружитися!

Те, що відбувається згодом, описано іронічно, трохи гіперболізовано і навіть провокативно! Але це обов'язково сподобається читачу з гарним почуттям гумору і від 18+‼️

А родзинкою твору є трембіта - український гуцульський народний духовий інструмент, який висить на стіні в квартирі головного героя і за допомогою якого Роман сповіщає оточуючих про свій особливий стан душі і тіла - "трембітає"! Неймовірні події розгортаються навколо цього старовинного інструменту в чудовому місті Ужгороді!

А ще "малий український роман" отримав премію "Золотий хрін" (є й така, за найгірший опис сексуальної сцени).
Але #бібліотека_11_ інформує своїх читачів про всі події з літературного життя.

Немає коментарів:

Дописати коментар

"СНІД: проблема соціальна"

  1 грудня , відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом. 945 нових випадків ВІЛ-інфекції зареєстровано в Україні у жовтні цього року.  Н...